Тальяферро усвідомлював, що ці думки навіяні заздрістю та досадою, він їх соромився, проте вдіяти зі своїми почуттями не міг нічого.
Розмова завмерла, і Каунас, ховаючи погляд, запропонував:
— Слухайте, а чому б нам не завітати у номер до старого Вільєрса?
Крізь сказане проглядала така нещира сердечність, така непереконлива спроба удати невимушений тон, що він поквапливо додав:
— Негоже, щоб залишилось погане враження… без потреби…
Тальяферро подумав: він хоче з’ясувати реальність методу передачі маси. Сподівається, що то лише виявиться маячнею божевільного, і тоді спокійно засне.
Але самого Тальяферро це теж цікавило, тому він не заперечував. Навіть Райджер награно знизав плечима і погодився:
— Хай йому біс, чом би й ні?
Годинник показував за кілька хвилин одинадцяту.
Тальяферро розбудив настирливий дзвінок у двері. У темряві він звівся на лікоть, відчуваючи виразне роздратування. Годинник на стелі м’яким світінням показував за кілька хвилин четверту.
— Хто там? — гукнув він.
У відповідь знову пролунав дзвінок короткими настирливими спазмами.
Сиплючи під ніс чортами, Тальяферро накинув на себе халат. Він відчинив двері і примружився від коридорного світла. Він упізнав чоловіка, який частенько дивився на нього з тримірників.
— Мене звати Х’юберт Мандел, — все ж відрекомендувався нічний гість різким шепотом.
— Слухаю вас, — відповів Тальяферро. Ім’я Мандела було відомим серед астрономів. Досить видатний, щоб посідати чільне керівне місце у Всесвітньому Астрономічному Бюро, досить активний, щоб стати головою Комісії з Астронавтики тут, на Симпозіумі.
Раптом Тальяферро спало на думку, що саме Мандела назвав Вільєрс очевидцем демонстрації свого методу передачі маси. Згадка про Вільєрса розвіяла рештки сонливості.
— Доктор Едвард Тальяферро? — поцікавився Мандел.
— Так, це я.
— Прошу одягнутися і йти за мною. Справа дуже важлива. Йдеться про нашого спільного знайомого.
— Доктора Вільєрса?
Очі Мандела ледь блиснули. Його брови і вії були настільки світлі, що надавали тим очам відкритого, незахищеного вигляду. Він мав тонке шовковисте волосся, виглядав років на п’ятдесят.
— Чому ви назвали Вільєрса? — запитав він.
— Він згадував вас учора ввечері. Інших спільних знайомих я не пригадую.
Мандел кивнув, зачекав, поки Тальяферро закінчить одягатися, потім повернувся й пішов попереду. Райджер та Каунас уже чекали їх у номері поверхом вище, над номером Тальяферро. Очі Каунаса були червоні й занепокоєні. Райджер палив нервовими затяжками.
— Ми знову разом. Продовжимо нашу зустріч? — почав було Тальяферро, але його ніхто не підтримав, слова повисли у порожнечі.
Він сів, і всі троє запитливо перезирнулися. Райджер знизав плечима.
Мандел міряв кроками кімнату, тримаючи руки в кишенях.
— Даруйте, панове, — врешті озвався він, — що потурбував вас у таку пору, і я дякую вам за виявлене розуміння. Вимагатиметься ще більшого. Наш друг Ромеро Вільєрс помер. Десь із годину тому його тіло забрали з готелю. Лікарі констатували параліч серця.
Запала приголомшлива тиша. Райджерова сигарета завмерла на півдорозі до губів, а потім повільно опустилася, так і не завершивши своєї мандрівки.
— Бідолаха, — вихопилось у Тальяферро.
— Це жахливо, — хрипко прошепотів Каунас. — Вільєрс був… — йому забракло голосу.
Райджер пересмикнув плечима.
— У нього ж було хворе серце. Чим тут зарадиш?
— Все так, крім однієї дрібнички, — спокійно поправив Мандел. — Повернення.
— Що ви маєте на увазі? — гостро запитав Райджер.
Мандел не відповів, запитавши натомість:
— Коли ви троє бачили його востаннє?
— Минулого вечора, — озвався Тальяферро. — У нас якраз випала зустріч випускників. Ми зібралися разом уперше за десять років. Приємною зустріч не назвеш, шкодую, що змушений так казати, але Вільєрс вважав, що має якусь причину гніватися на нас, і він цього не приховував.
— Це сталося… коли?
— Першого разу близько дев’ятої.
— Першого разу?
— Ми бачилися з ним пізніше іще раз.
— Вільєрс пішов від нас розлючений, — на обличчі Каунаса проступала стривоженість, — і ми не могли його залишити в такому стані. Хотіли порозумітися. Колись ми таки були друзями. Тому пішли до нього в номер і…
— Ви всі були в його номері? — вхопився Мандел за останню фразу.
— Так, — здивовано відповів Каунас.
— Коли приблизно?
— Здається, біля одинадцятої. — Він запитливо глянув на інших. Тальяферро ствердно кивнув.
— А скільки ви там пробули?
— Дві хвилини, — втрутився Райджер. — Вільєрс вигнав нас, сказавши, начебто ми прийшли по його доповідь. — Він помовчав, ніби очікуючи, що Мандел поцікавиться, про яку доповідь ідеться, але той мовчав, і Райджер вів далі: — Гадаю, що він тримав її під подушкою. Принаймні він лежав грудьми на подушці, коли кричав, щоб ми забиралися геть.
— Може, саме тоді він умирав, — знесиленим шепотом висловив припущення Каунас.
— Не тоді, — різко заперечив Мандел. — Отже, всі ви, мабуть, залишили там відбитки пальців.
— Можливо, — в тон йому почав Тальяферро. Частина беззастережної пошани до Мандела почала поступатися місцем роздратованості. Все ж таки четверта година ранку, хай там Мандел чи хто інший. І Тальяферро запитав, не міняючи тону: — Ну а тепер скажіть, про що взагалі йдеться?
— Гаразд, панове, — правив своєї Мандел. — Із смертю Вільєрса пов’язано дещо більше, ніж сам факт смерті. Доповідь Вільєрса, віддруковану, наскільки мені відомо, у єдиному примірнику, засунуто в попільничку-дезінтегратор, і від неї лишилося кілька клаптиків. Я не читав і навіть ніколи не бачив доповіді, але досить обізнаний у суті справи, щоб у разі потреби заприсягтися в суді: рештки недознищеного в дезінтеграторі паперу є рештками доповіді, яку Вільєрс підготував до виступу на Симпозіумі. Ви ніби маєте якісь сумніви, докторе Райджер?
Райджер кисло осміхнувся.
— Сумніваюся, що Вільєрс мав намір виступити. Якщо ви цікавитеся моєю думкою, сер, то це був звичайнісінький маніяк. Довгих десять років він був в’язнем Землі, і тому вифантазував собі можливість втечі за допомогою передачі маси у просторі. Можливо, тільки це і підтримувало його життя. Зліпив якусь модель, щоб інсценізувати демонстрацію. Я не стверджую, що мало місце умисне шахрайство. Ні, мабуть, він був божевільно щирий щирістю божевільного. А вчорашнього вечора настала кульмінація. Він прийшов до нас у номер — він ненавидів нас за те, що ми мали змогу літати за межі Землі, — і влаштував собі уявний тріумф над нами. Думкою про це він тільки і жив усі останні десять років. Може, розмова з нами і стала тим струсом, що певною мірою повернув до нього здоровий глузд. Він усвідомив, що не зможе виступити на Симпозіумі, бо просто ні з чим виступати. Тому і спалив доповідь, а хворе серце не витримало. Куди вже може бути гірше.
Мандел слухав астронома з Церери з виразом гострого осуду на обличчі.
— Звучить дуже логічно, докторе Райджер, але зовсім не відповідає дійсності, — почав він. — Мене не так легко, як ви собі гадаєте, обдурити якимось шахрайським експериментом. А тепер, за даними реєстрації учасників Симпозіуму, які я змушений був переглянути поспіхом, ви всі троє були однокурсниками Вільєрса. Це справді так?
Вони ствердно кивнули.
— А на Симпозіумі є ще хтось із вашого випуску?
— Ні, — відповів Каунас. — Того року тільки нас четверо кваліфікували на докторат з астрономії. Власне кажучи, Вільєрс теж мав захищатись, якби…
— Я все зрозумів, — перебив його Мандел. — Гаразд, у такому випадку хтось із вас трьох ще раз відвідав Вільєрса в його номері десь опівночі.
Запала коротка мовчанка.
— Не я, — врешті холодно озвався Райджер.
Каунас, сидячи з широко розплющеними очима, заперечливо похитав головою.
— На що ви натякаєте? — запитав Тальяферро.
— Один з вас приходив до Вільєрса опівночі й просив дати доповідь, щоб прочитати її. Не можу судити про справжню причину відвідин. А цілком імовірно, що з умисним наміром довести Вільєрса до інфаркту. І коли Вільєрс конав, то злочинець, якщо я можу так його назвати, почав діяти. Він вихопив доповідь, яка, хотів би додати, можливо, лежала під подушкою, і скопіював її сканером. Саму доповідь він потім знищив у дезінтеграторі, але через поспіх не до кінця.