Саме тоді, коли Френклін наближався до входу, ця жіноча маса ринулася до своїх автомобілів, перегукуючись між собою, на ходу заштовхуючи придбане у сумки. Хвилиною пізніше їхні авто помчались колоною в іншу торговельну зону.
Велике неонове табло над входом повідомляло про останні знижки — не більше п’яти відсотків від загального товарообігу. Найбільші знижки інколи сягали двадцяти п’яти відсотків у районах, де мешкав молодший службовий персонал. Там витрата грошей мала чіткий соціальний стимул. Бажання належати до тих, хто витрачає найбільше, заохочувалось оголошеннями на величезному електричному табло, встановленому у фойє універсального магазину, з повідомленням прізвищ та витрачених сум. Чим більше витрачаєш грошей, тим більше твій внесок на знижки — такі люди були в пошані. Хто витрачав мало грошей, той, так би мовити, виїжджав на спинах інших і вважався соціальним злочинцем.
Френклін спинився біля крамниці, дивлячись на гігантський металевий екран, що височів за огорожею на краю паркінга. Зовсім не схожий на звичні реклами. Потворний прямокутник, скріплений стальними заклепками. Високовольтні проводи спускались униз, а поверхню паркінга перетинав довгий рубець, де сховався кабель.
Френклін рушив до металевих опор. За п’ятдесят футів від випромінювача він зупинився і повернувся назад, подумавши, що може спізнитися до клініки і що йому потрібна пачка цигарок. Від трансформаторів випромінювача чулося приглушене, але потужне гудіння, воно стихало в міру того, як він підходив до універсального магазину.
У фойє біля автоматів Френклін відчув у собі якусь зміну і присвиснув, згадавши, чому виклав гроші з кишень.
— Хетуей! — сказав він досить голосно, і двоє покупців здивовано зиркнули на нього.
Не дивлячись прямо на екран випромінювача, Френклін спостерігав його відображення в скляних дверях, щоб якось уникнути підсвідомих команд.
Та в цю мить отримав два чіткі накази — “Не підходь близько” і “Купуй сигарети”. Люди звичайно припарковували свої машини по периметру огорожі, але тепер уникали цього місця — машини описували півколо на відстані п’ятдесяти футів від неї.
Він обернувся до прибиральника, що підмітав фойє.
— Для чого тут цей екран?
Чоловік сперся на мітлу і знуджено глянув на щит.
— Не знаю. Може, щось пов’язане з аеропортом.
Тримаючи у роті незапалену сигарету, правицею дістав з кишені штанів пачку. Неуважливо постукав новою сигаретою по нігтю великого пальця і пішов геть.
Кожний, хто заходив до універсального магазину, купував сигарети.
Спокійно їдучи в ряді з показником швидкості сорок миль на годину, Френклін роззирався довкола. Іншим разом він був дуже стомлений чи заклопотаний і думав тільки про те, як керувати машиною, а зараз уважно розглядав рекламу придорожніх кафе, в якій зустрічалися і маленькі копії нових екранів. Вони заглядали в усі вікна і двері, але більшість з них здавалися нешкідливими. По один бік полотна експрес-шосе стояли три однакові, заввишки з п’ятиповерховий будинок, чудово зроблені екрани: велетенські домашні господарки з електричними очима та усмішками, що іскрились неоновими спалахами, позували в своїх бездоганних кухнях.
По інший бік експрес-шосе був пустир, перетворений на автомобільне кладовище. Легкові машини, вантажні, поливалки, рефрижератори — практично у робочому стані, але викинуті з життя економічним валом дешевших моделей. Тільки хром став трохи тьмянішим. Кузови виблискували на сонці. Поблизу міста рекламні щити стояли досить щільно, закриваючи ці звалища, але під’їжджаючи до естакади, Френклін побачив величезні піраміди з металу, що темніли на фоні неба, нагадуючи землі забутого Ельдорадо.
Увечері Хетуей знову чекав на нього біля сходів клініки. Френклін, махнувши рукою, попрямував до своєї машини.
— Що сталося, докторе? — запитав Хетуей, коли той підняв вікна, озираючись на ряди припаркованих авто. — За вами хтось стежить?
Френклін сумно всміхнувся.
— Не знаю. Сподіваюсь, що ні, але коли те, про що ви говорили, правда, то, думаю, стежать.
Захихотівши, Хетуей розлігся на сидінні, впершись коліном у приладову дошку.
— Ага, щось таки помітили, докторе!
— Може й так. Я ще не зовсім впевнений, але є всі підстави вважати, що ви маєте слушність. Сьогодні вранці у торговельному центрі Феєлоунл… — Він замовк, з зусиллям пригадуючи величезний чорний екран, раптове бажання зайти до універсального магазину, коли проходив повз нього, свою внутрішню боротьбу.
Хетуей кивнув.
— Я бачив той випромінювач. Він великий, але не такий, як оце зводять. їх будують зараз усюди. Вони височіють над усім містом. Що ви збираєтесь робити, докторе?
Френклін міцно стиснув кермо. Скидалося на те, що Хетуей кепкує, і це дратувало його.
— Звичайно, нічого. Хай йому біс, можливо, це просто щось на зразок автопорадника, а ви примусили мене уявити…
Хетуей рвучко випростався.
— Не кажіть дурниць, докторе! Якщо вже ви не довіряєте власним почуттям, то що ж залишається? Вони атакують ваш мозок, коли ви не захистите себе, його підкорять! Ми негайно повинні діяти, доки ще не всі паралізовані.
Френклін втомлено підвів руку.
— Стривайте. Уявімо, що ці випромінювачі встановили всюди. Де вони візьмуть гроші? Мільйони випромінювачів потребують колосальних капіталовкладень, а існуюча система позичок та знижок вичерпала свої фінансові можливості на п’ятдесят років уперед. Велика економічна війна неможлива, бо буде згубною.
— Саме так, докторе, — погодився Хетуей, — але ви забуваєте одну річ. Де братимуть додаткові фінанси? Виробництво зростає посиленими темпами. Робочий день уже почали збільшувати з дванадцяти до чотирнадцяти годин. На деяких приміських спеціалізованих заводах працювати у неділю вважається нормою. Ви тільки уявіть собі — семиденний робочий тиждень, при тому, що кожний робітник працює не менш, ніж у трьох місцях.
Френклін заперечливо хитнув головою.
— Це буде проти волі людей.
— Так, проти волі. За останні двадцять п’ять років національний прибуток зріс на п’ятдесят відсотків, це при тому, що ми працювали нормальну кількість годин. А тепер ми працюватимемо сім днів на тиждень по чотирнадцять годин на добу. І ніхто не зможе відмовитися. Уявіть собі різке падіння цін, мільйони звільнених з роботи, люди стають власниками свого часу, та не знають, на що його витратити. Справжній вільний час, але вже не той, що ми мали на покупки. — Він глянув на Френкліна через плече. — Ну то що, докторе, ви приєднуєтесь до мене?
Френклін замислився. За півмилі звідси, за п’ятиповерховим патологічним корпусом клініки, виднівся гігантський випромінювач, на фермах якого повзали робітники. Жодна з авіаліній не проходила над територією клініки, отже, ставало очевидним, що цей випромінювач не є маяком для літаків.
— Хіба це не заборонено? Як це називається — запрограмоване життя? А що ж профспілки?
— Страх звільнення… Ви ж знаєте нові економічні догми. Якщо прибуток зростає при постійній інфляції на п’ять відсотків, то, природно, що економіка в застої. Десять років тому прибутки зростали завдяки розвитку виробничих сил, .сьогодні нам залишається тільки одне — більше працювати. Підсвідома реклама буде добрим стимулом у цій справі.
— Що ви збираєтесь робити?
— Я не можу вам сказати, докторе, до тих пір, поки ви, як і я, не візьмете на себе відповідальність за те, що коїться.
— Це скидається на справжнісіньке донкіхотство, — прокоментував Френклін, — боротьба з вітряками. Ви не зможете нічого зробити списом.
— А я й не намагатимусь. — Хетуей відчинив дверцята автомобіля. — Не зволікайте з рішенням, докторе. Скоро ви вже не зможете вирішувати самостійно. — Махнувши на прощання, він пішов.
Їдучи додому, Френклін знову засумнівався. Сама думка про якусь змову здавалася безглуздою, але економічні аргументи були надто правдивими. Семиденний робочий тиждень — це та принада, на яку Хетуеи хотів його спіймати. Френклін сам зранку по неділях працює медичним консультантом на заводі — одному з автомобільних підприємств, де впроваджується робота по вихідних. Але замість того, щоб обурюватися, що в нього відбирають вільний час, він, навпаки, радів. Через одну причину — йому треба було дедалі більше й більше грошей.