Час від часу Тенґо вставав зі стільця, випростовувався і йшов до вікна дивитися на зовнішній краєвид. Кілька днів поспіль були похмурими, одного дня падав дощ. Падав пополудні безперервно, оповиваючи сосновий бір важкою, темною вологою. І тоді зовсім не було чути шуму хвиль. День був безвітряний, і тільки з неба прямовисно сіялися дощові краплі. Крізь них пролітали зграї чорних птахів. Напевне, і їхні душі потемніли від води. Зволожіла й батькова палата. Вологою просякло все — подушка, книжки й стіл. Та незалежно від погоди й вологи, вітру й шуму хвиль батько безперестанку перебував у коматозному стані. Онімілість, немов жалобний одяг, огорнула все його тіло. Трохи перепочивши, Тенґо знову заходився читати батькові вголос. У цій тісній вологій палаті, крім цього, не мав що робити.
А коли йому набридало читати вголос книжку, він мовчки сидів на стільці й поглядав на батька, що все ще спав. І тоді роздумував над тим, що, власне, відбувається в його мозку. Власне, яку форму зберегла свідомість всередині його твердого, як старе ковадло, черепа? А може, там уже нічогісінько не лишилося? Як у покинутому домі, з якого вивезли геть усе майно й начиння та зникли сліди людей, що колись там мешкали. Однак і тоді, напевне, на його стінах і стелі закарбувалися спогади про минуле та його картини. Вирощених упродовж тривалого часу, їх не могло так швидко поглинути бездонне ніщо. Можливо, лежачи у простому ліжку приморської оздоровниці, у темряві порожнього дому його душі він бачив навколо себе картини й спогади, про які інші люди нічого не знали.
Згодом прийшла молода червонощока медсестра і, всміхаючись до Тенґо, поміряла температуру батька, перевірила залишки розчину в крапельниці й об'єм зібраної сечі. Кульковою ручкою на картоні написала кілька цифр. Усе робила наче за підручником, її рухи були автоматичними й жвавими. Стежачи за ними, Тенґо міркував над тим, що відчуває медсестра, якій доводиться доглядати старих людей з порушеннями функцій мозку, що не мають надії на одужання, в оздоровниці приморського містечка. Вона справляла враження молодої і здорової. Її груди й стегна під накрохмаленим білим халатом були малими, але потрібної ваги. На її гладкій шиї виблискував сріблястий пушок. Пластикова карточка на грудях свідчила, що її прізвище Адаті.
Власне, що привело її у цю глушину, в якій порядкує забуття і повільна смерть? Тенґо знав, що вона — здібна й працьовита медсестра. Ще молода і вправна. Якби хотіла, то, напевне, могла б переїхати в інший лікувальний заклад. У жвавішу й цікавішу місцевість. Чому навмисне обрала собі роботу в такому глухому закутні? Тенґо хотів дізнатися про причину й обставини, що спонукали її до цього. Якби запитав, то, мабуть, вона б щиро розповіла. Так йому здавалося. Однак подумав, що, по змозі, краще в такі справи не влазити. Бо, що й казати, він перебував у «Котячому місті». Колись йому доведеться сісти в потяг і повернутися у попередній світ.
Скінчивши визначену роботу, медсестра поклала карточку хворого на своє місце й незграбно всміхнулася до Тенґо.
— Особливих змін нема. Як завжди, те саме.
— Стабільний стан, — якомога радіснішим голосом сказав він. — Якщо казати точніше.
Вона трохи винувато всміхнулась і злегка нахилила голову. А тоді зиркнула на книжку, розгорнуту на його колінах.
— Ви її читаєте батькові?
Тенґо кивнув.
— Але сумніваюся, чи він чує.
— Все одно це добре, — сказала медсестра.
— Не знаю, чи це добре, чи погано. Бо іншого нічого не можу придумати.
— Усі не можуть.
— Бо, на відміну від мене, більшість у житті спішить, — сказав він.
Медсестра збиралася щось сказати, але запнулася. Так нічого і не сказала. Подивилася на батька, а потім на Тенґо.
— Бережіть себе, — сказала вона.
— Дякую, — відповів Тенґо.
Коли медсестра Адаті вийшла, він трохи почекав, а тоді взявся до читання вголос.
Під вечір, коли батька на ліжку з коліщатками повезли на обстеження, Тенґо зайшов до їдальні, випив чаю і по громадському телефону подзвонив Фукаері.
— Нічого не сталося? — спитав він дівчину.
— Особливо нічого, — відповіла вона. — Як завжди.
— І зі мною все гаразд. Щодня роблю одне-й те саме.
— А час рухається уперед.
— Саме так, — погодився Тенґо. — Щодня час посувається вперед на один день. І того, що минуло, не вернути.
— Недавно ворона знову прилітала, — сказала Фукаері. — Величезна ворона.
— Під вечір вона завжди прилітає до нашого вікна.
— Щодня робить одне й те саме.
— Саме так, — погодився Тенґо — Як і ми.
— Але про час вона не думає.
— Напевне, не думає. Бо, можливо, поняття часу має тільки людина.
— Чому?
— Людина уявляє собі час прямою лінією. Наче робить зарубки на довгій прямій палиці. Мовляв, ось тут, спереду, — майбутнє, а ось тут, ззаду, — минуле. А теперішнє ось у цій точці. Розумієш?
— Начебто.
— Та насправді час не є прямою лінією. Не має ніякого вигляду. У будь-якому розумінні не має форми. Та оскільки безформна річ не вкладається нам у голові, то для зручності ми уявляємо собі його прямою лінією. На заміну такого поняття здатна поки що тільки людина.
— А може, ми помиляємося?
Тенґо задумався.
— Хочеш сказати, що, може, помиляємось, уявляючи собі час як пряму лінію?
Відповіді не було.
— Звісно, така можливість не виключена. Ми помиляємось, а ворона — ні. Можливо, час зовсім не є прямою лінією. А має форму крученого бублика, — сказав Тенґо. — Однак, можливо, людина жила з таким уявленням десятки тисяч років. Коротко кажучи, вважала, що час завжди пряма лінія, і діяла на підставі такого основного поняття. І досі в такій своїй дії не змогла виявити незручності й суперечності. Тому таке уявлення правильне як закон, встановлений на основі досвіду.
— Закон, встановлений на основі досвіду, — повторила Фукаері.
— Якийсь висновок вважається правильним, якщо він підтверджується багатьма окремими прикладами.
Якийсь час дівчина мовчала. Тенґо не знав, чи вона щось з цього зрозуміла, чи ні.
— Алло! — озвався він до неї.
— Доки ви там будете, — спитала дівчина без запитальної інтонації.
— Тобто доки я буду в Тікурі?
— Так.
— Не знаю, — чесно признався Тенґо. — Наразі можу тільки сказати, що залишуся тут, поки дечого не дізнаюся. А неясного чимало. Ще трохи хочу простежити, як розвиватимуться події.
Фукаері знов замовкла. Коли замовкала, то наче пропадала.
— Алло! — знову озвався Тенґо.
— Не спізніться на електричку, — сказала вона.
— Постараюсь, — відповів він. — Щоб не спізнитися на електричку. А в тебе все гаразд?
— Нещодавно якийсь чоловік приходив.
— Який?
— З «NHK».
— Збирач абонентної плати для «NHK»?
— Збирач абонентної плати, — повторила Фукаері без запитальної інтонації.
— І ти з ним розмовляла? — запитав Тенґо.
— Я не зрозуміла, що казав.
Що таке «NHK», вона взагалі не знала. Не мала повних основних знань про суспільство.
— Якщо пояснювати по телефону, то вийде довга розмова, — сказав Тенґо. — А якщо говорити коротко, то це велика організація, в якій працює багато людей. Вони обходять квартири в усій Японії і збирають щомісячну плату. Але ні я, ні ти не повинні нічого платити. Бо ми нічого не отримуємо. У всякому разі, ти дверей не відчинила?
— Не відчинила. Як він сказав.
— От і добре.
— Але він обізвав мене злодієм.
— Байдуже, — сказав Тенґо.
— Ми ж нічого не вкрали.
— Звичайно. Ні ти, ні я нічого погано не робимо.
Дівчина знову замовкла.
— Алло! — звертався Тенґо.
Фукаері не відповідала. Невже поклала слухавку? Однак не було чути жодного подібного звуку.
— Алло! — ще раз, цього разу голосніше, озвався Тенґо. Фукаері кашлянула.
— Той чоловік вас добре знає.
— Збирач плати?
— Так. Чоловік з «NHK».
— Й обізвав тебе злодієм.
— Не мене.
— А мене?
Дівчина не відповіла.
— У всякому разі, ми не маємо телевізора й нічого не вкрали в «NHK».
— Але він розсердився, що я не відчинила дверей.
— Не має значення. Нехай сердиться. Хоч би що казав, дверей не треба відчиняти.
— Не відчинятиму.
Сказавши ці слова, Фукаері раптово поклала слухавку. А може, й не раптово. Можливо, вважала природним і логічним такий спосіб, яким клала слухавку. Але загалом на слух він здавався йому раптовим. Зрештою, Тенґо добре знав, що неможливо вгадати, про що вона думає і що відчуває. З власного досвіду.
Він поклав слухавку й повернувся до батькової палати.
Батька ще не привезли. На простирадлі ліжка все ще залишалася впадина від нього. Однак повітряної личинки там не було. У палаті, забарвленій легкими холодними надвечірніми сутінками, залишився тільки маленький слід людини, що була тут недавно.