Ніяких ліжок в каюті немає. По обидва боки вікна висять дві сітки з металевими пряжками. В них ми повинні спати. Робиться це так: трохи відштовхуєшся од чого-небудь, підпливаєш в повітрі до сітки і, влаштувавшись в ній, застібаєш пряжки. Невагоме тіло ні на що не тисне, і спати можна в будь-якому положенні, як на найм'якшому пуховику. Сітка не дає змоги моєму тілу рухатися по каюті під час сну. Справа в тому, що в нашому невагомому світі час від часу виникає ледве помітна сила ваги. Це відбувається тоді, коли корабель обертається навколо своєї поздовжньої осі. Хоч яка мала ця сила, але її досить, щоб я прокинувся зовсім не там, де «ліг». Точніше кажучи, це не вага, а відцентровий ефект. Коли відбувається поворот, усі незакріплені предмети починають рухатися.
Ця сама причина викликає красиву ілюзію, якою ми можемо милуватися крізь вікно. В момент повороту створюється враження, що весь світ зрушується з місця і повільно обертається навколо корабля. Видовище невимовне!
Як я згадував, відсутність ваги стала такою звичною, що ми її просто не помічаємо. Але я добре пам'ятаю, скільки розмов викликала ця особливість зорельота, яку Камов змушений був залишити в інтересах астрономічних спостережень. Створення штучної ваги шляхом швидкого обертання утруднювало б роботу з телескопом; і урядова комісія кінець кінцем погодилася, що цією зручністю треба пожертвувати, тим більше, що найвидатніші лікарі Радянського Союзу рішуче висловлювалися за цілковиту нешкідливість для людини тривалого невагомого стану. З цих самих міркувань Камов відмовився від регулювання температури всередині корабля зміною корпусу за допомогою зсувної лускоподібної оболонки — способу, запропонованого ще К. Е. Ціолковським. Повороти зорельота навколо поздовжньої осі давали можливість легко спрямувати телескоп в будь-який бік.
Слід згадати про одну важливу деталь. Круглі двері завжди зачинені герметично. Переходячи з одного приміщення в інше, ми повинні зачиняти за собою всі двері, що робиться простим натисканням кнопки.
Річ у тому, що міжпланетний простір не порожній. В ньому рухаються незліченні частки матерії розміром від порошинки і до величезних мас. Зустріч корабля з такими мандрівними тілами, на думку Камова, майже неможлива, але все ж таки не виключена. Якщо один з таких каменів або навіть малюсінький шматочок налетить на корабель, то при величезній швидкості обох тіл це викличе більш-менш сильний вибух. В борту корабля утвориться пробоїна, а оскільки зовні повітря нема, то в цю пробоїну з силою рине повітря, яке є всередині корабля. За кілька секунд весь екіпаж зорельота загине. Та оскільки корабель розділено на герметично зачинені відсіки, то такий випадок стає малоймовірним.
Якщо борт буде пробитий в ту мить, коли в каюті хто-небудь перебуватиме, і вибух не буде надто сильний, то можна врятуватися, приклавши до пробоїни пластир. Такі пластири розкладено скрізь. Вони різних розмірів і мусять щільно закрити отвір, бо повітря всередині корабля тисне на всі предмети з такою ж силою, як і на Землі, тобто з силою одного кілограма на кожний квадратний сантиметр, а зовні, повторюю, тиснення немає. Але при цьому, звичайно, треба діяти з блискавичною швидкістю.
Зараз в каюту «входив» Пайчадзе. Щоб відчинити дверці шафи, він став так, що повис над моєю головою під прямим кутом.
Я знав, що як він, так і предмети в шафі не можуть упасти на мене, але сила «земних» звичок заставила зробити рух вбік. Зошит одразу ж відлетів у протилежний.
Арсен Георгійович помітив це і розсміявся. Він витяг із шафи якийсь прилад і, спритно повернувшись у повітрі, опинився в такому ж положенні, як і я. Водночас він встиг спіймати мій зошит.
— Можна прочитати? — спитав він.
Я хитнув головою. Він уважно читав останні сторінки.
— Фізичні явища на кораблі, — сказав він, повертаючи мені зошит, — описані добре, але чому ви нічого не написали про старт польоту?
— Обов'язково напишу.
— Треба дотримуватися хронологічної послідовності.
— Цей щоденник, — відповів я, — тільки сирий матеріал. Я пишу його як прийдеться.
— Ніколи не треба робити «як прийдеться», — він поклав руку на моє плече, і від цього я одразу ж опустився вниз. — Не ображайтеся!
— Що ви, Арсене Георгійовичу! Звичайно, не ображаюсь.
Він пішов, зачинивши за собою двері, а я знову «сів» до стола і уважно прочитав усе написане.
Звичайно, Пайчадзе мав рацію. Мої записи сумбурні. Треба писати послідовно…
В ніч перед стартом я, всупереч своїм сподіванням, спав добре. Рівно о сьомій годині за мною заїхав Пайчадзе. Взявши з собою невеличкий чемодан, який супроводжував мене у всіх моїх поїздках, я сів у машину з почуттям, схожим на полегшення.
Закінчилося чекання… Дороги назад немає!
Арсен Георгійович був мовчазний. Я розумів його стан і не турбував розмовою. В Москві Пайчадзе залишав дружину і шестирічну дочку. Він дуже любив їх, і розлука була для нього важкою. Він тільки що попрощався з ними, бо проводжаючих не допускали на місце старту. Машина проминула стадіон «Динамо» і помчала по Ленінградському шосе. Наш космічний корабель має вирушити в дорогу з берега Клязьми. Звідти ж Камов починав і обидва перші польоти.
Була дев'ята година ранку, коли ми прибули на місце.
Ракетодром, обгороджений високим парканом, являв собою величезне поле діаметром п'ятнадцять кілометрів. Вхід за цю огорожу був суворо заборонений будь-кому. В центрі поля був наш. корабель, готовий до польоту. Він висів за тридцять метрів од землі, підтримуваний ажурним переплетенням стартової площадки.
У великому двоповерховому будинку, який жартома називали «Міжпланетним вокзалом» і де були майстерні та лабораторії, що обслуговували корабель, ми застали Камова, Бєлопольського і членів урядової комісії. Ми з Пайчадзе прибули останніми. Камов розмовляв з головою комісії — академіком Волошиним, а Бєлопольський, привітавшись з нами, через кілька хвилин сів у машину і поїхав до корабля.
Камов покликав Пайчадзе, і я залишився сам. До мене підійшов єдиний допущений на старт представник преси — кореспондент ТАРС Семенов, якого я добре знав. Він запитав мене про самопочуття і передав привіт від працівників ТАРС. Я розгублено подякував йому. О пів на десяту Камов устав і міцно потиснув руку
Волошину.
— Час! — сказав він.
Старий академік, видно дуже схвильований, обняв його.
— Від усього серця бажаємо вам успіху! — сказав він. — 3 величезним нетерпінням чекатимемо вашого повернення.
Він обняв Пайчадзе і мене.
Ми попрощалися з іншими членами комісії. Всі були дуже схвильовані. Тільки Камов здавався незворушно спокійним. Коли ми сідали в автомобіль, він подивився на мене і посміхнувся.
— Ну як? Спали? — запитав він.
Я тільки міг мовчки кивнути головою.
Останні потиски рук, останні побажання, і машина рушила. Через вісім хвилин ми були біля корабля.
Бєлопольський чекав нас біля підйомної машини. Поруч з ним стояв інженер Ларін — керівник робіт по підготовці корабля до польоту. Крім нього, всі працівники ракетодрому вже залишили місце старту. Над ними, на висоті десятиповерхового будинку, сяяв на сонці білий корпус зорельота. Він мав двадцять сім метрів у довжину при ширині шість метрів і формою нагадував величезну диню. Внутрішня його будова була мені вже добре знайома.
На передній частині виблискувала золотом назва корабля — СРСР-ЛС2.
Камов поговорив з Ларіним. Попрощавшись з нами, інженер сів у машину. Було без п'ятнадцяти хвилин десять. З його від'їздом порвався останній наш зв'язок з людьми.
— В дорогу! — промовив Камов.
Підйомна машина швидко підняла нас на площадку. Зблизька я побачив, що корабель висить не строго вертикально, а під невеликим кутом до заходу. Круглий вхідний отвір зорельота був вузький, і потрапити всередину можна було тільки поповзом. Першим зник всередині корабля Бєлопольський, за ним Пайчадзе. Настала моя черга.
З цієї висоти було видно весь ракетодром. Я помітив машину Ларіна, яка віддалялася з великою швидкістю, і помахав їй рукою. Останнє, що я побачив, пролізаючи в отвір, була червона ракета, що злетіла далеко на горизонті.