Юрій Ячейкін
ДА ЛУЧЧЕ ЕСТЬ НА СВОЕЙ ЗЕМЛЕ КОСТЬЮ ЛЕЧИ, НЕЛИ НА ЧЮЖЕ СЛАВНУ БЫТИ.
З Галицько-Волинського літопису
ПРОЛОГ
ТРЕТІЙ СИН СВЯТОСЛАВА
Якось покликав князь Святослав боярів, покликав усіх, хто розумне слово на раді міг сказати.
— Не любо мені в Києві, — мовив. — Хочу жити в Переяславці на Дунаї. Там середина моєї землі, яку повоював. Поділю Русь між синами і піду…
Правду сказав Святослав — пішов із Києва назавжди. Коли всіяв далекі землі кістьми хоробрих русичів, коли щедро полив той засів кров’ю молодецькою, не стало у нього війська. Пішов тоді у дідизну по нову дружину. Але наклав головою у нічній сутичці з печенігами біля порогів Славутича. Трьох синів — Ярополка, Олега та Володимира — залишив Святослав. Трьох синів — трьох підлітків. Ярополка — в Києві, Олега — в Коростені, Володимира — в Новгороді.
За синів Святославових урядували варяги: у Києві можновладно сидів Свенельд, у Корсуні — заморський варяг Фрелунг. Між обома нишком точилася непримиренна ворожнеча — хто кого пересидить і пересилить. А змагалися вони руками братів-княжичів.
…Одного дня виїхав із Київської брами ставний леґінь Лют, єдиний Свенельдів син, з малою мисливською залогою полювати на вепра. Захопилися отроки та й заїхали із володінь полян аж у древлянську пущу. Як на лихо, у тому ж місці йшли великі княжі лови. З’їхалися ловці на ловців. Зупинилися коні. Насторожилися вершники. Мовчки чекали, хто перший заговорить. А якщо розмовлятимуть мечами?
Примітив князь Олег юного і вродливого Люта і тихо запитав своїх супутників:
— А то хто?
Відповідь була спокійна і навіть лагідна, але в кожнім слові таїлась зміїна отрута:
— То, княжичу, Лют, синочок Свенельда… Ач, до чого дійшло — твої володіння вже за свої мають. Нема на них гніву Святослава-князя…
— Хіба? — скипів запальний Олег. — Ще стане на них батькового гніву!
Лют тим часом мовчки перебігав сторожкими очима з одного вершника на іншого, рахував можливих ворогів. Не дивився на Олега. Хіба малий — воїн?.. А лихо вже чатувало на Люта і його товаришів. Юний княжич спритно поклав на тятиву стрілу. Ніхто й не ворухнувся зупинити малого. І хоч би схибила тоді дитяча рука, як неоднораз бувало! Та ні. Стріла вп’ялася Лютові в горло.
— Отак! — зблиснув очима Олег, по-хлоп’ячому радіючи власній несхибності. Задоволений, збуджено позирав довкола, чекаючи на похвальне слово: «Молодця, княжичу! Батькова в тебе рука і око батькове!» Не дочекався.
Миттю підхопив смертельно пораненого Люта один із його воїнів. Інші з оголеними мечами навально кинулися помститися малому зухвальцю за свого вбитого ватажка. Та заступили підлітка гартовані у битвах, досвідчені воїни й без жалю посікли усю Лютову нечисленну залогу. Полягла вона на сиру землю під копита коней…
Зчорнів від горя Свенельд, але й словом лихим не прохопився. Затамував до слушного часу думки про помсту.
Два роки Свенельд уперто вчив Ярополка державної премудрості:
— Одна держава — одна голова. Хто поділить на двох щит і меч, сам лишиться незахищеним. Прийдуть печеніги й побачать: нема сили на Русі — силу поділено на дві півсили. Молодший брат мусить коритися старшому. Так віддавна повелося — має бути старший у роді, перед словом якого всі схиляються. Шкоди ж братові по роби, але пам’ятай: твоя дружина — дужча.
Стали багряні щити полянської і древлянської дружин двома мурами червоними — одна перед одною. Грізно наїжачилися списами гострими. Як на вежах, світили за тими мурами посріблені шоломи вершників. Рухливі ті мури були: не стояли на місці — зближалися. Нараз ударилися щити на щити — грім покотився у чистому полі. Гострі мечі сині блискавки викресали. Вперто й запекло билися братні дружини. Убивали й калічили, кіньми топтали й списами кололи безжально. Колись разом ворогів перемагали, а нині нещадні були до своїх, як до поганців. Брат на брата руку з мечем підняв…
Захиталося, позадкувало Олегове військо. А тоді побігло, шлях свій встилаючи щитами багряними і тілами кривавими. Мов шкаралупа, репали під копитами Ярополкової кінноти щити й шоломи супротивників. Докотилася залізна валка, густо замішана своїми і чужими, задихана і знавісніла, до мурів Овруча. Збилися на фортечному мосту древлянські воїни, шалено вимахуючи мечами, щоб зупинити ворожу кінноту, щоб не дати їй вдертися до міста. А вершники напирали, піднімали гривастих звірів дибки, кидали копитами просто на щити і шоломи. Коні й люди борсалися в одній стиснутій з усіх боків купі, дістаючи один одного мечами, копитами, ножами. Вершинки люто молотили згори гострякуватими довбеньками і палицями, рубали бойовими сокирами, уже не добираючи, своїх чи чужих — такі усі були однакові. Убиті не падали у цьому несамовитому вирі — ніде було впасти, мертвих плечима підпирали живі. І не помічали ратоборці, що міст під ними хитається. Дугами вигнулися грубезні дубові бильця, з’єднані залізними скобами, тріснули, полетіли уламками в глибокий рів. А за ними — піші і вершники, які билися скраю. Аж ось і весь настил посунув убік, завмер на мить у непевній рівновазі, а тоді хряснув і загуркотів униз, на сірі лобасті валуни, разом з обома дружинами. Страшний стоголосий крик розітнув повітря, аж дерева здригнулися. А ті, що лишилися з обох боків рову, закам’яніли від жаху, дивлячись на таке страхітливе злодійство. Мечі впали долу, списи затремтіли й похилилися.
Звершилася битва без радості — на гіркий спомин.
— Де брат мій, Олег?! — нараз захриплим голосом закричав Ярополк, нажаханий власною перемогою…
А брат його Олег із десятком вірних отроків тікав у дику пущу. Зморені коні спотикалися. Нарешті наїхали вершники на глуху сторожку й зупинилися. Засапаних коней пустили випасатися, а самі, як були, так і повалилися на земляну долівку. Навіть варту не ставили, думали — вже безпека. Тільки й подбали — лучину не запалили, аби знадвору їхню криївку ніхто не побачив.
Мертвим сном поснули втікачі і на смерть пробудилися.
Уночі раптово розчахнулися двері, вдерлися до сторожки запанцеровані в бойові обладунки варяги Свенельда з оголеними ножами і смолоскипами в руках — по двоє на одного сонного. Порізали — ніхто не встиг і до меча дотягтися. Тільки юного Олега не зачепили. Схопився Олег на рівні ноги, розпачливо притулився спиною до стіни. Не страшні були його сни, страшне пробудження.
Димно палали смолоскипи, шкварчали смолою, бризкали гарячими іскрами. Червоні відблиски зловісно вигравали на твердих, ніби карбованих, обличчях варягів, мінилися пломеніючими барвами на темному кутому залізі. Стали варяги двома похмурими шерегами — від стіни з прип’ятим жахом Олегом і чорного отвору розчахнутих у ніч дверей. А між ті шереги увійшов Свенельд. Захлинаючись од жаху, закричав Олег, коли воєвода наблизився впритул і глипнув холодними очима, що зблиснули синіми крижинами над полум’ям рудої бороди. Страшно у хлоп’ячі роки стояти у тьмяній халупі, в калюжі крові, серед німотно мовчазних убивць і дивитися в очі власної смерті.
— Як ти зробив Лютові, так я роблю тобі! — хрипко мовив Свенельд, змахнувши довгим варязьким ножем…
— Де брат мій, Олег? — вранці наступного дня знову тривожно запитав Ярополк.
Покликав Свенельд до юного князя якогось уляканого смерда і похмуро проказав:
— Він бачив твого брата.
— Де?! — рвонув смерда Ярополк за благеньку сорочицю. В його очах уперше з учорашнього дня майнули радість і надія. — Де ти бачив князя?
— На мосту бачив, — злякано пробелькотів той. — На мосту!.. Вчора… Впав він у рів з усіма…