не з тих письменників, що живуть у башті зі слонової кістки. Хоч би там що, а на першому місці в нього дія.
— Якась дурість! — тихо буркнула Юкі.
Ми з П’ятницею вдали, ніби нічого не почули.
на морському узбережжі, й ми з’їли по біфштексу. Я випив безалкогольного пива.
— То про що ви розмовляли? — спитала вона, взявшись на десерт до пудинга.
Я не мав підстав щось приховувати, а тому пояснив їй суть батькової пропозиції.
— Я так і думала! — скривившись, сказала Юкі. — Це в його дусі. Ну, і що ж ви йому відповіли?
— Ясна річ, я відмовився. Я на таке не можу пристати. Загалом вийшла дивна розмова. Та незалежно від неї я от гадаю, чого б нам іноді не зустрічатися? Заради нас обох. Хоча я сильно відрізняюся від тебе віком і способом життя, по-іншому думаю й відчуваю, ми, здається, могли б багато про що поговорити. А ти як вважаєш?
Вона здвигнула плечима.
— Як захочеш мене побачити — телефонуй. Люди не мусять зустрічатися за обов’язком. Захочемо — зустрінемося. Ми відкрили одне одному те, чого нікому не казали, і тепер маємо спільну таємницю. Так чи ні?
Вона трохи завагалась, а потім промимрила:
— Угу…
— Якщо таку річ тримати в собі, то вона швидко розбухне, — вів я далі. — Настане мить, коли її вже не стримаєш. І якщо не відкрити віддушини — станеться вибух. Ба-бах! Розумієш? Як до такого стану дійде — життя стане нестерпним. Самому зберігати таємницю важко. Буває гірко й тобі, й мені. Нема кому розповісти, і ніхто не зрозуміє, що в тебе на душі… А от ми одне одного розуміємо. І можемо чесно все розповісти.
Вона кивнула.
— Я від тебе нічого не вимагаю. Як захочеш щось мені розповісти — телефонуй додому. Незалежно від того, що говорив мені твій батько. Я не збираюся грати роль співчутливого старшого брата або дядька. У певному розумінні ми з тобою рівні. І можемо допомагати одне одному. Ось чому нам варто іноді зустрічатися.
Вона нічого не відповіла. А коли впоралася з десертом, голосно ковтаючи, запила водою. І скоса зиркала на сім’ю товстунів, яка за сусіднім столом жваво напихала роти їжею. Батько, мати, дочка і маленький син. Усі на диво опецькуваті. Сперши лікті на стіл, я сьорбав каву й розглядав обличчя Юкі. «Справді гарна дитина», — подумав я. Якщо довго дивитися на таке обличчя, то починає здаватися, що тобі влучили камінцем у саме серце. Ходи до мого серця настільки звивисті, що його глибінь зазвичай нікому недосяжна, але Юкі зуміла точно вцілити туди камінцем. «Якби я мав п’ятнадцять років — закохався б у неї», — подумав я. А втім, у п’ятнадцятирічному віці я навряд чи зрозумів би, що вона відчуває. Тепер до певної міри розумію. І по-своєму можу її оберегти. Але у свої тридцять чотири до тринадцятилітніх дівчат не залицяюсь. Із цього нічого путнього не виходить.
Я здогадувався, чому однокласники знущаються з неї. Напевне, її врода виходить за межі їхньої повсякденності. Занадто яскрава. І до того ж, вона не намагається з ними зблизитись. І тому вони її побоюються й істерично дражнять. Їм здається, ніби вона несправедливо зневажає їхню компанію. Ось у цьому вона відрізняється від Ґотанди. Ґотанда добре усвідомлював, яке сильне враження справляв на оточення, і вміло його стримував. Контролював його. І ні в кого не викликав побоювання. І навіть коли опинявся в самому центрі уваги, приязно всміхався й жартував. Тоді не треба було особливих жартів. Досить було всміхнутися й перевести розмову у звичайнісінький жарт. І коли він так робив, усі думали:«От чудовий хлопець!».Таким Ґотанда й був — справді чудовим хлопцем. Юкі — зовсім інша. Вона з усіх сил намагається жити осторонь інших людей. А думати про порухи їхніх душ і відповідно реагувати вона вже неспроможна. І цим вона їх ображає, а через них — себе. Ось у чому вона радикально відрізняється від Ґотанди. Важкий спосіб життя. Трохи заважкий для тринадцятирічної дівчини. Навіть для дорослого нелегкий.