Згідно з офіційною наукою, Мачу Пікчу спорудили незадовго до вторгнення іспанців. Цебто твердиня посеред хмар стала однією з останніх інкських фортець. А тепер гляньте на фото Мачу Пікчу і Саксайуамана. Порівняйте розміри каменів, з яких складені їхні стіни. Порівняйте майстерність, із якою зроблено кладку.
Питання гуркітливою лавиною заторохтіли у голові. Невже і Саксайуаман, і Мачу Пікчу будували ті самі люди? Я ніяк не міг зрозуміти: як сталося, що одна з найпізніших фортець, збудована інками, є жалюгідною копією споруджених раніше? Вони що, розучилися будувати? А хіба можна забути спосіб, у який колись пересували багатотонні блоки? І це при тому, що в момент вторгнення іспанців імперія інків сягнула найбільшого розквіту. Хтось зауважить, що причина у розташуванні: Мачу Пікчу розміщене на гірському хребті (2450 м), оточене глибоченними урвищами, через що будівничі просто не могли виконувати роботи на належному рівні. Але стривайте. Саксайуаман лежить значно вище (3701 м), а брили на Ойянтайтамбо спочивають на не менш важкодоступних скелях, оточені ще глибшими проваллями!.. Чому весь світ знає про Мачу Пікчу і тільки одиниці чули про Саксайуаман? Чому всі пруться на Мачу Пікчу, коли на півдорозі лежать руїни Ойянтайтамбо з неймовірними монолітами?
Мачу Пікчу зі збільшеним фрагментом стіни
І так скрізь у Перу: з одного боку – руїни грандіозних споруд неясного призначення, складених із багатотонних, ідеально підігнаних блоків, а з іншого – розхитані будівлі, стіни яких виглядають безладним нагромадженням погано обробленого каміняччя, скріпленого цементом. Згідно з офіційною версією, і перше, і друге будували інки.
Пригадую, як сидів на одній з терас Мачу Пікчу, неподалік скубли траву кілька лам, звідусіль долинало благувате американське «Oh, my God, it’s awesome!» (при цьому туристи з США, наче знущаючись, немислимо розтягували оте «о-о-у-у-усам»), і зненацька до мене дійшло: Саксайуаман і Ойянтайтамбо зводили не інки. Задовго до інків у Перу був хтось іще – інша цивілізація, значно більш розвинута в технологічному сенсі. Саме вона й будувала згадані твердині, а потім із незрозумілих причин зникла. Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак та інші подібні споруди вже були, коли в Перу з’явилися перші інки. Інки побачили твердині готовими і потім, до самого занепаду, намагалися створити щось подібне (Мачу Пікчу, Пука Пукара, Морай та ін.), але… в них не виходило.
Звідки така певність? Судіть самі.
Все, що ми знаємо про історію доколумбової Південної Америки, відомо виключно зі слів конкістадорів. Конкістадори отримали свої знання від інків, оскільки на час вторгнення Пісарро інки були єдиними, з кого можна було витягти хоч якусь інформацію. Імперія інків простяглась на півконтиненту, розчавивши чимало інших народів, поглинувши їхні здобутки та історію.
А тепер головний аргумент: жодна з цивілізацій Південної Америки не мала власного письма. Ні моче, ні чиму, ні аймару, ні навіть інки не спромоглися винайти писемність. А це означає, що, строго кажучи, не існує жодного факту, жодного свідчення про подію, жодної дати чи імені з доіспанської епохи, які були б підтверджені документально. Якщо відкинути археологічні розкопки, то виходить, що всі дисертації та наукові статті про історію Південної Америки, видрукувані за останні чотириста років, опираються на розповіді інків та історії конкістадорів, які є нічим іншим, як переінакшеними розповідями інків. Байдуже, як палко захищають «книгогризи» ту чи іншу теорію, вони мусять розуміти, що їхні першоджерела створювались волоцюгами і авантюристами, чиї опуси кишать історіями про морських чудовиськ, привидів у джунглях та міста, повністю збудовані з золота.
Наскільки правдивими є історії інків, що стосувалися доіспанської доби? Настільки, наскільки правдивими є історії, що їх розповідає будь-який завойовник. Чесно кажучи, ціла всесвітня історія – це історія цивілізацій-переможців. Переїжджаючи до нового помешкання, ви зразу переклеюєте шпалери. Те саме роблять завойовники: здобутки підкореного народу присвоюються переможцями, а історія – переписується. Так було, так є, і завжди так буде. Факт того, що саме інків викурювали конкістадори з Саксайуамана та Ойянтайтамбо, аж ніяк не означає, що інки споруджували ці фортеці. Так, вони належали інкам. Хто їх будував? Це інше питання. З певністю можна сказати одне: інки зайняли цитаделі, що існували в Андах із незапам’ятних часів. З часом, будучи найсильнішою нацією тогочасної Америки, вони присвоїли не тільки твердині, а й славу їхніх творців. І коли іспанці, немов торнадо, увірвались у Перу, вже не було нікого, хто міг би сказати: «Егей, гляньте – це будували не вони!» Слід віддати інкам належне: ці хлопці не покладали рук, намагаючись витворити щось схоже, але так ніколи й не досягли рівня своїх таємничих попередників. Гляньте ще раз на світлини Мачу Пікчу та Саксайуамана, і ви переконаєтесь, що вони навіть не наблизились до цього рівня…
Гадаю, на цьому досить. Слід поставити… ні, не крапку… кому чи, може, крапку з комою. Боюсь роздражнити тебе, мій Читачу, і потім залишити незадоволеним, оскільки ця книга не розкриватиме таємниць стародавніх цивілізацій. Ще не час. Історія про Саксайуаман і Мачу Пікчу є лише прикладом, вершиною айсберга моїх роздумів про Перу, Мексику, Ліван та Єгипет. Я розповів її для того, щоб показати, яким чином довідався про єгипетські храми в Дендарі та Абідосі, а також про Баальбек – на сьогоднішній день археологічний сайт № 1 у моєму особистому рейтингу. Невідповідності між офіційною історією і тим, що я побачив у Перу, примусили мене копатися у світовій мережі у пошуку відповідей. Ці копання призвели до відкриття десятків подібних неузгоджень між історією та руїнами Лівану, Сирії, Єгипту.
Ось так усе почалося. На середину 2010-го я дозрів до рішення, що мушу поїхати на Близький Схід і до Єгипту – побачити все на власні очі. Зателефонував Лесі Москаленко, редактору журналу «MANDRY», і попросив забронювати квиток до Бейрута, столиці Лівану, на 7 грудня 2010 року.
Іноді думаю, якби випрохав квиток на 8 чи 9 грудня, все вийшло б інакше…
* * *
Як я вже згадував, шукаючи пояснення для феноменальних блоків із перуанських твердинь, натрапив на інформацію про Баальбек.
Офіційно Баальбек – це руїни римського міста, датовані І – IV ст. н. е., в долині Бекаа на схід від річки Літані, нині – територія Лівану. І справді, ззовні сайт цілком скидається на давньоримське поселення: храм Бахуса, Венери і Юпітера (типові представники архітектури Риму), багато мармурових колон, височенних арок, архітектурно оздоблених пропілеїв та інших помпезних елементів, що мали підкреслювати могутність імперії. Баальбек скидається на звичайне елліністичне місто, таке як Джераш у Йорданії чи Апамея в Сирії. Дивишся – все гаразд, усе просто чудово – вигляд руїн нічим не суперечить історичним документам. Хоча ви вже, мабуть, здогадалися, що десь у кущах за поворотом причаїлося велике волохате «але»…
Так і є. Баальбек – стопроцентне римське місто, якби не один нюанс: його храми разом із усіма отими пафосними атрибутами римської архітектури стоять на платформі, складеній з тисячотонних блоків, а блоки ті, як і брили в стінах Саксайуамана, ідеально підігнані один до одного.
Поміркуйте лишень – тераса, складена з ТИСЯЧОТОННИХ блоків! Для порівняння: найбільший гранітний блок піраміди Хеопса важить «лише» 80 тонн…
Цей момент є моїм маленьким тріумфом над усіма істориками. Бо не-інженер не може осягнути, що таке брила вагою 1000 тонн. Людина, яка не розв’язувала інженерних задач, просто не має з чим порівняти таку масу, вона не може усвідомити її, бо зазвичай у побуті ми користуємося значно меншими цифрами: кілограм цукру, мішок картоплі (півцентнера) тощо. Мабуть, найважче, з чим доводиться зустрічатися обивателю, – це автомобіль (1,5–2 тонни). Проте як часто вам доводиться виштовхувати з багнюки чи снігу велику машину?