— Невже Савка Сагайдак? — недовірливо спитав я.
— То був і справді він, — відповів майор. — Ми навіть гукнули йому: агов, діду, куди ви так поспішаєте у свої сто років? Попереду небезпечно… А він тільки прискорив ходу. Я певний на сто відсотків: старий цілеспрямовано простував до НЛО. Тоді ми вирішили наздогнати його — і додали швидкості. Далі сталося несподіване: і НЛО вигулькнув жовтий промінь навперейми старому. Дід завмер на кінчику променя і опинився в НЛО. Об’єкт хутко набрав висоту і зник…
— Але в рапорті ви не писали про це ні слова.
— То немає про цей факт ні слова у тій копії телетайпограми, котра була надрукована в газеті. В оригіналі є. Але обласне начальство вирішило накласти на це табу, мовляв, ще не так вас люди зрозуміють, скажуть, що міліція бозна якою містикою заражена… Ні, про це я кажу тільки вам, письменникові, і більше нікому. А ви, коли писатимете про це, прошу замінити моє прізвище…
Ігор Васильович докурив сигарету і одразу ж запалив другу. Жадібно затягнувся, видихнув хмарку диму.
— Ви, мабуть, чули про деякі… е-е-е… легенди, що ходять довкола Савки Сагайдака? Що нібито йому триста років, що він після кожних прожитих ста омолоджується чудодійною водою — і так далі…
Я кивнув.
— Так ось… Як вам сказати, щоб було зрозуміліше… Ті, хто розказує це, подібні до тих, хто чув дзвін, та не знає, де він… А щодо Савки Сагайдака — старий і справді живе вже не одну сотню років…
Я мовчав, вражено дивлячись на майора.
— Тільки не тому, що він омолоджується чудодійною водою із якоїсь там чудодійної криниці, якої, звісно, в природі немає. Ні! Це тільки перекручений відгомін справжніх подій. Щось люди запідозрили, а чогось не второпали до кінця, от і вигадали легенду, що він — запорожець, що заклятий, і так далі, і тому подібне… А Савка Сагайдак просто вперше з’явився на планеті Земля триста років тому і якраз на Січі під виглядом, звичайно, козака. І звідтоді…
— Він — представник іншої цивілізації?
— Так. Це — агент чужого розуму, чи цивілізації. І його було заслано до нас, землян, триста років тому.
— Ким?
— Цього я, певна річ, сказати не можу. Але ясно, що — інопланетянами. Вочевидь тією цивілізацією, котра слідкує за людством нашої планети. Ця цивілізація й засилає своїх вивідників, котрі під виглядом людей живуть серед нас, а насправді то або фантоми, або біороботи зовні, як дві краплі води, схожі на нас, людей. Сто років прожив такий фантом чи така лжелюдина в одному місці, пора йому помирати, бо ж люди помирають, відживши своє… Ось та цивілізація і присилає своїх спеціалістів у заданий район, забирає там свого агента-фантома чи біоробота, омолоджує його і засилає на розвідку в інший населений пункт ще на сто років. А щоб усе було, як у нас, людей, біороботи одружуються із земними жінками і живуть, зовні нічим не відрізняючись від людей… Ось хто такий насправді Савка Сагайдак. — По хвилі: — Для чого їм, інопланетянам, потрібні вивідники-розвідники на планеті Земля? Для нагляду за нами, для контролю, зрештою. Вони хочуть бути в курсі всього, що твориться на Землі, як і куди розвивається людство. Тож вивідників своїх засилають у всі верстви населення — від верхів до низів. Тому їхні розвідники є і серед високопоставленого начальства, і серед учених, особливо серед фізиків, атомників тощо. А Савці Сагайдаку — чи тому, під чиєю личиною діє фантом, — випало віками жити серед простого люду на півдні України. Він, очевидно, вперше був засланий сюди триста років тому до запорозьких козаків під личиною козака. Звідтоді, омолоджуючись, і живе серед нас…
До кімнати зазирнула майорова мати.
— А в Межиріччях знову дощ, — мовила загадково й зникла. Вийшли і ми у двір. За ті півгодини, доки ми обідали, спека ніби спала, повіяв прохолодний вітерець. На захід від райцентру клубочилися чорні хмари, там блискало, гриміло.
— Над Межиріччям знову дощ, — замислено мовив майор, і жадібно затягся сигаретним димом. — А довкола тільки накушпелить — і все. Ну, ще вряди-годи прошумить сякий-такий дощик. Тільки в Межиріччі дощі йдуть як за розкладом, де їх приручив Савка Сагайдак. А втім, для представника іншої цивілізації, яким був Савка, та ще озброєного невідомою нам фізикою, приручити дощ, певно, було не складною проблемою.
— А що то, — питаю в майора, — за історія з дощем, що його, буцімто, накликав Савка, аби порозганяти жінок із поля? Ті мовби од дощу втікали аж до села, а потім довго скаржилися на Савчине бешкетництво.
— Було. Вони й справді скаржилися дільничному уповноваженому. І вимагали, аби міліція покарала Савку Сагайдака, як хулігана… А трапилося тоді ось що… Одного дня межирічанські жінки — то була городня бригада, — пололи за селом. День видався спекотним, на небі — ні хмаринки. Жіноцтво пороздягалося до пояса, навіть ліфчики поскидали. І сапають так, раді, що нікого із сторонніх немає. Аж тут де не візьмись — Савка Сагайдак з вудками вигулькнув. Від річки чи що йшов. І буцімто він задивився на голі груди крайньої полільниці. А та, язиката й дошкульна, візьми й бовкни: що, старе луб’я, на свіжину потягло?!. Тільки шукай собі, діду, стару до пари, на молодих витріщатися — зась!.. — А жінки — ха-ха-ха, га-га-га!
Савка спалахнув, та як крикне:
— А щоб вас дощ намочив!
Руки до неба звів, — жінки так у скарзі до міліції писали, — і почав, звертаючись до неба, чаклувати… Полільниці не встигли й досміятись, як серед ясного спекотного дня раптом невідомо де й узялася велика чорна химара, ніби виринула з-за лісосмуги. Чи вона ще раніше підійшла, а полільниці не бачили її за деревами, чи Савка справді накликав її, як про те заявили жінки, — не знаю. А тільки хмара виткнулася з-за лісосмуги — і швидко, хоч вітру й не було, посунула на поле, де сапали жінки. Та так линула на них дощем, що аж загуло все навколо! Жінки похапали одяг і, на ходу вдягаючись, кинулися бігти до села. А хмара нібито за ними гналась і періщила їх дощем. Савка ж ішов збоку тієї зливи, йшов по сухому і сам сухий, та реготав, спостерігаючи, як верещать, втікаючи, жінки. Хмара прогнала полільниць до села, вони такого репету наробили, що з них усе село сміялося. А другого дня подали «бомагу» дільничному про «хуліганський вчинок» Савки Сагайдака, котрий, мовляв, нацькував на них хмару і та хмара за ними гналася… Скарга межирічанських жінок і досі лежить у мене в сейфі — на згадку про діда Савку, котрий таки й справді був фантомом чужої цивілізації (тому й дощами міг керувати) в образі й подобі земної людини…
Майор говорив це серйозно, як наче б так воно й було насправді. Як наче б він достеменно знав таїну зниклого діда та його стосунки з небесними силами природи. А втім, може, майор і правду казав — хто його знає!