Харукі МУРАКАМІ
Роман
Перекладено за виданням:
Дні минали за дешевим віскі, не вельми вдалим сексом, безрезультатними балачками та позичанням один одному книжок. Саме тоді за нездарними шістдесятими роками з голосним скрипом спадала завіса.
Я забув її ім’я.
Я міг би роздобути ту газетну вирізку про її смерть і пригадати його, але тепер мені воно не потрібне. Я назавжди забув її ім’я, от і все.
На зустрічах з давніми приятелями іноді з якогось приводу заходила про неї розмова. Але й вони не пам’ятали її імені. «Слухай, а ти пригадуєш ту дівчину, яка спала з усіма, я геть-чисто забув, як її звали. Я теж кілька разів з нею переспав. Цікаво, що вона зараз робить? От би зустріти її де-небудь на вулиці!»
Була собі колись Дівчина-яка-спала-з-будь-ким. Ось так її звали.
Звісно, якщо говорити точно, то це не означає, що вона спала з усіма. Безперечно, у неї були власні критерії.
А проте, якщо взяти до уваги факти, то виходить, що вона була готова переспати майже з усіма хлопцями.
Лише одного разу з чистої допитливості я запитав її про ці критерії.
— Ну… — і вона на півхвилини задумалася. — Звичайно, це не означає, що будь-хто мені до вподоби. Буває і так, що від декого душа відвертається. Але врешті-решт, мабуть, мені хочеться пізнати різних людей. А, може, й дізнатися про те, як для мене відбувається становлення цього світу.
— Завдяки спанню з кимсь?
— Ага.
Цього разу настала моя черга задуматися.
— І таким чином… таким чином ти щось пізнала?
— Дещо.
Від зими 69-го до літа 70-го я з нею майже не бачився. Університет неодноразово закривали, але незалежно від цього в мене були свої особисті невеликі клопоти.
Восени 70-го, коли я знову навідався до цього кафе, там були вже зовсім інші відвідувачі, залишилося знайомим тільки її обличчя. Хоча в кафе, як і раніше, звучала музика хард-року, колишня гаряча атмосфера кудись зникла. Незмінною — такою, як рік тому, — була лише вона й гірка кава. Я сидів на стільці навпроти неї і, попиваючи каву, розповідав їй про колишніх друзів.
Чимало з них покинули університет. Один скінчив життя самогубством, а ще один кудись пропав. Ось така була розмова.
— А що ти робив увесь цей рік? — спитала вона.
— Усяке бувало.
— Трохи порозумнішав?
— Начебто.
Того вечора я переспав з нею вперше.
Про її минуле життя я знаю небагато. А те, що знаю, здається, чув від інших або з її власних уст у ліжку. Якось улітку, вже ученицею старших класів середньої школи, сильно посварившись з батьком, вона втекла з дому, а потім покинула й школу. Ось така історія. А от де вона мешкала, чим заробляла на прожиток — про це ніхто нічого не знав.
Цілий день вона сиділа на стільці в рок-кафе, пила каву, безперестанку курила сигарети і, перегортаючи сторінки книжки, чекала появи когось, хто заплатить за каву і сигарети немалу на той час для нас суму, щоб потім, як правило, з ним переспати.
Оце все, що я про неї знав.
З осені того року і до весни наступного щотижня, у вівторок увечері, вона навідувалася до моєї квартири на околиці Мітака. Їла невигадливі страви, які я готував, забивала недокурками попільничку і, слухаючи програму рок-музики радіостанції Еф-І-Ен[2], займалася зі мною любов’ю. У середу вранці ми прокидалися і, прогулюючись лісом, добиралися до університетського містечка, щоб там у їдальні пообідати. Пополудні ми пили ріденьку каву в студентському буфеті, а за гарної погоди лягали на університетський моріжок і дивилися в небо.
«Пікнік у середу» — так вона називала ці дні.