Тенґо кивнув. Про Фукаері та її «Повітряну личинку». Саме тоді, коли Тенґо взявся пояснювати Комацу суть справи, стався «припадок» і розмова урвалася. Він добув із портфеля копію рукопису — перев'язану пачку аркушів паперу — й поклав її на стіл, на неї — свою руку, ще раз пересвідчившись на дотик, що це таки вона, його рука.
— Як я вже коротко повідомляв по телефону, найкращою позитивною рисою «Повітряної личинки» є те, що в цьому оповіданні авторка нікого не наслідує. Як для твору початківця, незвичність полягає в тому, що в ньому є щось таке, що не хоче ні на що бути схожим, — сказав Тенґо, ретельно добираючи слова. — Безперечно, його текст недороблений, вибір слів невдалий. Навіть, судячи з назви, видно, що авторка змішує поняття «личинки» й «кокона». При бажанні, мабуть, можна знайти в ньому ще цілий ряд огріхів. Але оповідання полонить увагу. Хоча сам сюжет фантастичний, життєві подробиці описано цілком реалістично. Таке поєднання справляє надзвичайно добре враження. Я не знаю, чи в цьому зв'язку доречно вживати такі слова, як «оригінальність» або «природність». І якби хтось сказав, що авторка не досягла необхідного рівня, то, може, й мав би рацію. Та коли, навіть спотикаючись, я прочитав оповідання до самого кінця, то відчув душевне заспокоєння. Хоча торкнувся до чогось дивного, непоясненного й неприємного.
Комацу мовчки дивився на співрозмовника. І хотів почути ще якісь аргументи.
Тенґо вів далі:
— Не хочеться, щоб цей твір випав з розгляду конкурсної комісії. Упродовж кількох років мені довелося прочитати цілу гору рукописів, поданих на премію. Хоча, зізнаюсь, я не читав їх, а пробігав очима по діагоналі. І якщо траплялися порівняно добре написані твори, то їх було мало, як кіт наплакав, а інших, звісно, налічувалося чимало. Та серед численних переглянутих творів, які справили хоч якесь враження, першою виявилася саме ця «Повітряна личинка». Прочитавши її, я вперше відчув, що хочу її перечитати знову від самого початку.
— Та ти що! — здивувався Комацу. І, пихкаючи сигаретою, з відверто байдужим виглядом міцно стиснув губи. Та позаяк знайомство Тенґо з ним мало довгу історію, то видимий вираз обличчя Комацу не ввів його в оману. Цей чоловік лише вдавав, що не має жодного зв'язку з його справжніми думками, а часто навіть їм суперечив. А тому Тенґо терпляче чекав, коли його співрозмовник розтулить рот.
— Я також прочитав, — сказав він через якийсь час. — Прочитав, щойно ти зателефонував. І скажу тобі, що це страшно неграмотний твір. З цього тексту, написаного без використання відмінкових показників «теніоха», незрозуміло, що авторка хоче сказати. Перед тим як писати оповідання, я порадив би їй навчитися основних правил написання тексту та його виправлення.
— Але ж ви дочитали оповідання до кінця?
Комацу всміхнувся. Усмішкою, яку наче витягнув з глибини шухляди, куди звичайно не заглядав.
— Так, ти вгадав. Дочитав до кінця. Як не дивно. Адже практично я ніколи не роблю цього з творами початківців, поданими на премію. Більше того, цього разу я навіть повторно перечитав окремі його абзаци. Це, визнаю, така ж рідкісна подія, як парад планет.
— Отже, щось особливе в ньому є? Ви не заперечуєте?
Комацу поклав сигарету в попільничку й середнім пальцем правої руки пошкрябав носа. Але на запитання Тенґо не відповів.
Тож Тенґо вів далі:
— Дівчині виповнилося тільки сімнадцять років, вчиться в середній школі вищого ступеня. Вона ще не набула досвіду, як треба читати й писати художні твори. Можливо, й важко сподіватися, що її оповідання отримає премію серед молодих авторів. Та все ж варто, щоб воно потрапило на останній тур вибору переможця. Значною мірою це залежить від вас, Комацу-сан. Якщо ви посприяєте, то, сподіваюсь, справа піде певніше.
— Та ти що!.. — ще раз простогнав Комацу й знудьговано позіхнув. А тоді ковтнув води. — Тенґо-кун, ти лише добре поміркуй. Спробуй залишити цю неотесану писанину на останній тур конкурсу. Тоді ж шановані члени конкурсної комісії стануть дибки, будь певен. А може, й розгніваються. І ніхто з них цього оповідання до самого кінця не читатиме. Четверо членів комісії — відомі письменники. У них роботи й так по горло. Вони недбало переглянуть перші дві сторінки, а саме оповідання просто викинуть. Скажуть, що це рядовий твір учениці початкової школи й не більше. Якщо його обробити, то, може, в ньому щось і зблисне. Хоч би скільки я благав і до якого красномовства вдавався б, ніхто до мене не прислухається. Тож якщо мій вплив щось значить, то я хотів би використати його для підтримки твору, що має кращу перспективу.
— Ви хочете сказати, що просто вилучаєте це оповідання з конкурсу?
— Цього я не кажу, — потираючи край носа, відповів Комацу. — Я маю трохи іншу ідею.
— Трохи іншу ідею… — повторив Тенґо. У словах співрозмовника йому вчувалися зловісні нотки.
— Тенґо-кун, ти сказав, що треба покладати надію на її наступний твір, — вів далі Комацу. — Звісно, і я на це сподіваюся. Адже дбайливе вирощування молодого письменника дає редакторові велику втіху. Серце б'ється так, ніби раніше за всіх на нічному небі помітив нову зірку. Тільки, чесно кажучи, я сумніваюся, що в цієї дівчини є майбутнє в літературі. Не хочу особливо хвалитися своїм досвідом, але літературний світ мене годує ось уже двадцять років. І за цей час я на власні очі бачив, як різні письменники з'являлись і зникали. А тому навчився розрізняти, у кого є майбутнє, а в кого — ні. Тож дозволь мені сказати, що в цієї дівчини його немає. Ні близького, ні далекого, на жаль. Передусім її твір не є наслідком глибокого дослідження і тривалого навчання. Хоч би скільки ти чекав, а нічого не дочекаєшся від неї. Врешті-решт зневіришся. Якщо спитаєш чому, то я скажу, що авторка не має жодного наміру щось путнє написати й учитися це робити. Літературний твір — це плід вродженого таланту або відчайдушних зусиль. А от у дівчини на ім'я Фукаері немає ні того, ні другого. Божим даром сприймати все з першого погляду вона не володіє і, напевно, не має наміру наполегливо працювати над собою. Чому — не розумію. Але до свого твору вона, здається, ставиться байдуже. Щоправда, має бажання розповідати. До того ж начебто сильне. Це я визнаю. Своїм необробленим твором вона тебе, Тенґо-кун, привабила й змусила мене дочитати його до кінця. Декому може здатися, що це щось путнє. А проте я вважаю, у неї як у прозаїка немає майбутнього. Ні на йоту. Можливо, я розчарував тебе, але ти почув від мене чисту правду.
Тенґо задумався над цими словами. Йому здалося, що в них була своя логіка. Адже Комацу як редактор мав добру інтуїцію.
— А хіба є щось погане в тому, якщо дати їй шанс? — спитав Тенґо.
— Кинути у воду й подивитися, спливе чи потоне? Ти це хочеш сказати?
— Якщо коротко.
— Я досі вчинив багато злочинів проти живих створінь, а тому більше не хочу дивитися, як тоне людина.
— Ну, як мені бути?
— Ти принаймні стараєшся, добираючи слова, — сказав Комацу. — Наскільки я бачу, в тебе не видно недбальства. До написання твору ставишся надзвичайно сумлінно. Чому? Бо тобі подобається писати. І я це високо ціную. Любити писання — це найважливіша якість людини, що готується стати письменником.
— Однак цього не досить.
— Звичайно. Лише цього не досить. У творі має бути щось особливе. Принаймні щось, чого не можна вичитати до кінця в самому тексті. Якщо торкнутися прози, то понад усе я ставлю твори, у яких є щось недомовлене. Коли, прочитавши твір, я все зрозумів, то втрачаю до нього цікавість. Мовляв, це ж очевидно. Дуже просто.
Якийсь час Тенґо мовчав.
— А в тому, що написала Фукаері, на вашу думку, є щось недомовлене?
— Так, звісно є. Ця дівчина володіє чимось дорогоцінним. Не знаю чим, але володіє. Це зрозуміло. І тобі, й мені. Видно кожному, як дим від вогнища пополудні в безвітря. Але погодься, Тенґо-кун, з тим, що їй, можливо, важко нести те, чим вона володіє.
— Отже, якщо її кинути у воду, вона не втоне?
— Авжеж.
— І через це її не треба залишати на останній тур конкурсу?
— Ну, от ми й прибули! — сказав Комацу. І, скрививши губи, поклав обидві руки на стіл. — Тепер уже мені доведеться старанно добирати слова.
Тенґо підняв чашку кави й заглянув усередину. Тоді знову поставив на стіл. Комацу все ще мовчав. І Тенґо розтулив рота:
— Ви хочете сказати, що сплила на поверхню трохи інша ідея, про яку ви казали?
Комацу зіщулив очі, як учитель перед школярем-відмінником. І поволі кивнув.
— Саме так.
У Комацу було щось незбагненне. Вираз його обличчя та інтонація голосу зовсім не видавали, про що він думає, що відчуває. Та й він сам, здавалося, тішився тим, що в такий спосіб напускає туману на співрозмовника. Своїм мозком він ворушив справді швидко. Думав і робив за власною логікою, незалежно від поглядів інших людей. Без потреби собою не хизувався, але багато читав і мав докладні знання в багатьох галузях. Не лише мав, а й інтуїтивно добре розумів людей і проникливо оцінював художні твори. І хоча така оцінка часто виявлялася упередженою, він уважав, що упередженість — важлива складова частина правди.