Мардж широко розплющила очі і якусь хвильку не могла здобутися на слово — так їй перехопило дух.
— Отакої! — нарешті промовила вона. — Що ж, може, я й не Джіна Лоллобріджіда й не Аніта Екберг, але взагалі у мене все гаразд. Якби мій Ед був тут, він би вам сказав! — Тоді звернулась до Чарлі. — Слухайте, скажіть цій банькатій почварі, що в мене фігура нормальна.
— Та я ж не дивлюся на вас, — лагідно відказав Чарлі.
— Аякже, не дивитесь. Тільки нишком підглядаєте, то можете розплющити свої очиська та заступитись за жінку, коли ви хоч трошечки джентльмен. Та який там із вас джентльмен!
— Ну гаразд, — сказав Чарлі, скоса глянувши на Мардж, яка при тій нагоді розправила плечі й випнула груди, — не хочеться мені встрявати в таке делікатне діло, але фігура у вас, здається, хоч куди.
— Вам здається? Може, ви сліпий? Я колись трохи не стала «міс Бруклін», щоб ви знали, і як не стала, то через талію, а не…
Чарлі заспокоїв її.
— Та гаразд, гаразд. Все у вас як слід. Чесно. — І закивав головою до Ботакса. — Груди в неї хоч куди. Розумієте, з мене невеликий знавець, але, як на мене, вони гарні.
Мардж повеселішала.
Ботакс теж підбадьорився, Він обернувся до Гарма:
— Більша форма вже виявляє інтерес, капітане. Збудник діє. Тепер останній крок.
— Який же це?
— Нашою кольоровою мовою його нема як назвати, капітане. Він полягає в тому, що одна форма притулює свій отвір для їжі та мовлення до відповідного отвору другої форми. По-їхньому він називається «поцілунок»
— Невже цій гидоті кінця не буде? — застогнав капітан.
— Це завершальна фаза. В усіх оповіданнях, коли шкіру здерто силоміць, вони стискають одне одного в обіймах і зливаються в палкому поцілунку — так можна приблизно перекласти дуже часто вживаний у тих оповіданнях вислів. Ось один приклад, вибраний навмання: «Він обхопив дівчину руками й жадібно припав устами до її уст».
— Може, одне пожирало друге? — спитав капітан.
— Зовсім ні, — нетерпляче заперечив Ботакс. — То були палкі поцілунки.
— Як це — палкі? Вони обпалюють?
— Навряд чи це треба розуміти буквально. По-моєму, в такий спосіб констатується підвищення температури. Мабуть, що вища температура, то успішніше народжуються дитинчата. Коли більша форма збуджена як слід, їй тільки треба притулити уста до уст меншої, а без цього дитинчата не народжуються. Ось про цю взаємодію я й говорив.
— Оце й усе? Так це ж… — Капітан сплеснув руками, але виразити свою думку мовою кольорових спалахів не зміг.
— Оце й усе, — підтвердив Ботакс. — У жодному оповіданні, навіть у «Любителі розваг», я не знайшов опису якихось дальших дій, пов’язаних із розмноженням. Інколи після опису поцілунку стоїть кілька крапок, або цілий рядок їх, але вони, я гадаю, означають нові поцілунки: кожна крапка — поцілунок; це коли вони хочуть народити кількох дитинчат.
— Ні, нам зараз не треба кількох.
— Авжеж, капітане.
Ботакс поважно й виразно попросив:
— Сер, поцілуйте, будь ласка, даму.
— Я ж не можу рухатись, — відказав Чарлі.
— Та я вас звільню.
— А може, дама не хоче.
Мардж сердито зиркнула на нього.
— Ще б пак. Звісно, не хочу. І не підходьте.
— Та мені воно ні до чого, але що скажуть вони? Не треба дратувати їх. Можна просто так… легенько цмокнутись.
Мардж завагалась: вона розуміла, що Чарлі має рацію.
— Ну дарма. Тільки глядіть! Я не звикла стояти отак перед кожним.
— Я знаю. Хіба ж це я винен! Ну скажіть самі.
— Слизуваті потвори, — промурмотіла Мардж. — Мабуть, думають, що вони боги якісь — отак усіма командують. Слизуваті боги!
Чарлі підступив до неї.
— Ну, гаразд уже. — Він нерішуче підняв руку, ніби хотів скинути капелюх. Потім незграбно поклав долоні їй на голі плечі й нахилився до її обличчя.
Мардж так напружилася, що аж шкіра на шиї натяглась. Їхні губи зустрітися.
Капітан Гарм роздратовано блиснув кольоровою плямою:
— Я не відчуваю підвищення температури.
На маківці в нього випнувся довгий вирост — орган, яким він відчував тепло, — і затремтів.
— Не відчуваю і я, — досить збентежено сказав Ботакс, — але ж ми зробили все, як описано в тих оповіданнях. Здається, кінцівки повинні бути простягнені далі… О, дивіться! Щось виходить.
Ніби несвідомо Чарлі обняв рукою гладенький голий стан Мардж. І вона на мить наче хитнулась до нього, а потім раптом відсахнулась, перемагаючи опір силового поля, що й досі сковувало її.
— Пустіть, — мовила вона здушено, бо Чарлі затуляв їй рот своїми губами. І несподівано вкусила його. Чарлі, дико скрикнувши, відскочив, ухопився за губу, а коли відняв руку й глянув, на пальцях червоніла кров.
— Чого це ви? — жалісно спитав він.
— Ми ж тільки цмокнутись домовлялися, і все. А ви чого лапатись почали? Ви що, розпусник? Господи, куди я попала! Розпусник і слизуваті боги!
Капітан Гарм швидко заблимав синім і жовтим.
— Ну, готово? Скільки нам іще дожидатись?
— По-моєму, це має статися зразу. Адже в усьому всесвіті, коли настає час брунькуватись, з’являється брунька, самі знаєте. Яке тут чекання!
— Гм, коли я подумаю про огидні звичаї оцих істот, що ви описали, то думаю, що навряд чи захочу ще коли брунькуватися. Кінчаймо швидше, будь ласка.
— Ще хвилиночку, капітане.
Але хвилиночка минала за хвилиночкою, і колір капітанових спалахів помалу переходив у оранжевий, ознаку досади, а Ботаксова цятка майже зовсім потемніла.
Нарешті Ботакс нерішуче спитав:
— Пробачте, мадам, а коли ж ви брунькуватиметесь?
— Що?
— Коли ви породите дитинча?
— У мене вже є дитина.
— Ні, оце тепер.
— Та що ви! Я ще не хочу другої дитини.
— Що, що? — спитав капітан. — Що вона каже?
— Здається, вона поки що не збирається розмножуватися, — сказав Ботакс.
Капітанова цятка яскраво спалахнула.
— Знаєте що, досліднику? Ви, по-моєму, ненормальний, у вас якісь збочені думки. З цими істотами нічого не сталось. Ніякої взаємодії між ними нема, і ніякого розмноження не буде. Я певен, що це два різні види, а ви затіяли якийсь дурний жарт.
— Але ж, капітане… — почав Ботакс.
— Годі! — відрубав капітан. — Не хочу й слухати. Мене нудить, мені з душі верне від того, що ви тут наговорили про брунькування, марнуючи мій час. Вам захотілося слави, сенсації, але я подбаю, щоб її не було. Віддайте цій істоті її шкіру й верніть обох туди, де взяли. А кошти на затримку часу цього разу я вирахую з вашої платні.
— Але ж, капітане…
— Не заперечуйте! Верніть їх на те саме місце і в той самий час. Я не дозволю, щоб з цією планетою щось сталося. — Він пронизав Ботакса ще лютішим поглядом. — Один вид, дві форми, груди, поцілунки, взаємодія, тринди-ринди… Ви йолоп, досліднику, ви ненормальний! Психопат!
Сперечатися з ним не випадало. Ботакс, увесь тремтячи, заходився транспортувати бранців назад.
І ось вони знову стояли на пероні, безтямно озираючись довкола. Вже смеркалось, і з долини почувся тихий гуркіт — надходив поїзд.
Мардж нерішуче сказала:
— Чи це справді було, містере?
Чарлі кивнув головою.
— Я теж пам’ятаю.
— І розказати нікому не можна… — мовила Мардж.
— Авжеж ні. Скажуть, що ми божевільні. А знаєте що?
— Гм… А що? — насторожилась Мардж.
— Послухайте… Я розумію, що вам було ніяково. Але ж я не винен.
— Не хвилюйтесь. Я знаю. — Мардж втупила очі в дошки платформи.
Поїзд гуркотів уже гучніше.
— Я хотів вам сказати, що ви таки справді непогана з себе. Я просто засоромився й не сказав цього тоді.
Вона раптом усміхнулася.
— Нічого, нічого.
— Може, зайдемо кудись вип’ємо по чашці кави? Моя жінка ще не жде мене додому.
— Ну що ж… Мій Ед теж поїхав за місто на неділю, а малого я відвезла до мами. І вдома в мене нікого нема…
— Ну то ходімо. Ми тепер наче знайомі.
— Атож, — засміялась вона.
Підійшов поїзд, але вони вже спускалися вузенькими сходами з платформи на вулицю.