Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабiни астроплана були цiлком закритi, iзольованi вiд зовнiшнього свiту. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим бiльше - до його центральної каюти, де чекали на Риндiна Вадим Сокiл i Ван Лун.
- Через дванадцять хвилин вирушаємо, молодi люди, - звернувся до них Риндiн, входячи до каюти, i спинився. Його уважний погляд одразу помiтив вагання на худорлявому обличчi Сокола i насупленi брови Ван Луна. Поява Риндiна, очевидно, обiрвала їх жваву розмову.
- Що сталося, товаришi? - спитав Риндiн, переводячи погляд з одного на другого.
Обидва мовчали. Нарештi, Ван Лун вiдповiв:
- Вадим не хотiв вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивiться!
Вiн простягнув руку. На його смуглявiй жовтуватiй долонi лежав звичайний чорний гудзик, одiрваний вiд одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндiн здивовано поглянув на гудзик.
- Що це значить? - спитав вiн, вагаючись.
- Миколо Петровичу, в астропланi хтось був, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знайшов це сьогоднi на пiдлозi. Синя тканина - не наша. У нас немає такого одягу. Гудзик залишив хтось стороннiй. Вiн поспiшав, зачепився за щось, обiрвав гудзика. Навiть не помiтив цього. Значить, дуже поспiшав.
Професор Ван Лун говорив з м'яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергiйними фразами, iнодi з помiтним трудом пiдбираючи потрiбнi слова. I вiд цього його мова здавалася ще виразнiшою.
Сокiл неуважно махнув рукою:
- Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усi примiщення корабля. Нiкого, звiсно, немає. Скорiш за все, цього гудзика загубив хтось з механiкiв чи прибиральникiв. Адже в них саме такi синi комбiнезони. А Ван завжди перебiльшує!
Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, i ледве помiтна iронiчна усмiшка трохи пiдняла кiнчики його повних губ. Ця посмiшка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-лiпшої хвилини оживити вуглуватi риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рiдко посмiхався, ще рiдше смiявся; глибокi зморшки на його молодому обличчi i сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссi красномовно говорили спостережливiй людинi про суворi й важкi випробування, якi довелося йому перенести в життi.
Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академiка свiдчило про те, що несподiвана пригода непокоїть його. Кiлька секунд вiн також мовчав, мiркуючи, а потiм вимовив:
- Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось стороннiй мiг опинитися в астропланi, та й нема йому тут чого робити.
Ван Лун промовчав. Сокiл з готовнiстю кивнув головою.
- А зараз - прошу по мiсцях, - продовжував Риндiн твердо. - Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землi й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запiзнення потягне за собою ускладнення пiд час шляху, зрив розрахункiв, змiну маршруту. Земля i Венера не ждуть, по мiсцях!
Риндiн з задоволенням вiдзначив, як бездоганно точно, наче на тренуваннi, виконали його команду обидва помiчники, як вони спокiйно й швидко пiдiйшли до пневматичних гамакiв, уляглися в них, закрiпилися широкими ременями. Пружини й гумовi амортизатори гамакiв натяглися пiд вагою людей.
- Ми готовi! - пролунали одночасно голоси Сокола i Ван Луна.
- Чудово, - вiдгукнувся Риндiн i пройшов у передню, навiгаторську каюту, що мiстилася на самому носi корабля.
Десятки тисяч бiноклiв стежили за ракетним кораблем з високих схилiв долини: кожному з людей, що зiбралися тут, хотiлося помiтити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобi ракетного вiзка, який мусив понести його на вершину Казбеку i звiдти, наче катапульта, жбурнути у простiр. I стрiлка годинника нестерпно повiльно повзла до намiченого, вiдомого кожному, строку - дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився!
Академiк Риндiн спокiйним i зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навiгаторську рубку. Праворуч i лiворуч крiзь два широкi круглi iлюмiнатори з товстого органiчного скла, яке не поступалося за мiцнiстю сталi, було видно чисте голубе небо. Риндiн пiдiйшов до iлюмiнатора, подивився в далечiнь. Вiн побачив рейкову злiтну дорiжку, яка йшла до Казбеку i, немов найтонша нитка, губилася далеко пiд самою вершиною гори.
- Так, - промовив вiн, вiдходячи од iлюмiнатора.
Широке, вигiдне крiсло прийняло його тiло в свої обiйми. У цьому крiслi не було жодного твердого виступу; м'якi, наповненi повiтрям подушки оточували Риндiна з трьох бокiв, пiдтримували його спину й голову. Здавалося, що тiло просто висить у повiтрi, не спираючись нi на що. Коли астроплан буде стрiмливо набирати швидкiсть, перевантаження тiла стане надто великим, його треба всiма засобами пом'якшити. Ван Лун i Сокiл у своїх еластичних гамаках мусили вiдчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кiнець кiнцем припустиме для мiцної, здорової людини. Риндiн не мiг користуватися гамаком у вiдповiдальний момент зльоту: попри цiлковиту автоматизацiю роботи двигунiв, попри телеконтроль з Землi, - вiн все ж зобов'язаний був стежити за iндикаторами i анi на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому вiн користувався крiслом, певна рiч, не таким вигiдним, як широкий гамак, але таким, що давало можливiсть бачити прилади i в разi потреби користуватися пультом керування.
Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сiтки двигунiв. Спалахнула зелена контрольна лампочка маленьке очко посерединi пульта. Все було в порядку. Потiм вiн поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетнi двигуни на вiзку. Щойно її буде натиснуто, - двигуни вiзка почнуть працювати i, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової дорiжки, винесуть його на вершину Казбеку. I в той момент, коли корабель вiддiлиться од вiзка, продовжуючи за iнерцiєю свiй рух у розрiдженому повiтрi гiрських висот, автоматично включаться його власнi потужнi ракетнi двигуни, що працюють уже на атомному паливi - атомiтi. Прискорення триватиме далi й далi, аж доки астроплан не досягне космiчної швидкостi.
I на весь цей перiод, з моменту включення двигунiв вiзка i до досягнення космiчної швидкостi, - екiпаж корабля мiг бути вiльний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всi корективи до їх роботи мусили вносити iнженери з поверхнi Землi, якi стежили за польотом астроплана за допомогою радiолокацiйних установок; в мiру потреби вони по радiо можуть впливати на роботу двигунiв. Цi ж самi спостерiгачi стежитимуть i за виходом астроплана на курс в земнiй iоносферi.
Все, безсумнiвно, було в повному порядку. Микола Петрович пiдвiв угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлiчi iндикаторiв, циферблатiв i шкал, якi заповнювали собою не тiльки весь простiнок мiж iлюмiнаторами, але й стiни вище i нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усiх частин корабля, вiд усiх його автоматично працюючих приладiв. Навiгатор, сидячи в своєму крiслi, мiг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разi найменшої несправностi пiд циферблатом чи шкалою, якi говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.
Прямо перед Риндiним рiвним зеленуватим свiтлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навiгаторовi, знову-таки не сходячи з мiсця, бачити все, що вiдбувалося навколо корабля: йому треба було тiльки легким натиском руки повертати перископ у потрiбному напрямi. Бистрим поглядом Риндiн пробiг по циферблатах i шкалах. I тут все було в порядку. Отже...
Годинник пiдтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина всього одна хвилина! Рука Риндiна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допомiжнi ракетнi двигуни вiзка. Рiзкий дзвiнок попередив Сокола i Ван Луна, якi лежали в центральнiй каютi, про старт. Обличчя Риндiна набуло суворого, рiшучого виразу, очi звузилися. Ось вiн, вирiшальний, вiдповiдальний момент!
Рука Миколи Петровича, що лежала на пультi, ледве помiтно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.
I тiєї ж митi здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гiрської кавказької долини. Крiзь скло бiноклiв вони побачили пiд кораблем тонкi, прозорi цiвки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобiля чи мотоцикла. Але це була тiльки одна мить. Слiдом за тим з чотирьох сопел вiзка вихопилися майже прямi туманнi струменi сiрого диму. Мiжпланетний корабель м'яко рушив уздовж рейкової дороги. Струменi диму перетворилися на скаженi вихори, що безнастанно крутилися. I астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тiльки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипiння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.
Секунда, двi, три... Астроплана вже не було в долинi, вiн вилетiв на рейкову дорогу i мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що вiн майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повiтрi. Тiльки хмара сiрого диму, що повiльно розпливалася в стривоженому повiтрi, нагадувала про шлях, яким пролинув мiжпланетний корабель рейковою злiтною дорогою. Лише спостерiгачi на спецiальних вишках, де стояли стереоскопiчнi пiдзорнi труби, заздалегiдь наведенi на вершину Казбеку, вiдзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихiтна темна рисочка, що вiдiрвалася вiд рейкової дороги i зникла за обрiєм. Та ще на екранах радiолокацiйних приладiв, ледь здригаючись, позначалася свiтлова крива лiнiя польоту астроплана "Венера-1", який покидав земну атмосферу...