Вона сиділа мовчки, не спускаючи очей з покладених на столі рук.
— На декого, — відповіла вона тихо.
— На декого?
— Так, але, правду кажучи, я звикла не показувати вух.
— Тобто ти хочеш сказати, що ти зовсім різна в той час, коли відкриваєш вуха і коли їх ховаєш?
— Авжеж.
Два офіціанти прибрали з нашого стола тарілки й принесли суп.
— А ти не могла б розповісти про себе в той час, коли відкриваєш вуха?
— Це було так давно, що я сумніваюсь, чи зможу як слід розповісти. Правду кажучи, відколи мені сповнилося двадцять, я не відкривала вух жодного разу.
— Але в ролі комерційної моделі ти їх відкриваєш, чи не так?
— Так, — погодилася вона. — Однак вони тоді несправжні.
— Несправжні?
— Вони тоді заблоковані.
Я сьорбнув дві ложки супу і глянув їй в обличчя.
— Ти не могла б трохи докладніше розтлумачити, що таке «заблоковані вуха»?
— Заблоковані вуха — це мертві вуха. Я вбиваю їх сама. Іншими словами, я свідомо перекриваю прохід… Ви мене розумієте?
Я нічого не второпав.
— Тоді питайте, — сказала вона.
— «Вбити вуха» означає стати глухим?
— Та ні, вуха зовсім не глухнуть. Але вони стають мертвими. І ви так само можете зробити.
Вона поклала ложку на стіл, випростала спину, підняла плечі вгору на п’ять сантиметрів, випнула вперед підборіддя і, втримавшись у такій позі секунд десять, різко опустила плечі.
— Внаслідок цього мої вуха стали мертвими. Спробуйте і ви так зробити.
Я тричі повільно повторив її рухи, але ніщо не залишало враження, щоб щось у мені вмерло. Лише відчувалося, що вино трохи швидше розливалося по жилах.
— Здається, що мої вуха не можуть вмерти, — сказав я розчаровано.
Вона захитала головою.
— От і добре. Якщо їм не треба вмирати, то вони можуть цього не робити, бо в цьому немає нічого поганого.
— Можна тебе ще одне запитати?
— Питайте.
— Якщо зібрати докупи все, що ти сказала, то, гадаю, виходить, що до двадцятирічного віку ти відкривала вуха. А потім одного дня заховала їх. І відтоді до сьогодні жодного разу нікому не показувала. Однак тоді, коли доводиться їх показувати, ти блокуєш прохід між твоїми вухами та свідомістю, чи не так?
— Саме так, — і вона приязно всміхнулася.
— А що сталося з твоїми вухами, коли тобі сповнилося двадцять?
— Не поспішайте, — сказала вона, простягнувши праву руку через стіл до пальців моєї лівої руки. — Будь ласка.
Я вилив рештки вина у дві склянки і повільно випив свою порцію.
— Передусім я хотіла б дізнатися про вас.
— Що про мене?
— Усе. Як вас виховували, скільки вам років, яке ваше заняття і таке інше.
— Звичайнісінька історія. Настільки звичайна, що, слухаючи її, можна задрімати.
— А мені подобаються звичайні історії.
— Моя належить до такого типу, який нікому не до вподоби.
— Байдуже, даю вам десять хвилин на розповідь.
— Я народився 24 грудня, напередодні Різдва, 1948 року. Переддень Різдва не дуже вдалий день для народження. Бо тоді не отримуєш окремого подарунку з нагоди Різдва і дня народження. І всі знайомі намагаються на цьому виграти. Мій знак зодіаку — Козерог, група крові — А, що в поєднанні сприяє банківським працівникам і державним службовцям. Уважається, що Стрілець, Терези і Водолій не близькі мені за духом. Нудне життя, чи не так?
— Навпаки, — досить цікаве.
— Я виростав у звичайному містечку, закінчив звичайну школу. Змалку був мовчазним, а коли підріс, завдавав батькам клопоту. Познайомився із звичайною дівчиною, по-звичайному вперше закохався. Коли мені сповнилося вісімнадцять, перебрався до Токіо, щоб вступити в університет. Після закінчення університету удвох з товаришем відкрили бюро перекладу і завдяки цьому якось заробляли на прожиток. Три роки тому взялися до видання інформаційних бюлетенів і до роботи, пов’язаної з рекламою, й успішно розвиваємо цю діяльність. Познайомився з дівчиною, працівницею фірми, чотири роки тому з нею одружився, а два місяці тому розлучився. Причину кількома словами не можна пояснити. Маю стару кішку. Щодня викурюю сорок сигарет. І ніяк не можу від цього відвикнути. Маю три костюми, шість краваток і п’ятсот платівок, що вийшли з моди. Пам’ятаю всіх убивць з романів Елері Квін. Маю всі томи «Утраченого часу» Пруста, але прочитав лише половину. Влітку п’ю пиво, взимку — віскі.
— І два дні з трьох у барі їсте омлети і бутерброди, чи не так?
— Ага, — сказав я.
— Досить цікаве у вас життя.
— Навпаки, було досі нудним. І таким же буде в майбутньому. Та це не означає, що воно мені не подобається. Одним словом, немає іншої ради, як змиритися з ним.
Я глянув на годинник. Минала дев’ята хвилина двадцять секунд.
— Однак досі ви сказали не все, що могли б сказати, правда?
Протягом хвилини я поглядав на власні руки, що лежали на столі.
— Ясна річ, не все. Бо хіба за десять хвилин можна розповісти все про навіть найнудніше життя?
— Можна сказати свою думку?
— Будь ласка.
— Щоразу, коли я з кимсь зустрічаюся вперше, я даю йому десять хвилин для розповіді про себе. А потім оцінюю співрозмовника з точки зору, протилежної до щойно почутого від нього. Як ви гадаєте: я помиляюся?
— Ні, — відповів я, хитнувши заперечливо головою. — Я думаю, мабуть, твій метод правильний.
Підійшли офіціанти: один розставив нові тарілки, другий наклав у них порції першої страви, а третій полив їх соусом.
— Застосувавши цей метод до вас, я дійшла ось до якого висновку… — сказала вона, встромляючи ножа в мус з морського язика. — Тобто що ваше життя не нудне і нудного життя ви собі не шукаєте. Я помиляюсь?
— Можливо, ти маєш рацію. Можливо, моє життя не нудне і нудного життя я собі не шукаю. Однак результат один. У будь-якому разі я вже його досяг. Усі люди намагаються втекти від нудьги, а я — зануритись у неї, тобто ніби піти проти потоку людей у годину пік. А тому я не нарікаю на те, що моє життя стало нудним. Настільки нудним, що моя дружина залишила мене.
— З цієї причини ви розійшлися?
— Як я вже раніше казав, цього не можна пояснити кількома словами. Це щось таке, чого стосується такий вираз Ніцше: «Навіть боги опускають свої прапори перед нудьгою».
Ми далі повільно їли подані страви. Вона попросила ще одну порцію соусу, а я — хліба. Увесь цей час кожен з нас думав про своє. Потім тарілки було прибрано і нам подали шербет з чорницями, а коли принесли каву «експрес», я запалив сигарету. Дим від неї, хвилину покружлявши в повітрі, зник у нутрощах безшумної вентиляційної системи. За кількома столами з’явилися відвідувачі. З гучномовців над головою лилася музика Моцартового концерту.
— Якщо можна, я хотів би ще трохи розпитати про твої вуха, — сказав я.
— Ви хочете запитати, чи мої вуха мають особливу силу?
Я кивнув головою.
— Я воліла б, щоб ви на собі все перевірили, — сказала вона. — Бо хоч би що я вам розповіла, воно буде неповним і навіть може здатися вам непотрібним.
Я вдруге кивнув головою.
— Я можу показати вам свої вуха, — сказала вона, допивши каву. — Однак я не певна, чи справді це піде вам на користь. Може статися, що ви навіть пожалкуєте.
— Чому?
— Ваша нудьга може виявитися не такою непохитною, як ви вважаєте.
— Ну що ж, доведеться спробувати, — сказав я.
Вона простягла через стіл свою руку й поклала на мою.
— І ще одне: впродовж деякого часу — скажімо, кількох місяців — будьте поряд зі мною. Згодні?
— Згоден.
Вона вийняла з торбинки чорну стрічку. Тримаючи її між губами, обома руками згорнула ззаду волосся у жмут і спритно перев’язала його.
— Ну то як?
Затамувавши подих, я приголомшено дивився на неї. У горлі мені пересохло так, що я не міг жодного звуку видобути із себе. Якусь мить по білих тинькованих стінах, здавалось, побігли хвилі. Голоси відвідувачів і стукіт тарілок спочатку стишились, а потім знову повернули собі початкову силу. Я чув плюскіт хвиль і пригадував запах давно забутого вечора. Але все це було лише невеликою частиною відчуттів, що наринули на мене протягом цих кількох сотих секунди.