Вони були разом майже два роки, і Девід несподівано зробив їй пропозицію. Це сталося під час їхньої суботньої поїздки до «Туманних гір». Вони лежали на великому ліжку з балдахіном у готелі «Кам’яна садиба». Девід не став довго розводитися – просто взяв і миттю випалив те, що спало йому на думку. Саме за це Сюзанна його й любила – за невимушеність і безпосередність. Вона припала до його вуст довгим палким поцілунком. А він міцно обійняв її, а потім зняв із неї нічну сорочку.
– Твій поцілунок сприймаю як згоду, – сказав Девід. І вони кохалися всю ніч, зігріті теплом каміна.
Цей чарівний вечір трапився півроку тому – до того як Девіду несподівано запропонували посаду завідувача кафедри сучасних мов. І відтоді їхні стосунки стали невпинно погіршуватися.
Розділ 4
Сигналізатор у дверях шифрувального відділу пискнув, вихоплюючи Сюзанну з гнітючої задумливості. Обертальні двері вже проминули положення «відчинено» й за п’ять секунд, здійснивши поворот на триста шістдесят градусів, мали знову замкнутися. Нарешті жінка отямилася і пройшла в отвір. Комп’ютер зареєстрував її появу.
Приміщення для шифрувального відділу збудували три роки тому, і Сюзанна практично жила тут, але щоразу, заходячи до цього приміщення, вона відчувала захват і здивування. Величезна округла зала здіймалася догори на п’ять поверхів і закінчувалася прозорою стелею у формі купола, маючи в піковій точці висоту сто двадцять футів. Цей плексигласовий купол підсилювала полікарбонатна сітка – захисна арматура, спроможна витримати вибух силою до двох мегатонн. Світло, проникаючи крізь цю сітку, вкривало стіни вишуканим тонким мереживом, а часточки пилу, захоплені потужною дейонізувальною системою купола, невимушено й повільно пливли вгору по широкій спіралеподібній траєкторії.
Похилі стіни приміщення широкою аркою сходилися вгорі, а на рівні очей були майже вертикальними. На нижчому рівні вони ніби світилися, а біля підлоги ставали матово-чорними. Сама ж підлога – величезний обшир гладенької чорної кахлі – химерно поблискувала, навіюючи відвідувачам бентежне відчуття, немовби вони йдуть по прозорій долівці. Наче по чорному льоду.
А в центрі підлоги, немов окрайок велетенської торпеди, стирчав вершечок машини, для якої, власне, і було збудовано цю куполоподібну споруду. Його блискучий чорний контур випинався на двадцять три фути вгору, а потім знову стрімко встромлявся в долівку. Гладенький та випнутий, він скидався на гігантського кита-косатку, що вистрибнув із води й вмерзнув у кригу.
То був «Транскод» – найдорожчий у світі комп’ютер, чиє існування АНБ категорично заперечувало.
Подібно до айсберга ця машина ховала дев’яносто відсотків своєї маси та потужності під поверхнею. Її секрети крилися в керамічній башті, яка йшла на шість поверхів униз – як ракетна шахта, оповита мережею вузеньких сходів, кабелів та випарами фреонової системи охолодження. На дні башти стугоніли електричні генератори, і їхній гул робив акустику в шифрувальному відділі якоюсь химерною.
«Транскод», як і всі великі технічні досягнення, був дитям необхідності. У 1980-х роках АНБ стало свідком справжньої революції в галузі телекомунікацій, яка мала назавжди змінити світ розвідувальних даних: широкий загал дістав доступ до Інтернету. А конкретніше – змогу користуватися електронною поштою.
Кримінальникам, терористам та шпигунам набридло, що їх телефони постійно прослуховувалися, і тому вони відразу ж почали використовувати цей новий тип глобального зв’язку. Електронні листи мали захищеність традиційної пошти і швидкість телефону. Оскільки повідомлення передавалися оптоволоконними кабелями, а не радіохвилями, вони були повністю захищені від перехоплення. Принаймні, так вважалося спочатку.
У реальності ж перехопити електронне повідомлення, поки воно зі швидкістю блискавки летить Інтернетом, для мізковитих технарів АНБ виявилося дитячою забавкою. Та й Інтернет не був – як багато хто вважав – плодом фантазії якогось геніального одинака-затвірника. Його створило міністерство оборони на три десятиріччя раніше: то була гігантська мережа комп’ютерів, призначених забезпечувати надійність державних каналів комунікації на випадок ядерної війни. Очима та вухами АНБ були досвідчені профі, знавці Інтернету. Ті, хто використовував електронну пошту для незаконних оборудок, швидко вияснили, що їхні таємниці – не такі вже й таємні, як їм попервах здавалося. ФБР, Агентство боротьби з наркотиками, податкова служба й інші правоохоронні органи Сполучених Штатів за допомогою кмітливих хакерів з АНБ вжили відповідних заходів, і країною прокотилася потужна хвиля арештів та судових процесів.
Звісно, коли користувачі комп’ютерів дізналися про вільний доступ урядових установ США до їхнього спілкування через електронну пошту, вони здійняли обурений лемент. Звичайні дописувачі, для яких обмін електронними посланнями був свого роду хобі, – ті теж визнали таке порушення секретності тривожним сигналом. А в усьому світі підприємливі приватні програмісти почали працювати над винайденням способів зробити електронну пошту більш захищеною. Вони швидко винайшли такий спосіб – так з’явилося кодування відкритим ключем.
Його ідея була дуже простою й настільки ж геніальною й полягала в тому, що легка в користуванні програма, введена в персональний комп’ютер, переінакшувала особисті електронні повідомлення таким чином, що вони ставали абсолютно нечитабельними. Користувач міг написати листа, прогнати його крізь програму-шифратор – і на протилежному кінці отримували текст-абракадабру. І той, хто перехоплював таке послання, теж бачив на своєму моніторі суцільну нісенітницю.
Єдиний спосіб прочитати таке повідомлення – ввести «пароль» відправника, тобто таємний набір символів, що функціонували приблизно як пін-код у банкоматі. Ці паролі зазвичай були складними та довгими, бо містили інформацію, необхідну для того, щоб задати в шифрувальному алгоритмі саме такі математичні операції, які дозволять відтворити початковий текст.
Так користувачі дістали нарешті можливість посилати таємні і-мейли. Навіть якщо повідомлення перехоплять, то його зможуть прочитати лише ті, хто знають пароль.
А в АНБ відразу ж почалися ускладнення. Коди, з якими агентству доводилося мати справу, уже не були простими підставними шифрами, які легко зламати за допомогою олівця та міліметрового паперу. Це були шифри, створені на комп’ютері за допомогою функції перемішування, або хеш-функції, у яких застосовувалася теорія хаосу та множинні абетки символів. Так повідомлення перетворювалися на хаотичний набір знаків, який, здавалося, неможливо було розшифрувати.
Спочатку «паролі» були досить короткими, і комп’ютери АНБ так-сяк справлялися з ними методом «пальцем у небо». Якщо пароль мав десять цифр, то комп’ютер програмували так, щоб він перебрав кожен можливий варіант між 0000000000 та 9999999999. І рано чи пізно машина знаходила шукану послідовність. Цей метод спроб та помилок назвали методом брутального тиску. Він займав багато часу, але закони математики гарантували його безвідмовність.
Невдовзі широкий загал прознав про дешифрування методом брутального тиску, і паролі стали дедалі довші. Комп’ютерний час, потрібний для «вгадування» правильного варіанта, розтягнувся з кількох тижнів до кількох місяців і зрештою – до кількох років.
У 1990-ті роки паролі мали понад п’ятдесят символів завдовжки й містили всю 256-знакову абетку американського стандартного коду ASCII з його літерами, числами та символами. Кількість можливих варіантів перебувала в межах 10 в 120-ому степені, тобто одиниці зі ста двадцятьма нулями. Знайти шуканий код із точки зору законів математики було так само нереально, як і знайти потрібну піщинку на пляжі три милі завдовжки. За оцінками фахівців, для успішного зламування стандартного 64-бітного пароля найшвидшому комп’ютеру Агентства національної безпеки, суперсекретній машині Cray/Josephson II, знадобилося б аж дев’ятнадцять років. На той час, коли комп’ютер вгадає пароль і врешті-решт розшифрує повідомлення, зміст останнього вже не матиме ніякого значення.