Макс Кідрук
Обережно! Ненормативна лексика!
Передмова
Є одна цікава штука про життя: коли ви відмовляєтесь приймати ніщо інше, як найкраще, дуже часто саме його й отримуєте.
Ми зростаємо великими в мріях. Усі великі люди – мрійники. Вони бачать речі крізь імлистий серпанок весняного дня або ж у червоних відблисках вогню довгого зимового вечора. Хтось із нас дозволяє цим мріям загинути, однак інші плекають і захищають, викохують мрії у найтяжчі часи, допоки вони не приведуть їх до сонця та світла, котре завше осяює тих, хто щиро вірить, що мрії збуваються.
…якщо не мрієш, то час стоїть на місці.
Чіапас. Джунглі. Загублені серед покручених ліан і віковічних дерев руїни майя. Покришені стіни високих пірамід, на підніжжя яких видряпуються зелені нетрі. Неглибокі, але швидкі потічки, які сердито вирують і клекочуть, заступаючи дорогу в найбільш невідповідний момент. Повсюди таємничі написи та знаки. А ще – спека. Палючими клубнями вона вривається в легені, з кожним подихом, з кожним кроком вичавлює з тіла останні краплинки вологи…
Попереду, між обвислими ліанами та вогким листям, бовваніє спина невисокого провідника-індіанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубує дорогу в хащах, управно орудуючи величезним мачете. Він не розуміє англійської і, мабуть, не вельми знає іспанську. Мабуть – бо то важко сказати достеменно. Кароокий індіанець увесь час похмуро мовчить і просто веде за собою трьох нахабних ґрінго, які наважилися кинути виклик його джунглям.
Мимоволі мозок обплітають моторошні думки про те, що ж буде, якщо провідник раптом зникне. Адже ота худа спина вдалині та гострий мачете, який зі свистом розсікає тягуче глизяве повітря, раз за разом урізаючись у малахітове тіло джунглів, – оце й усе, що може повернути нас назад до нормального світу, весь наш зв’язок із цивілізацією. Хоча на той момент здавалося, що того світу просто не існує, а ХХІ століття нам усім примарилось у сні.
Над головою захлинаються оглушливим ревом невгамовні мавпи-ревуни, ховаючись від поглядів у густих кронах тропічних дерев; розмаїті папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, ліниво погойдуючи головами. Першим іде індіанець, за ним дріботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далі чеберяє Френк, чорнявий кремезний Френк із Нью-Йорка, який невідомо чим керувався, коли потягнув за собою до цього смарагдового пекла Крістіну. Крістіна, його дівчина, крокує слідом, відстаючи від свого бойфренда метрів на десять. Я замикаю процесію.
І більше нікого, абсолютно нікого на десятки кілометрів довкола.
Хто я такий? Ніхто. Такий собі шкет з України…
Ви запитаєте, що молодий шкет з України робить у мексиканських джунглях? Я… я навіть не знаю. На ту мить я сам не раз питав себе, що в дідька я там роблю.
Учора ввечері ми залишили Яхчілан (Yaxchilan), що означає «зелені камені» мовою майя, хоча наш провідник уперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидів там на вершечку однієї з пірамід, звідки проглядався клаптик брудних вод річки Усумансінти (Usumacinta), і дивився крізь той просвіт на інший берег – там починалася Гватемала. По спині та руках дзюрками збігав солоний піт, а над головою ненаситною хмарою гуділи москіти.
І то був лише початок. Десь там, унизу, ще були люди. Там навіть можна було купити холодної води. А зараз я навіть гадки не маю, в якій частині Юкатану ми знаходимося…
* * *
Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен.
Однак я хочу, щоб ви відразу зрозуміли, що це не звичайна книга про Мексику, не туристичний довідник, не своєрідний порадник для самотніх мандрівців і навіть не життєпис. Це не проста розповідь про те, як якийсь хлоп з України, дослухавшись безумного поклику серця, одного спекотного літа рвонув на інший континент за дванадцять тисяч кілометрів від дому та перетнув Estados Unidos Mexicanos від західного до східного узбережжя. Зовсім ні… Це історія про одну зухвалу й абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші з віри й упертості, подекуди рясно приправлених справжнім шаленством, зрештою втілилась у життя.
* * *
Попри те що вирушав я до Мексики сам-один, здійснити таку подорож було б неможливо без великої чи маленької підтримки багатьох інших людей по обидва боки Атлантичного океану. Завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі. Ви ще зустрінетесь з усіма цими людьми на сторінках моєї книги, однак я хочу виокремити їх усіх ось тут, на початку, висловивши тим самим особливу пошану та респект.
Тож перерахованим нижче товаришам і товаришкам (громадянство та прописка вказані в дужках) оголошую подяку звичайну: Франциску (Венесуела, проживає десь у Штатах), подружжю Тіму й Інге Мусше (Бельгія), Роджеру Ауреліо (Мексика, Сан-Крістобаль, штат Чіапас), Хосе Луїсу Ісласу (Мексика, Мехіко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стівену де Трейєру та його худорлявій подружці (Бельгія), Френку та Крістіні (США, Нью-Йорк), а також Хав’єру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) і його дружині з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахаці (Мексика), найкращого хостелу у світі.
Окремою статтею хочеться віддячити бравим хлопцям із death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, жáру від якого вистачило аж до кінця подорожі. А ще спасибі Володимирові Кличку, який 12 липня 2008-го року успішно натовк нахабного чорного писка Тоні Томпсона, якраз тоді, коли я киснув усю ніч у Лінате, міланському міжнародному аеропорту, і не мав змоги дивитися поєдинок. Особлива дяка його тренеру, Емануелеві Стюарту, який люб’язно розказав мені про всі перипетії бою наступного ранку в аеропорту Парижа.
Хочеться згадати також і тих, хто відіграв певну роль у моїх поневіряннях, не надто велику, чиї імена я просто позабував. Це – дві британки (одна з яких навчається у Флориді, а інша… хм… ну, просто британка), руде дівча з Барселони, яке стежило за тим, щоб я не вивалився з вікна автобуса під час спуску до Паленке, наш провідник-майя у джунглях Чіапасу та безіменне американське подружжя, яке відпочивало в «La Villada Inn Hostal» і щоночі вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всіх горах Оахаки.
Але особливу вдячність, як то кажуть, подяку найвищого ступеня, оголошую тим, хто, як висловився один із цих «представників» з особливим найвищим ступенем, «зробив і без того чудову подорож ще кращою»: Тому «Retired Traveler» О’Коннелу з Австралії, подружній парочці Кену та Рейчел Валерді з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me…) і просто парочці Петеру Лампе та Марії Ван дер Маат із Голландії. Ну і, зрештою, всьому сімейству Гонзалес: Мігелю Алонсо Гонзалесу, моєму славному друзяці, який відіграв чи не найчільнішу роль у тому, що ця авантюра втілилась у життя, його сестрі Алехандрі, матері Ані Марії Пенагос, а також Мігелевим дідові та бабці – Аврааму Пенагосу й Ані Марії Камерас, – які всі вкупі влаштували мені просто царський прийом у далекому та дикуватому Сан-Крістобалі.
Ви всі доклали руку до того, щоб місяць у Мексиці став одним із найкращих місяців мого життя. Незважаючи на те що ми, можливо, більше ніколи не побачимось, а ви, можливо, й не прочитаєте цих рядків, я в боргу перед вами і ніколи вас не забуду…