Нещасна, затуркана фалангістами людина! Та, зрештою, хіба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангістів в Іберії дали свої наслідки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою підозрою жандарми кидали їх у в’язниці і концентраційні табори. Та не треба було навіть і підозри, досить було просто необачного слова, до якого міг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом — прилюдна розмова з росіянином, який їде аж до Москви, столиці Радянського Союзу, про який взагалі й згадувати заборонено… Бідолаха сусід, як він, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!
За вікном майнули вогні. Якась станція, і чималенька, якщо зважити на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст миготнув освітленим залізним плетивом ферм — і знову темрява… глибока темрява, як у всій цій забитій, поневоленій фалангістами і жандармами країні…
Товстий іберієць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив, що той, як і раніше, крадькома поглядає в його бік. Ну й хай собі! Олесь давно вже зрозумів, що це — детектив, таємний агент поліції, приставлений до нього. Навіть не вміє чисто працювати, такого одразу розпізнаєш. Та й взагалі, даремно він стежить: три доби, про які попереджав чиновник жандармерії, ще не минули, детективові нема до чого присікатися…
Юнак підвівся, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном глуха ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далі й далі…
І раптом Олесь відчув, як щось з силою штовхнуло його в бік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенний гуркіт, скрегіт металу обірвали розмірений до того стукіт коліс. Дзенькнула і вилетіла з вікна шибка. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як неймовірна, непереборна сила штовхнула його знову до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх… зляканий вигук вусатого іберійця — це було останнє, що виразно розчув Олесь.
Далі все змішалось. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава… Звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, одчайдушні крики, сухий тріск, наче ламаються дошки, дзвінкий скрегіт заліза, і ще вигуки, болісний стогін… Звідкись вистрибнув язик яскравого полум’я, десь мов прогримів вибух… Усе це майнуло одне за одним у свідомості юнака… Чи то була вже не свідомість, а божевільне, кошмарне марення?..
Олесь котився вниз з насипу, нічого не розуміючи, вже майже нічого не відчуваючи. Висока м’яка трава під тим насипом покірно прийняла його безживне тіло. А над ним усе ще лунав страшний гуркіт і скрегіт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда і скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.
Потім стало тихо, напрочуд тихо після того, що відбулося. Тільки раз у раз долинав чийсь стогін і збуджені вигуки з того боку насипу.
Минали хвилини. Раптом зверху, з горішньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промінь електричного ліхтарика забігав навколо, прорізуючи темряву. Він щось немовби шукав. Ось цей промінь торкнувся нерухомого тіла Олеся, напівсхованого в густій траві, і враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно підкралася до юнака. Ліхтарик яскравіше освітив обличчя з заплющеними очима, кров на порізаному склом лобі. Людина, що підійшла, задоволено хмикнула.
Коли б тут був сторонній спостерігач, він би з подивом помітив, як цей чоловік у широкому пальті став навколішки і спритними руками обмацав тіло Олеся. Потім він вийняв з кишені юнака маленький бумажник і уважно переглянув усе, підсвічуючи собі ліхтариком. Затримавши погляд на якомусь папірці, чоловік у широкому пальті знов задоволено хмикнув, поклав папірець назад у бумажник, а самий бумажник — собі в кишеню. Мабуть, це й було те, що він шукав, бо після цього чоловік неквапливо щільніше загорнувся в своє широке пальто й сів біля Олеся, загасивши ліхтарик. І наче задрімав.
Так минуло кільканадцять хвилин. Дві постаті під насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свідомість, чоловік, що сидів біля нього, немов спав. Та чи так це було насправді?
Мабуть, ні. Бо раптом темна постать у широкому пальті рвучко підвелася. На шосе, що бігло вздовж залізниці, то наближаючись до насипу, то віддаляючись од нього, показалися сліпучі фари автомобіля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве світло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловіка, наче вирізьбило його силует на темному фоні насипу. Чоловік упевненим рухом підніс руку. В ній спалахнув ліхтарик. Він гойднувся вгору і вниз, угору і вниз Чоловік вимагав спинити машину.
В темряві не було видно корпусу автомобіля, здавалося, що з густого мороку насуваються самі сліпучі фари. Проте ось зашаруділи м’які шини. Автомобіль загальмував. Чоловік біля шосе чекав з піднесеною рукою.
З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такі виразні сигнали. Один з них, високий і огрядний, у синьому комбінезоні механіка, підійшов ближче. Другий, менший на зріст, у шкіряній куртці, що виблискувала в світлі фар, залишився трохи позаду.
— Що трапилося? — спитав механік, пильно вдивляючись у кістляве нахмурене обличчя чоловіка в широкому пальті.
— Залізнична катастрофа, — коротко відповів той. — Поранило людину, бачите? Ви візьмете її й мене в машину і відвезете до найближчої жандармерії. Негайно!
Чоловік у широкому пальті говорив тоном незаперечного наказу. Механік ще раз уважно подивився на нього, потім озирнувся на того, що стояв трохи віддалік, а тепер повільно наближався, тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки.
— Чому ж до жандармерії? — м’яко втрутився він. — Адже в таких випадках людину відвозять до лікарні.
— Тому, що я так кажу, — відрубав чоловік у широкому пальті. — І раджу не гаяти часу на зайві розмови!
Він роздратовано відкинув борт пальта і вказав на зірчастий значок агента поліції на лацкані свого піджака.
— Тепер розумієте? Ну, мерщій!
Механік усе ще дивився на свого супутника. Той спокійно підійшов до тіла юнака, нахилився. Піджак Олеся розстебнувся. На джемпері в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберігав у полоні, ховаючи від жандармів, і тепер надів, вирушаючи на Батьківщину. Агент поліції нетерпляче гукнув:
— Я кажу — мерщій! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження поліції?
Чоловік у шкіряній куртці, немов не чуючи його, помахом руки підкликав до себе механіка.
— Валенто, це поранений комсомолець, — півголосом мовив він. — Дивно, як він тут опинився… Ми візьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.
— Єсть! — охоче відгукнувся механік. Він повернувся, підійшов до агента поліції і ввічливо вклонився йому:
— Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мій товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподівано… ми до ваших послуг… Прошу!
Агент задоволено кивнув: такий тон відповіді був значно звичнішим для нього. Він зробив крок до сліпучих фар автомобіля і, не спиняючись, уже спокійніше кинув:
— Отак буде краще. Бо інакше…
Його фраза лишилася незакінченою. Важкий міцний кулак механіка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навіть не зойкнувши, агент поточився і впав на землю.
Механік насмішкувато глянув на нього, зачекав кілька секунд. Агент не ворушився.
Тоді механік повернувся і підійшов до свого супутника, який спокійно чекав. Вони вдвох підняли безживне тіло юнака і понесли його в машину. Через кілька секунд автомобіль, все ще невидимий у густій темряві, плавно рушив. Він об’їхав тіло агента поліції, що лежало в пилюці на краю шосе, і так само плавно почав набирати швидкість.
І знову під насипом стало темно. Тільки вгорі перебігали люди з ліхтарями в руках та долинали вигуки і стогін поранених.