Усю дорогу дбав Курсак про хлопця, як про рідну дитину. А як же було не дбати, коли вся надія на нього, хто мав забезпечити зимовим достатком Курсакову родину, що, певно, з нетерпінням і надією виглядала його день і ніч.
Спочатку віз хлопця перед себе, на власному коні, щоб не виснажився і не побив ноги, а коли з’єдналися залоги, пересадив на вільного коня. Ділив порівну з ним воду і м’ясо, кутав вогкими ночами у теплу вовчу шкуру і укладав ближче до багаття. Адже це русяве, блакитнооке, з чистим рум’яним личком хлоп’я було його єдиним скарбом.
У інших батирів було й добре вироблено хутро з різної лісової звірини, і біле льняне полотно, що так цінується по той бік моря, і липовий мед і бджолиний віск, з якого греки роблять світильники. А ще жіночі прикраси — із срібла, оріхалка і теплого прозоро-жовтого «морського» каменя, який привозять на Русь гості із варяг. А ще бранці, придатні до усякої роботи… А в Курсака тільки це маля з нашийним камінцем на шнурку. Талісман! Хай він збереже хлоп’я!
Не заздрив Курсак іншим батирям, знав — за отаких хлопчаків платили чомусь більше, ніж за дужого раба.
І ще поталанило Курсакові: не довелося мандрувати аж до Корсуні і товктися на галасливому базарі, шукаючи грошовитого покупця, та ще такого, щоб не обдурив темного на торгівлі степовика. О-хо, як щастить, то щастить — покупець сам знайшовся. Коли увійшли до Криму і на півдорозі до Корсуні стали табором під могутніми мурами ромейського міста-колонії Фули (за браму кочовиків не впустили), вийшов із Фул до печенізького стану багатий перський купець Ахмед-ібн-Арслан, якого супроводжували страшні чорношкірі раби-охоронці. Був знаний серед степовиків, бо неоднораз вів з ними торгівлю. Купував мало, але завжди давав добру ціну, через що перед ним не крили і не ховали ніякого товару. Все вивертали перед ним. Аби купив!
Поважно походжав Ахмед-ібн-Арслан поміж багаттями, кибитками і возами — у зеленому шовковому тюрбані з діамантом посередині, у блакитному халаті, розшитому срібними драконами, у червоних в золоту нитку виступцях з високо закрученими носаками, щоб не зачепитися і не спіткнутися. Поважно ходив, цупко придивлявся до всього, пестив фарбовану хною бороду, заплетену в довгі тонюсінькі кіски. Він і дав гарну ціну за хлопця.
Курсак аж розчулився. Погладив шорсткою рукою малого бранця по забрудненій у довгому поході голівці і сунув йому в руку шмат висушеного м’яса — хай востаннє поласує з Курсакових рук. Не злий був старий кочовик і до хлопця звик, що й сказати. Та життя лихе: щоб собі зробити добро, треба іншого скривдити. Так завжди було, тому по всіх краях і мечі кувалися, і коні для батирів випасалися. Не привіз би Курсак цього малого, довелося б йому продати до Шурханового гарему власну красуню-онуку, щоб інших прогодувати, а то й самому податися в кабалу. Лихо панує у світі і керує всіма вчинками людськими!
Але зараз навіть радів Курсак із долі хлоп’яти, бо трапив той до багатого і знаного хазяїна, у якого ще ніколи не псувався двоногий товар, адже виснажений або хворий раб — то збиток…
Так зробився Божедар, сни Іллі Муромця, живим двоногим майном перського работорговця Ахмеда-ібн-Арслана.
Завели Божедара до великої кам’яної будівлі і увіпхали до глибокого мурованого підвалу, де високо під стелею було одне-єдине заґратоване віконце, крізь яке йшло свіже повітря і крізь яке вдень можна було тільки зрідка на мить побачити чиїсь ноги. Був у тому підвалі не сам-один, а почував себе покинутим і самотнім. Тут перебувало ще десятків зо два хлопчиків такого ж віку, як і він, і кілька дівчаток, які понуро тулилися на брудній і посіченій соломі. Усі вони розмовляли по-різному і незрозуміло для Божедара. А хто кого розумів, той до того тулився і про щось невесело оповідав. А Божедара ніхто не розумів, і він із їхньої мови не міг збагнути нічого. Тому ніби й потрапив у товариство, а опинився самотнім, що гнітило його ще дужче.
Дні минали за днями, одноманітні і сірі, як холодні стіни в’язниці. Дітлахів ніхто не чіпав. Двічі на день приносили їм харч — по половині тонкого коржа і чашці кислої колотухи. Добре, що в кутку стояли дві діжки з водою і можна було напитися. Та ось прийшов день, коли раптово грюкнули вхідні двері і до підвалу зійшов кам’яними сходами сам хазяїн рабів Ахмед-ібн-Арслан, а з ним двоє дивно одягнених чоловіків з вусами у тоненьку стрічку і куценькими борідками клинцем. На голові мали пласкі капелюхи млинцями, з яких стирчали вгору яскраві барвні пера, м’які, вузькі куртки із срібними ланцюгами на грудях. У кожного за широким шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками, стирчало по кинджалу, а при боці теліпалося по короткому мечу.
Джеркотіли до Ахмеда-ібн-Арслана на повний голос нечуваною мовою, якої у підвалі, певно, жоден із дітей не розумів, бо всі заклякли і притихли, а рабовласник відповідав їм такими ж незбагненними словами.
Потім заморські мужі неквапом походжали серед насторожених дітлахів. Дівчаток чужинці проминали, а біля кожного хлопчика зупинялися, уважно розглядали, про щось без упину джеркотіли між собою і деяким із них, у тому числі й Божедарові, прямо на лобі малювали крихким білим камінцем по хрестику. А потім зібрали до гурту тих, у кого на лобах біліли хрести, порахували і повели усіх нагору.
У дворі чекала готова в путь валка з кількох возів. В очі одразу впадав один довжелезний віз, з напнутими з боків і згори телячими шкурами, на великих колесах, та ще до чотирьох звиклих коліс було у ньому два посередині. До воза, що теж Божедаром уперше бачено, було впряжено одразу троє коней — в риску один за одним. На передньому коні верхи сидів одягнений у плетену з товстого мотуззя тилягу вояк із батогом у руці. Інші вози, невідомо чим вантажені, бо теж були дбайливо запнуті, мали по чотири колеса і одному коню в голоблях. А на чолі валки стояв невеличкий, ніби іграшковий, теремок на колесах із віконцями і дверцятами з обох боків.
Чужинці кинули Ахмедові-ібн-Арсланові тугий мішечок, що важко дзенькнув у його руках, і посідали до будиночка на колесах. А хлопчаків двоє похмурих довгобородих воїв загнали до великого воза, що виявився порожнім, і самі поверталися біля входу. Балка рушила…
Мандри були виснажливі. На небі — ані хмаринки, тільки несамовито пекуче сонце. До розіпрілого намету на колесах вдиралося змішане з сухою пилюкою гаряче повітря. Стояла така задуха, що аж мліло в очах. Хлопчики потерпали від спраги, раз у раз втирали солоний піт, що струмочками стікав із чола на очі. Не примітили, як і постирали з лобів схрещені білі смуги. Але вояки не звертали на них жодної уваги. Вони поскидали свої кольчуги, склали їх докупи й лишилися у потертих залізяччям шкіряних куртках. А тоді посідали один напроти одного і почали кидати перед собою по два костяних кубики з чорними цятками. Іноді сварилися, передавали з руки у руку дрібні монети.
Божедар здогадувався, куди їх везуть, — до моря. Старий Курсак так-сяк розумівся на руській мові і розповідав хлопцеві, що їх мандри закінчаться біля моря, неозорої солоної води, яку не можна пити. Однак не міг собі уявити того моря. Тільки й відав про нього з веселої небилиці-небувалиці, яку серед інших колись розповідала йому на ніч мати. Наспівувала, заколисуючи:
Як гуляв Гуляйко сорок літ на печі,
Та й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа.
Як забачив Гуляйко у цеберку воду:
«А чи не то, братики, синьо море?»
Тому, коли Божедар вперше побачив море, воно його вразило до краю. Воно наче здіймалося до неба і було таке ж синє і безмежне, мов небо, і здавалося незрозумілим, як воно не затопить усю землю. Здалеку море здавалося спокійним і чистим. Божедар бачив, як по ньому пливе, наче чорний жук-пливунець, човен з білими крильцями-вітрильцями, все вгору і вгору, ніби збирається виповзти по морю на саме небо. А коли валка докотилася до берега, хлопець побачив, що море не таке вже й спокійне. Воно котилося розлогими хвилями, зблизька — не синіми, а зеленими, билося у прозорих бризках і піні поміж просмолених бортів крутобоких кораблів, що погойдувалися і рипіли, з шорохом набігало на берег, здираючи з нього і несучи за собою різноколірні блискучі камінці.