— Мені здається, що є й інша, — сказав я. — Мені давно хотілося запитати: чому ви вважаєте непотрібним дивитися вперед? Адже корабель може зустрітися з одним з тих блукаючих тіл, про які ви мені самі говорили. Хіба не важливо своєчасно помітити таке тіло на шляху корабля?
— Дивитися вперед марно, — відповів Камов. — Дрібні часточки все одно неможливо помітити на такій відстані, щоб можна було вжити заходів проти зіткнення з ними, а якщо на шляху корабля трапиться крупне тіло, то про нього попередить радіопрожектор.
— Що це таке?
— Хіба я не говорив вам?
— Ні,
— Радіопрожектор, — сказав Камов, — це установка в принципі така сама, як і радіолокаційна. Працює вона на ультракоротких хвилях і за тим же методом — відбиття радіохвиль. Якщо на шляху радіопроменя зустрінеться яка-небудь перешкода, то цей промінь повернеться назад і дасть сигнал про перешкоду та відстань до неї. На нашому кораблі радіопрожектор працює безперервно, прощупуючи шлях зорельота, ніби «освітлює» дорогу. Його робота нагадує звичайний світловий прожектор, і тому його так назвали. Я був певний, що ви знаєте про нього.
— Вперше чую, — сказав я.
— Це могло статися тільки тому, що ваша підготовка до польоту провадилася прискореними темпами. А втім, — додав він, — ми навряд чи почуємо коли-небудь сигнал про небезпеку. Зустріч з крупним тілом, яке може бути небезпечним для корабля, треба вважати ви ключеною. Навіть найдрібніші порошинки речовини в міжпланетному просторі знаходяться одна від одної за декілька кілометрів.
— Але ви все-таки вимагаєте від нас зачиняти двері?
— Так, бо ми не маємо права рискувати успіхом експедиції. Якщо існує хоча б теоретична небезпека, ми зобов'язані вжити заходів проти неї.
— Я чув, що метеори літають роями, — сказав я. — Коли такий рій зустрічається з Землею, то можна спостерігати фейєрверк падаючих зірок.
— Для Землі, — відповів Камов, — при її величезних розмірах ці рої справді дуже густі, але для нашого корабля вони дуже рідкі. Якщо ми зустрінемося з найбільш зімкнутим із цих роїв, то пролетимо крізь нього, навіть не помітивши. Кожна часточка в них припадає на декілька кубічних кілометрів простору.
— Виходить, що міжпланетні подорожі цілком безпечні.
Камов знизав плечима.
— Все на світі відносне, — сказав він. — Так само і з міжпланетними подорожами. Космічний корабель може летіти тисячу років і не зустріти жодного метеора, але може зіткнутися з ним в першу ж годину польоту. В усякому разі, катастрофа зорельота в сотні разів менш імовірна, ніж залізничного поїзда, але ж люди їздять залізницями.
Після цієї розмови я перестав думати про «мандрівні тіла» і наслідки зустрічі з ними, хоча з самого моменту відльоту із Землі це питання мене хвилювало. Кілька разів я починав з Камовим розмову на цю тему, але він чомусь ні разу не згадав про радіопрожектор. А обидва астрономи настільки зайняті роботою, що в них просто немає часу говорити на такі теми.
Пайчадзе спить не більше п'яти годин на добу. А коли спить Бєлопольський, я взагалі не знаю. Коли б я не прийшов в обсерваторію, він завжди там. Якось я висловив Камову свої побоювання, що така безперервна робота може дуже позначитись на здоров'ї наших астрономів.
— Тут нічого не зробиш, — відповів Камов. — Вперше за всю історію науки астрономія має можливість працювати за межами атмосфери Землі. Не дивно, що наші вчені з захопленням користуються цією можливістю. Наше з вами завдання — намагатися полегшити їм працю.
Минуло вже понад два місяці з того моменту, як ми залишили Землю. Життя на кораблі ввійшло у твердо встановлені рамки. Виник розпорядок дня, вірніше, не дня, а двадцяти чотирьох годин, бо зміни ночі і дня у нас немає. У певні години ми збираємося всі разом снідати, обідати чи вечеряти. Немає ні стола, ні стільців. Ми розташовуємося хто як хоче, просто на повітрі і на цю ж «опору» ставимо посуд з харчами. Ніщо не може ні впасти, ні перекинутися. Тарілок немає, — за цих умов вони непотрібні. Їмо ми різноманітні консерви, смачні і поживні, виготовлені спеціально для нас, просто з банок. П'ємо не воду, а різні соки, що містяться в закритій посудині, з якої напій треба висмоктувати через гнучку трубочку, бо ніякі зусилля не можуть примусити невагому рідину вилитись. Меню різноманітне, і в нас немає підстав скаржитися на харч. У кладовій корабля складено близько тисячі пакетів, позначених порядковими номерами, в кожному з яких — одноразова порція для чотирьох чоловік. Все, що лишається, — банки, порожні пакети, посуд з-під рідини і рештки їжі — потрапляє в особливий апарат, де все це спалюється електричним струмом і викидається назовні через люк, що нагадує своєю конструкцією пристрій для викидання торпеди на підводному човні. Зрозуміло, що цей попіл не може нікуди впасти, а летить слідом за кораблем. Камов, сміючись, говорив, що наш корабель тягне за собою шлейф і що ми позбудемося його тільки з допомогою Венери, Марса і Землі, коли влетимо в їхні атмосфери. Саме тому, що Камов не хотів «забруднювати» атмосферу нашими покидьками, ми спалюємо їх, витрачаючи на це електроенергію. А втім, нам не доводиться хвилюватися, що її невистачить.
Дні минають одноманітно, але разом з тим навдивовижу швидко. Нудьгувати нам ніколи. Кожний зайнятий своєю певною роботою. На нашому кораблі завжди однакова температура повітря. Воно чисте і зовсім позбавлене пилу. Я ніколи не почував себе так добре, як зараз. В наших умовах фізичної праці нема. Будь-який найважчий предмет я можу перенести з місця на місце без найменшого зусилля.
— Стривайте! — сказав Камов, коли почалася про це розмова. — Коли ви повернетесь на Землю, ви будете втомлюватися від кожного руху. Ваше тіло довго здаватиметься вам важким і незграбним. Найближчим часом ви переконаєтеся, що навіть того короткого строку, який минув з моменту старту, було вже досить, щоб відучити вас від ваги.
— Про що ви говорите? — запитав я.
— Я говорю про той момент, коли до вас повернеться ваша звичайна вага.
— А коли це буде?
— Тоді, коли ми почнемо спуск на Венеру. Влетіти в її атмосферу з тією швидкістю, яку має корабель, означало б спалити його тертям об газову оболонку планети. Доведеться загальмувати зореліт, а це викличе появу ваги. Від'ємне прискорення дорівнюватиме десяти метрам в секунду за секунду, а це якраз відповідає прискоренню сили ваги на Землі.
— А з якою швидкістю ми влетимо в атмосферу Венери?
— Із швидкістю сімсот двадцять кілометрів на годину,
— Скільки ж часу потрібно буде, щоб загальмувати корабель?
— Сорок сім хвилин одинадцять секунд. Але це не означає, що ми майже годину страждатимемо від роботи наших двигунів, як це було, коли ми відлітали з Землі. Вони працюватимуть значно тихше, і в шоломі ви їх ледве почуєте. Крім того, не доведеться лягати, і ви зможете спостерігати спуск на планету з вікна.
Я з величезною цікавістю чекаю цієї знаменної події. Нескінченно довгими здаються мені ті п'ять днів, які відділяють нас від неї. Моє нетерпіння таке велике, що я навіть якось сказав Пайчадзе, що наш корабель повзе, мов черепаха.
Арсен Георгійович засміявся.
— Добре, що Камов не чує вас, — сказав він.
— Нічого образливого в моїх словах немає. Хіба йому самому не хочеться швидше досягти Венери?
— Хочеться, дуже хочеться! — весело відповів Пайчадзе. — А Костянтинові Євгенійовичу не хочеться. Він сердиться — зореліт летить надто швидко.
Це було вірно. Бєлопольський справді кілька разів висловлював незадоволення з того, що корабель летить надзвичайно швидко і що це заважає його спостереженням.
— Коли б міг Костянтин Євгенійович, — продовжував Пайчадзе, — то зупинив би корабель. Сидів би біля телескопа, як на Землі, — місяць, два, три, — поки вистачить кисню.
— І повернувся б на Землю, не досягнувши ні Венери, ні Марса.
— Або зовсім забув би повернутися, — сміючись, сказав Пайчадзе. Порівняння нашого корабля з черепахою розвеселило його.
Взагалі Пайчадзе охоче заводить жартівливі розмови, що зовсім не стосуються нашого польоту. Цим він значно відрізняється од Бєлопольського, який не тільки ніколи не сміється, але й усміхається дуже рідко.