Море?
Я знов рушаю. Про море забудьмо. Воно давно вже залишилося в минулому.
На шістнадцятому кроці я зупиняюся, розплющую очі — і, як завжди, прямо перед собою бачу круглу ручку дверей. Із поштової скриньки виймаю газети за останніх два дні й пару конвертів, затискаю їх під пахвою. Виловлюю із лабіринтів кишені в’язку ключів і, стиснувши їх у руці, якийсь час спираюся чолом об холодні залізні двері. Раптом за вухом наче щось дзвякнуло. Все моє тіло — як вата, наскрізь просякнута алкоголем. І тільки свідомість ще жевріє.
От і добре.
Я прослизаю всередину через ледь відхилені двері й зачиняю їх за собою. У передпокої — мертва тиша. Ще більша, ніж хотілося б.
І саме тоді я помітив під ногами моїх давніх знайомих — червоні черевики. Затиснуті між заляпаними болотом тенісними кедами та дешевенькими пляжними сандаліями, вони здалися мені недоречним у цю пору року різдвяним подарунком. Наче дрібним пилом їх огортала тиша.
Вона лежала головою ниць на кухонному столі, підклавши під неї руки. Профіль її обличчя ховався за прямим чорним волоссям. Під ним видніла біла, зовсім не засмагла потилиця, а з вирізу її полотняного плаття на плечі ледь-ледь визирала шлейка бюстгальтера.
Поки я скидав піджак, розв’язував краватку і знімав годинника, вона не ворухнулася жодного разу. Дивлячись на її спину, я пригадав минуле. Своє минуле — ще до того, як зустрівся з нею.
— Гей… — спробував я звернутися до неї. Цей голос здався мені зовсім чужим, немов спеціально привезеним звідкись здалека. Як я і сподівався, відповіді не було.
Здавалося, ніби вона спить. Або плаче. Або вмерла.
Я сів за стіл навпроти неї і протер очі. Яскраве сонячне світло розділило поверхню стола навпіл — я опинився під сонцем, а вона в легкій сутіні. Сутінь була безбарвна. На столі стояв горщик із засохлою геранню. За вікном хтось поливав дорогу водою: було чути її плюскіт, і запахло мокрим асфальтом.
— Кави не вип’єш?
Як і раніше, мовчанка.
Упевнившись, що відповіді не буде, я взявся молоти в кухні зерна кави на дві порції й увімкнув транзисторний приймач. А коли намолов кави, то збагнув, що хотів випити чаю з льодом. У мене завжди з’являються запізнілі думки.
З транзисторного приймача безперестанку лилися недражливі під ранковий настрій мелодії попси. Слухаючи їх, я відчув, що за останніх десять років начебто нічогісінько не змінилося. Лише співаки та пісні стали іншими. І я постарів.
Переконавшись, що чайник закипів, я вимкнув газ й, остудивши окріп протягом півхвилини, залив ним каву. Коли кава поглинула його й почала поволі розбухати, по кімнаті розлився її теплий аромат. Надворі вже стрекотало кілька цикад.
— Ти з учорашнього вечора так сидиш?
Її волосся на столі ледь-ледь гойднулося на знак підтвердження.
— Упродовж усього цього часу чекала?
У кімнаті ставало душно — напевне, від пари з чайника та яскравого сонячного проміння. Я відчинив віконце над умивальником, увімкнув кондиціонер й поставив на столі дві чашки кави.
— Випий, — сказав я, поволі повертаючи собі власний голос.
Мовчанка.
— Ти б усе-таки щось випила.
Через якоїсь півхвилини вона неквапливо підвела голову над столом і втупилася невидющим поглядом у засохлу герань у вазоні. Кілька тонких її волосинок прилипли до мокрої щоки. Легка волога пливла ореолом навколо її голови.
— Ти не переживай, — сказала вона. — Я не збиралася плакати.
Я подав їй пачку салфеток. Вона тихо висякала носа й нервово змахнула рукою з лиця прилипле волосся.
— Правду кажучи, я збиралася піти ще перед твоїм приходом. Бо не хотіла більше з тобою бачитися.
— Однак змінила намір, чи не так?
— Зовсім ні. Просто перехотілося кудись іти. Та не переживай — тепер я піду.
— Але все-таки випий кави.
Прислухаючись до повідомлень про стан дорожнього руху, я сьорбав каву і розрізав ножицями конверти двох листів. Перший був повідомленням з магазину меблів — про двадцятивідсоткову знижку в разі купівлі меблів у зазначений термін. Другий не хотілося читати, бо надійшов від знайомого, про якого не було бажання навіть згадувати. Обидва листи я зібгав разом у кулак і жбурнув у кошик для сміття, а потім взявся гризти залишки сирних паличок. Очевидно, щоб зігрітися, вона обхопила чашку обома долонями й, притулившись губами до її краю, пильно дивилася на мене.
— Салат у холодильнику.
— Салат? — підвівши голову, я подивися на неї.
— Помідори з квасолею. Більше нічого не було. Огірки зіпсувались і я їх викинула.
— М-м-м…
Я вийняв з холодильника салат у глибокій тарілці із синього окінавського скла й вилив туди рештки приправи у пляшці. Помідори з квасолею лежали на дні салатниці холодною й несмачною тінню. Не мали смаку також крекери і кава. Мабуть, виною цьому було ранкове проміння. Під його дією все розкладалося. Я не допив кави, витягнув з кишені зім’яту сигарету й прикурив її від давно забутих сірників. Кінчик сигарети сухо затріщав, а фіолетовий димок від неї описав у ранковому промінні геометричний візерунок.
— Я був на похороні. А потім подався на Сіндзюку й пив до ранку сам-один.
Звідкись прибіг кіт й, довго позіхнувши, вистрибнув їй на коліна. Дружина пошкребла його кілька разів пальцями за вухом.
— Можеш нічого не пояснювати, — сказала вона. — Це вже мене ніяк не стосується.
— А я не збираюся цього робити. Просто розповідаю.
Вона злегка здвигнула плечем і заткнула шлейку бюстгальтера під плаття. На її обличчі не було жодного виразу. Воно мені нагадало бачену колись фотографію зануреного в море міста.
— Мова йде про колись знайому одну людину. Людину, якої ти не знаєш.
— Он як?
Кіт на її колінах витяг лапи на всю довжину і за одним разом видихнув з грудей повітря.
Я мовчки споглядав кінчик запаленої сигарети.
— Чому вона померла?
— Автомашина збила. Тринадцять кісток поламала.
— То була дівчина?
— Ага.
Скінчилися останні новини та повідомлення про дорожньо-транспортні пригоди на сьому годину ранку, і радіо знову почало передавати музику рок-н-ролу. Вона поставила чашку з кавою на тарілку і глянула мені в обличчя.
— Скажи мені: ти так само нап’єшся, якщо я помру?
— Пив я зовсім не через похорон. Хіба що першу чарку-дві.
Надворі починався новий день. Новий спекотний день. Крізь віконце над умивальником виблискувало, як ніколи, громаддя висотних будівель.
— Чогось холодного не вип’єш?
Вона заперечливо хитнула головою.
Я добув з холодильника банку коли й висушив її до дна.
— То була дівчина, яка спала з будь-ким, — сказав я. Ніби висловлював співчуття: «Покійниця була дівчиною, яка спала з будь-ким».
— Навіщо все це ти мені розповідаєш? — запитала вона.
Я й сам не розумів навіщо.
— Отже, вона спала з будь-ким?
— Саме так.
— Але не з тобою?
У її голосі зазвучала особлива нотка. Я підвів голову над салатницею і глянув крізь засохлу герань у вазоні на її обличчя.
— Ти так гадаєш?
— Мені чомусь здається… — сказала вона тихо. — Ти не такої вдачі.
— Якої саме?
— У тебе щось є таке… Як у пісочного годинника. Як тільки пісок висипеться, прийде хтось і знову його запустить.
— Ти так вважаєш?
Вона ледь-ледь розтулила губи.
— Я прийшла забрати свої речі. Зимове пальто, капелюшки тощо. Я поскладала їх у коробки. Як матимеш час, передай для пересилки, гаразд?
— Я тобі привезу.
Вона мовчки заперечливо хитнула головою.
— Не треба. Я не хочу, щоб ти приходив. Зрозуміло?
— Ясна річ, я все зрозумів.
— Адресу знаєш, правда?
— Авжеж, знаю.
— Це все, що я хотіла тобі сказати. Вибач, що так довго затрималася.
— З паперами все гаразд?
— Так, усе в порядку.
— Усе виявилося таким простим. А я думав, що буде набагато більше клопоту.
— Недосвідчені люди завжди так вважають. Насправді виходить простіше. Коли вже все позаду, — сказала вона і ще раз погладила кота по голові. — Як двічі розлучишся, станеш справжнім ветераном.