Майк Йогансен
Малюнки та обкладинка Л. Сидорова
ДИТВИДАВ
Харків 1935 Одеса
Редактор А. Рябініна
Худ. редактор Й. Дайц
Техкерівник С. Шенкер
Коректор І. Бесарабова
Диких качок не одна порода. Та серед усіх наймудріший — крижень. Він близько не підпускає — ках! — і знявся летіти. І як полетів, то не скоро вже знов сяде на воду. Разів п'ять, а то й десять облетить навколо озера — летить і крутить головою — роздивляється, чи нема чого чудного та незвичайного біля води.
Ховатися треба здорово, щоб не побачив. А коли зробити добру халабуду, чи схованку з очеретиння, чи то з верболозу, то крижень ураз побачить, що це щось нове і втече.
А вже на чистій воді ніяк до крижнів не під'їдеш. Під осінь же крижні покидають болота й комиші, і летять спати на відкриті місця. Удень вони сплять десь на широкій воді, вітер заколисує їх і підганяє до берега. Але близько всеодно не підпливуть — прокинеться якийсь старий крижак, кахкне, і вся компанія підлетить, обкрутиться, скільки треба, і знову сяде на середину води.
На початку серпня чимало полазили мисливці по болотах та канавах і позганяли крижнів. Чирята й лопоноси ще поверталися як коли, а крижні ушилися зовсім. Де ж вони поділися?
— Звісно, де вони, — сказав дід білорус. — Вони всі на Дніпрі, на тихій заводі. Тільки там до них не доберешся — чиста вода. Не раз уже пробували — не підпускають кляті крижаки!
— Треба хоч подивитись, —так я подумав. Переплив Дніпро пороном і пішов до заводі. Берег піскуватий і заріс густим верболозом. Кроків за двісті від берега — мілина, тиха неглибока вода, і поросла травичкою. На мілині — качки.
І правда, що не доберешся. Рушниця мисливська б'є кроків на шістдесят, а тут не менш як двісті. А качок сила. Чирята, сиваки, чорнушки, крижні — аж чорно на мілині. Підійти, злякати — полетять геть. І все! Сидіти в кущах, всеодно ж не підпливуть до берега. Правду казав дід білорус.
Пішов додому в хату, лежу і не спиться мені — чорно диких качок перед очима. Як би всежтаки їх обмудрувати! Думав, думав, і щось наче вигадав.
Другого дня знову переплив Дніпро пороном. Зайшов у лози і подивився на мілину. Сидять. Ану, спробуймо, хто мудріший, людина, чи качки?
Виліз із кущів просто на берег і махнув рукою. Як зірвуться качки вгору, як грім. Наче вантажний поїзд мостом загуркотів —такий шум.
Як тільки знялися качки, так я назад, у верболози. Забивсь під кущ і лежу, дивлюся, що далі буде. Чирята, сиваки, чорнушки, як тільки побачили, що нема нікого, обкрутнулися і знову впали на воду. Раз нема нікого, то нема чого й літати. Посідали.
Ну то качки прості, а крижні не такі дурні. Нема нікого, але може хто сховався та й сидить десь. Треба подивитись.
Високо піднялися крижні вгору і облетіли далеким кругом навколо води. Над мостом пролетіли, зачепили село Неданчичі, подивилися й на діда, що біля порону, і перевірили також білоруський берег. Побачивши, що все гаразд, трошки знизилися і зробили вже вужче коло, та все ще далеко від берега. Знову все тихо. Тоді ще трохи знизилися і полетіли вже понад самим берегом. Я встав у кущах і побачив крижнів над головою. Сами себе перехитрили. Хлоп! — і збив одного. Забрав і швиденько знову в кущі. Заметушилися крижні, подалися геть далеко петляти. Кружляли, кружляли на цей раз дуже довго, та всежтаки довелося повернутись. Коли б вони не були такі хитрі, то просто пролетіли б понад Дніпром на мілину і цілі були б. Так ні — треба ж перевірити, чи нема того громобойного чоловіка у верболозі. Перевірили! — знов одного збив.
Отак ще двох зачепив і подався до порону.
— Бачив, — сказав дід на пороні. — Хоч який крижень хитрий, а всежтаки чоловік за нього мудріший. Ну, давайте ж поскубу, а ви розкладайте вогонь.
___________________________
Хто розірвав сову?
Коли я зробився здоровий і великий, я купив собі рушницю і став держати собаку.
З собакою мені куди краще полювати: у мене рушниця, а в собаки ніс. У мене теж є ніс, ще й довгий, та проти собачого носа він нікуди не годиться. Собака своїм носом чує дуже багато; коли б собака умів розказувати, то розказав би багато інтересних історій.
— Отут, — сказав би собака, учора пройшов чоловік і у нього в роті курилася така смердюча штука з паперу, а от і вона, ця сама штука! Тільки вночі на неї упала роса. Отут ішла женщина і чоботи її були намазані тим самим, чим пахнуть колеса на підводі. І, мабуть, вона несла курку, бо пахне ще й курячим пером. Тут сиділи горобці — ще й недавно — та от вони є! —сидять тепер на дереві. Он там пробіг сьогодні вночі собака, ще й чужий, бо наші собаки інакше пахнуть.
І все це собака чує своїм носом так, наче бачить очима, ще й краще. Так ми з ним і полюємо — я рушницею, а він — носом. У гаї є куріпки. Сам би я зроду їх не знайшов-лежать і лежать у траві, не хочуть летіти. Але Джана не обдуриш. Враз зачує носом, де вони лежать, підійде і стане. Тоді можна підійти й собі. — Вперед!
Джан стрибне вперед, куріпка вилетить, — бо вже всеодно її знайшли — і тоді можна куріпку стріляти.
Отак ми одного разу зайшли у гайок. Джан нюхав, нюхав носом і став. Стоїть. Тільки стоїть не так, як на куріпку. Стоїть весело й помахує хвостом. Що ж воно таке?
Коли я підійшов, то побачив: Джан стояв коло тернового куща, а на терновому кущі висіла здоровенна мертва сова. Однією лапою сова зачепилася за товсту гілку, а другою... другої лапи не було зовсім. Лапа була одірвана, хтось розірвав сову надвоє.