— Тобі ж, звичайно. Коли підійдуть роки, тебе переведуть до іншого Інтернату, де живуть представники обох статей.
Джордж був вражений.
— І жінки?
— По-твоєму, жінки мають імунітет?
Джордж відчув гостру цікавість і хвилювання, яких не помічав у собі від того дня, коли… Однак примусив себе думати про щось інше.
Омейні зупинився на порозі кімнати, де була невеличка телевізійна установка і настільна обчислювальна машина. Перед екраном сиділо п’ятеро чи шестеро чоловіків.
— Класна кімната.
— Класна кімната? — перепитав Джордж.
— Юнаки здобувають освіту. Але у незвичайний спосіб, — поквапливо докинув Омейні.
— Ти хочеш сказати, що вони здобувають знання по краплині.
— Правильно. У давнину так училися всі.
Відколи він з’явився в Інтернаті, йому весь час торочили те саме. Ну й що ж?
Припустімо, був період, коли людство не знало діатермічної печі. Хіба з цього випливає, що він мусить задовольнятися сирим м’ясом у світі, де решта їдять варене.
— Навіщо все це? — запитав він.
— Так вони перебувають час, Джордже, а ще вони воліють про щось дізнатися.
— Що це їм дає?
— Робить їх щасливими.
До самого сну Джордж думав тільки про почуте й побачене.
Наступного дня він різко сказав Омейні:
— Ти можеш відвести мене до класу, де б я дізнався щось про програмування?
— Охоче, — погодився Омейні.
Справи посувалися повільно, і це лютило. Чому хтось мав знову й знову пояснювати йому те саме? Чому він мав знову й знову читати й перечитувати той самий абзац, а тоді дивитись на математичну формулу, не одразу добираючи в ній глузду? З іншими, може, все відбувалося інакше.
Кілька разів Джордж здавався. Якось він не відвідував заняття цілий тиждень. Та все ж знову повертався. Черговий наставник, який визначав, що їм слід читати, керував навчальними телепередачами і навіть пояснював складні положення і поняття, жодного разу не дорікнувши йому.
Врешті-решт Джорджеві доручили постійну роботу в парку, а крім того, коли надходила його черга, він прибирав і допомагав на кухні. Джорджа хвалили за старанність. Та їм не вдалося ввести його в оману. Все тут могло бути більш механізованим, юнакам навмисно загадували ручну роботу, щоб створити ілюзію доцільності існування, вселити віру, що діяльність їхня не даремна. Однак Джорджа годі було ошукати.
Їм навіть трохи платили. Ті гроші можна було витратити на деякі предмети розкоші, суворо визначені списком, чи відкладати для сумнівного використання в непевній старості. Джордж тримав свої гроші у відкритій бляшанці на полиці стінної шафи. Він навіть уявлення не мав, скільки їх там. Йому було байдуже. Джордж по-справжньому ні з ким не товаришував, хоча тепер уже чемно вітався з мешканцями Інтернату. Він навіть облишив (чи, радше, майже облишив) сумні гадки про ту фатальну помилку, через яку потрапив сюди. Йому вже цілими тижнями не снився Антонеллі, його великий ніс і обвисла складками шия, його лиха посмішка, з якою він занурював Джорджа у розпечений сипучий пісок і тримав там доти, поки Джордж з криком не прокидався, зустрічаючи співчутливий погляд Омейні, що схилився над ним.
Якось сніжного лютневого дня Омейні сказав Джорджеві:
— Можна тільки дивуватися, як ти пристосувався.
Але то було в лютому, точніше тринадцятого лютого, в день Джорджевого народження. Минув березень, за ним квітень, і незадовго до травня Джордж зрозумів, що не пристосувався анітрохи.
Рік тому травень промайнув для нього геть непомітно. Тоді він цілком зневірився, втратив сенс життя і не підводився з ліжка. Та цього разу було не так.
Джордж знову думав про те, що незабаром на Землі розпочнеться Олімпіада і молоді люди вступлять у змагання, виборюватимуть першість у фаховому вмінні, щоб дістати місця на нових планетах. Буде святкова атмосфера, хвилювання, останні новини про наслідки змагань. З’являться пихаті агенти-вербувальники з інших планет, що губилися в неосяжних космічних просторах. Переможців уквітчають славою, а на долю тих, хто зазнає поразки, випадуть слова розради.
Скільки про це написано книжок; як він ще хлопчиком захоплювався, рік у рік стежив за Олімпійськими змаганнями; скільки з ними пов’язано власних планів…
З погано прихованою журбою Джордж Плейтен сказав;
— Завтра — перше травня. Початок Олімпіади!
Саме тоді вони вперше посварилися з Омейні, коли той, карбуючи кожне слово, з гіркотою вимовив повну назву їхнього закладу.
— Інтернат для недоумків!
Джорджа Плейтена затопила гаряча хвиля. Для недоумків! В розпачі він намагався не думати про це.
— Я йду звідси, — сказав він безбарвним голосом.
Речення вимовилося само собою, і його зміст дійшов до нього тільки тоді, коли воно злетіло з уст.
Омейні відірвався від книжки і підвів голову.
— Ти щось сказав?
Тепер Джордж усвідомив свої слова.
— Я йду, — люто повторив він.
— Що за нісенітниця! Сядь, Джордже, і заспокойся.
— О ні! Запевняю тебе, що я потрапив сюди через таємну змову. Я не припав до душі лікареві Антонеллі. Річ у тім, що дрібні бюрократи дуже чутливі до своєї влади. Досить тільки не догодити їм, і вони одним розчерком пера на якомусь папірці зітруть тебе в порох.
— Ти знову за своє?
Джордж важко дихав, його тіпало від нервового дрожу.
— Так, і я не відступлюся, поки все не з’ясується. Якось вже дістануся до Антонеллі і витягну з нього правду.
Наближався місяць Олімпіади, і він не міг дозволити, щоб цей травень минув марно. Якщо зараз Джордж нічого не зробить, то остаточно капітулює і залишиться тут назавжди.
Омейні опустив ноги з ліжка і встав. Він був майже шість футів заввишки, а в обличчі мав щось від доброго сенбернара. Хейлі поклав руку Джорджеві на плече.
— Якщо я образив тебе…
Джордж шарпнувся, звільняючись від руки.
— Ти тільки сказав те, що вважаєш за правду, я ж доведу, що це неправда, — та й квит. Чом би мені не піти? Двері відчинені, замків ніяких. Ніхто ж не казав, що не можна піти. Я просто візьму та й вийду звідси.
— Припустимо. Але куди ти підеш?
— До найближчого аеропорту, а звідти до найближчого Олімпійського центру. У мене є гроші. — Він схопив свою бляшанку, куди відкладав заробіток. Кілька монет, дзенькнувши, впали на підлогу.
— На тиждень, можливо, тобі вистачить. А що буде потім?
— За тиждень я все владнаю.
— За тиждень ти приповзеш назад, — поважно сказав Омейні, — і тобі доведеться докласти багато зусиль, щоб повернути все те, чого ти досяг. Ти з глузду з’їхав, Джордже.
— Тільки-но ти назвав мене недоумком.
— Ну пробач мені. Ти залишишся, гаразд?
— Спробуєш затримати мене?
Омейні зібгав свої повні губи.
— Ні, гадаю, не затримуватиму. Це твоя особиста справа. Якщо ти бажаєш взятися за розум тільки після того як зіткнешся із зовнішнім світом і повернешся з закривавленою фізіономією, то давай… Що ж, йди.
Джордж уже був у дверях. Озирнувся через плече.
— Я йду.
Він повернувся, щоб узяти свій кишеньковий туалетний набір.
— Сподіваюсь, ти не будеш проти, якщо я заберу дещо із своїх особистих речей?
Омейні знизав плечима. Він знову ліг на ліжко і з байдужим виглядом узявся за читання.
Джордж загаявся у дверях, Омейні навіть не глянув у його бік. Скреготнувши зубами, Джордж швидко рушив безлюдним коридором і вийшов в оповитий нічною імлою парк.
Він думав, що його затримають у парку, та його ніхто не зупиняв. У нічному ресторані Джордж запитав дорогу до аеропорту і чекав, що господар одразу ж викличе поліцію, але нічого такого не сталося. Джордж узяв скімер, щоб дістатися до аеропорту, і водій нічого не запитав.
Однак неспокій не минав. Коли він приїхав до аеропорту, його серце стислося від болю. Адже він уявлення не мав, що таке зовнішній світ. Скрізь багато людей, людей з професіями. У ресторані під касою прикріплена пластмасова табличка з ім’ям господаря. Такий-то, дипломований кухар. У чоловіка, який керував скімером, були права дипломованого водія. Джордж зразу осягнув незавершеність свого власного імені, почуваючи себе так, наче був голий, навіть гірше — ніби з нього здерли шкіру. Проте ніхто не помічав його. Він не перехопив жодного підозрілого погляду, ніхто не вимагав доказів, що він також має професію.