Косяки тунців кружляли у велетенському басейні, осетри піднімалися вгору своїми вузькими водяними маршрутами, піраньї вгризалися своїми гострими зубами у шматки м’яса, а електричні скати раз у раз спалахували наче бліді мініатюрні лампочки.
В акваріумі плавала сила-силенна риб. Вони мали різні назви, різну луску і різні зябра. Я ніяк не міг збагнути, навіщо на Землі існує так багато видів риб.
Ясна річ, в акваріумі китів не було. Кит занадто великий і не міг би там жити, навіть якби акваріум перетворили в один суцільний басейн. Натомість в акваріумі було виставлено китовий прутень. Так би мовити, у ролі китового замінника. А тому упродовж мого вразливого підліткового віку замість кита я часто поглядав на китовий прутень. Кожного разу, коли мені набридало прогулюватися прохолодними коридорами акваріума, я вмощувався на диван у виставковій залі з високою стелею і гаяв час цілими годинами перед китовим прутнем.
Іноді він скидався на засохлу мініатюрну пальму, а іноді — на велетенський кукурудзяний качан. Якби перед ним не було таблички з написом «Орган розмноження кита», то, напевне, ніхто б і не здогадався, що це китовий прутень. Складалося враження, що це не продукт антарктичної зони, а скоріше історичний релікт, викопаний у пустелях Середньої Азії. Він відрізнявся як від мого, так і від усіх прутнів, які я досі бачив. І до того ж цей обрублений прутень викликав особливий, непоясненний смуток.
Я згадував про нього після мого першого злягання з дівчиною. Коли думав про те, яка доля йому випала та якими дорогами він потрапив у порожню виставкову залу акваріуму, у мене боліло серце. Здавалося, що в мене немає порятунку. Але ж я був надто молодим — мав лише сімнадцять років, — щоб упадати у відчай. А тому відтоді почав нагадувати собі: «Ми — не кити».
Лежачи в ліжку з новою подругою і граючись кінчиками пальців її волоссям, я довго думав про китів.
У спогадах про акваріум завжди був кінець осені. Скло басейну було холодне, мов крига, а на мені був грубий светр. Море, що видніло у, величезному скляному вікні виставкової зали, було темно-сіре, а численні білі хвилі нагадували білі мережані комірці на платті дівчат.
— Про що ти думаєш? — спитала вона.
— Про минуле, — відповів я.
Вона, двадцятиоднорічна дівчина, була стрункою, з прекрасним тілом і чарівними, ідеальної форми вухами. Вона частково працювала коректором у невеличкому видавництві, була рекламною моделлю для фотографування вух і дівчиною за викликом у маленькому клубі для вишуканого вузького кола друзів. Котре з цих занять було для неї головним, я не знав. Не знала цього й вона сама.
Однак, якщо подивитися під тим кутом, що було її суттю, то я міг би сказати, що найприроднішою вона виглядала в ролі рекламної моделі. Такої ж думки про це дотримувалась і вона. Однак сфера діяльності, в якій могла знайти застосування рекламна модель, була надзвичайно обмеженою, а саме її становище й платня страшенно низькими. Більшість рекламних агентств, фотографів, косметологів і журналістів ставилися до неї лише як до «власниці вух». Її душа і тіло, крім вух, повністю виокремлювались і не бралися до уваги.
— Але ж насправді все не так, — казала вона. — Вуха — це я, а я — це вуха.
А от виступаючи в ролі коректора або дівчини за викликом, вона ні на мить нікому не показувала своїх вух.
— Бо вони — це насправді не я, — пояснювала вона.
Офіс клубу дівчат за викликом під назвою «Клуб талантів» містився в Акасака і діяв під керівництвом посивілої англійки, яку всі називали пані Ікс. Вона прожила в Японії вже тридцять років, вільно говорила японською мовою і знала майже всі головні ієрогліфи. На відстані півкілометра від клубного офісу пані Ікс відкрила спеціально для жінок курси розмовної англійської мови і там підшуковувала привабливих дівчат для свого клубу. І навпаки — декілька дівчат за викликом відвідували курси англійської мови. Ясна річ, із зниженою платою за навчання.
Пані Ікс називала дівчат за викликом «голубоньками». Оте її «голубонько» було таким лагідним, як весняний полудень, коли вона проказувала: «Голубонько, одягай білизну з гарною мережкою. І не користуйся колготами» або «Голубонько, ти приготувала чай з вершками, чи не так?» Вона досконало вивчила свою клієнтуру — головно заможних бізнесменів років сорока-п’ятдесяти. Дві третини з них були іноземцями, решта — японцями. Пані Ікс гребувала політиками, стариками, збоченцями та бідняками.
Серед дюжини красунь — дівчат за викликом — моя нова подруга була найнепривабливішою і посередньою. Саме таке враження вона справляла, коли ховала під волоссям свої вуха. Я ніяк не збагну, чому пані Ікс накинула на неї око. Може, в її посередності вона помітила особливий блиск або просто вважала, що буде доречно мати одну посередню дівчину. У кожному разі, приціл пані Ікс був вдалим, бо незабаром у моєї подруги з’явилося кілька постійних клієнтів. У звичайному платті, із звичайною пудрою на обличчі, звичайною спідньою білизною на тілі та запахом звичайного мила, вона виряджалася до готелю «Хілтон» або «Окура», або «Прінс», щоб протягом тижня переспати з одним-двома чоловіками і таким чином заробити собі на місячний прожиток.
Протягом іншої половини ночей вона спала зі мною безоплатно. Як вона проводила першу половину ночей, я не знаю.
Її життя як коректора видавництва було набагато простішим. Тричі на тиждень вона їздила в район Канда, щоб від дев’ятої ранку і до п’ятої пополудні вичитувати коректуру на третьому поверсі невеличкого будинку, готувати чай і бігати вниз (бо в будинку не було ліфта) купувати гумки. Ніхто особливо до цього її не підганяв, просто вона була єдиною незаміжньою жінкою у видавництві. Зовсім як хамелеон, залежно від місця й обставин вона могла виблискувати або пригасати.
Я вперше зустрівся з нею (або радше, з її вухами) відразу після розриву з моєю дружиною — на початку серпня. Я підрядився до приготування копій реклами для комп’ютерної фірми програмного забезпечення і саме тоді вперше опинився віч-на-віч перед її вухами.
Директор рекламного агентства, розклавши на столі план заходів і кілька великих чорно-білих фотографій, сказав, що протягом тижня треба приготувати для них три види копій титульних сторінок макета реклами. На всіх трьох фотографіях було величезне зображення вуха.
Вухо?
— Чому вухо? — спитав я.
— Та хто його знає чому? Вухо та й усе. Маєш тиждень для роздумів над ним.
Отож я протягом тижня жив, споглядаючи вуха. На стіні перед столом приліпив липучою стрічкою три велетенські фотографії вуха і, покурюючи сигарети, попиваючи каву, заїдаючи бутербродом та обрізуючи нігті, не спускав з них очей.
Через тиждень якось я скінчив доручену роботу, але фотографії вуха і далі висіли на стіні. Може, тому, що лінувався їх відривати або звик їх щодня споглядати. Однак справжня причина того, чому я їх не відірвав і не засунув у шухляду, полягала в тому, що з багатьох сторін вони мене вабили. Про вухо такої форми можна було тільки мріяти. Або назвати ідеальним зразком. З такою силою мене ще ніколи не притягувала збільшена частина людського тіла (зокрема, й статевих органів). Чомусь воно нагадувало мені велетенський фатальний вир.
Одна крива з неуявленною сміливістю перетинала площину фотографії, інші із скрадливою обережністю кидали ледь помітні тіні, а ще інші, наче на стародавніх фресках, вимальовували безліч легенд. Однак мочка перевершувала гладкістю всі криві лінії, а пухкістю — будь-яку життєву силу.
Через кілька днів я зателефонував фотографу, автору цих фото, й вирішив дізнатися від нього ім’я власниці вух та номер її телефону.
— А навіщо все це вам? — спитав фотограф.
— Просто зацікавився. Бо це надзвичайно прекрасні вуха.
— Ага, вуха справді нічого собі… — мимрив фотограф. — Але як людина вона нічим не примітна. Якщо б ви захотіли познайомитися з молодою дівчиною, то я вам рекомендую модель у купальному костюмі, яку я недавно знімав.