Люте й войовниче племено Авемба було підкорило собі всі околишні народи, і Авіза зберегли свою територію тільки в однім місці на норд-захід-норд від М'Піка. Авемба — це високі ставні люди, вони татуюють собі лоба і лице, виголюють волосся, залишаючи чілку серед лоба. Одрізання вух, вирізування повік, ховання живих жінок з тілом ватажка є звичайні в них речі, і мені розповідали, що ватаг Лучемба буквально покрив своє шатро грудьми жінок.
Ми посувалися стежкою від форта Джеймсон у напрямі М'Піка, скрайнього посту, де є англійці. На п'ятий день ми переправилися через велику ріку Луангва і дійшли горяного пасма Мучінга помежи двох рік, які вливаються в Луангва і назов яких я не міг знайти ні на одній карті. Саме бо річище Луангви вище від певної точки позначається на карті пунктиром і тільки коло кордону Танганайка знову стає відома її путь.
Носії мені коштували недорого — кожен з них одержував півтора шилінги на місяць в англійській монеті, але я мусив їх годувати, і ми відійшли від ріки, ідучи слідами слонів. Треба було перейти високе межиріччя, сухе й палюче, отже двадцять носіїв несли калабаші з водою.
Напившися, слони часто відходять за тридцять — сорок кілометрів від річки, але іншого виходу для мене не було — я мусів спробувати вбити слона на м'ясо для своїх тридцятьох носіїв.
Том, мій головний ловець, зломив тростину і зміряв слід найбільшої слонової ноги. Він похитував головою — слід був не досить великий і не дуже свіжий, слони були тут удосвіта і могли пройти вже з півсотні кілометрів углиб межиріччя. Усе ж таки ми вирушили в путь; попереду Том, за ним я з біноклем, далі двоє найдужчих носіїв з рушницями, а далі ішли Авемба з водою.
Надвечір ми натрапили слонів. Том повернувся до мене і, взявши за руку, повів уперед, ведучи так, щоб ні на мить не видко було нас між кущами і щоб ні одна суха гилочка не потрапила під ноги. Ми скрадалися так метрів з чотириста, і, нарешті, нижче від себе, на схилку, я побачив слонів. Вони паслися, швидко посуваючись уперед, ламали віти з невисоких дерев і один по одному зникали в буйному гіллі. Я спинився на мить, вибираючи більшого самця, але запалені очі погано бачили проти сонця, я забарився, і тоді якийся з слонів засурмив у хобот, очевидно зачувши небезпеку — я не управився поцілити, як слони раптом усі зникли в хащах.
Доводилося ночувати на полонині, при цьому виявилося, що з двадцятьох калабашів з водою залишилося тільки п'ять. Троє носіїв були відстали, лігши в тінь — у них почалися загрозливі симптоми сонячного удару. Десять калабашів випито дорогою. З тих сімох водоносів, що зоставалися, двоє дезертували — вони були з племена Авіза і боялись залишатись серед Авемба; катовані спрагою, ці могли дуже просто убити їх, щоб напитися крові.
Треба було берегти воду, і я і мій асистент Де-Круз лягли спати, не напившись.
Я не спав ні однієї хвилини, а Де-Круз одразу почав марити вголос. Вода! — був головний, сливе єдиний мотив його верзінь. Він то кричав голосно і пронизливо, вимагаючи пити в когось, то раптом фальшиво-спокійним тоном перераховував офіціантові, що той має йому подати: чай, вино, каву — три шклянки кави без молока, лимонад, пиво, портер, знову пиво, пляшку мінеральної води Віші, воду, просту холодну воду — тут голос йому підвищувався — так воду, просту воду, нехай некипілу, просто спід крана, але швидше, бо він має поспішати на експрес; отже, швидше шклянку простої води, води! уже знову кричав він, то жалібно, як капризна жінка, то сипло і грізно: води! та голос йому знову вщухав, і він починав спокійно перераховувати всілякі напої.
На ранок виявилося, що з п'ятьох калабашів з водою залишився один. Двоє водоносів лежали задушені, а двоє пристали до дезертирів і втекли з ними. Люті від спраги Авемба не наважилися зайняти тільки того водоноса, що лежав поруч із Томом. Але не всі Авемба дезертували. Троє повернулися до мене — ці троє були язичники, не християнські перевертні, отже для них дане мені слово важило більше, ніж бог для розбещених попами адептів католицької релігії. Взагалі я гадаю, що попи і пастори самі не уявляють собі, яку участь їм готує в руках негрів релігія, що на ній вони заробляють гроші. У фантазії негрів Авемба білий чоловік, розіп'ятий на хресті є, мабуть, непогана вказівка на те, що треба зробити при першій змозі з попами і пасторами. Цей образ розіп'ятої людини цілком у дусі їхніх власних звичок та методів.
Так чи інакше, але треба було йти слідом слонів, і ми вирушили. Я мусив не тільки напоїти Де-Круза, але ще й обмити йому дорогоцінною водою скроні й шию»...
Дьєдон відчув сухоту в пельці і хопився похідної пляшки —там була вода з вином. Він поволі з насолодою погурготів кисленьким питвом у горлянці і проковтнув, трохи приберігаючи на вечір. Він знову накрутив машинку з дзеркальцем і знову сів; до вечора ще було далеко, вів перекинув кілька сторінок книги.
«... останній постріл поклав слона на спину. Я негайно вирядив двох носіїв до Луангви по воду, бо ні я, ні Де-Круз не могли більше йти, а комусь треба було стерегти м'ясо від хижаків.
Носії не поверталися два дні. Раніше од них повернулись дезертири Авемба, якимось способом пронюхавши про убитого слона. Я і досі не знаю, як негри дізнаються про події на відстані: Авемба не могли зустріти носіїв, бо йшли від М'Піка, з протилежного боку.
Я вже не міг рухатись, затеж Де-Круз раптом устав. Він голосно сміявся, герготів, показуючи на Авемба, що вовтузилися, білуючи слона. Він явно уже збожеволів, але якось зрозумів, що в слоновім шлункові повно питва — (я не наважився б назвати те питво водою!). Я пробував намовляти його, але даремно, він підбіг до огидного скривавленого пухиря і почав пити смердючу рідину. Напившись, він упав назем і заснув.
Я не пам'ятаю, як минули ті два дні, поки не було води. Я не пригадую також, коли саме, чи вдень, чи вночі, я воював у своїй уяві з тіонвільським мером, бакалійником Ленуаром за те, що він не дає води людям, які не сплатили податків. Я пам'ятаю тільки, що лежав зв'язаний на підлозі в мерії, наді мною стояв як барило пузатий Ленуар і я кричав йому, що він сигарний курець, огидний мундштук із Куби, смердючий куб, так куб, з циліндричним пузом, повний тифозної води, благав людей — а вони стояли смутні й німі, — щоб мені розв'язано руки і тоді я присиплю цей куб вапном, щоб ніхто не смів пити тифозної зарази.
Коли носії принесли калабаші з водою, вони не полегшили мук бідоласі Де-Крузові — він умер, не прийшовши до тями, так і не побачивши антилопу ситтутунга, за яку ми перетерпіли вкупі стільки лиха. Тепер я мусив її шукати сам. Я напився води. Авемба одрубали слонові голову, пекли, їли, запасалися м'ясом.
М'Піка було останнє місце, де я бачив білих. Ні страху, ні жалю я, правда, ке почував від того, що відтепер не стрічатиму одношкірих зі мною людей, радше навпаки. Мене не лякали також труднощі й небезпека лісових стежок, на які ще не ступав чобіт білого начальника. Я тільки з острахом розраховував свої сили, дещо підрізані пригодою останніх днів. Я твердо постановив витратити їх усі, аби добути антилопу ситтутунга, дивну амфібію, що половину свого життя вікує занурена в воду, ту ситтутунга, якої ще не бачило око білої людини.
Не думаю, щоб уся наука зоології у розділі «Антилопи» варта була таких нелюдських зусиль, але я вже не міг спинитися. Смерть Де-Круза крижем стояла наді мною; бодай заради пам'яті бідного мого товариша, я мусив одшукати ситтутунга.
Путь мені лежала переправами через допливи і затоки ріки Чембезі, до великих болот Бангвеоло. Ми йшли лісовими стежками, переходили болота і ріки, води було досить, але так само дуже вистачало єгіпетських мук і тортур над тими ріками.
Ми мусили раз чекати пів дня, поки перейде похід мурашів. Том затримав мене за рукав в останню мить, коли я хотів іти далі — мураші ті за кілька хвилин можуть убити буйвола. Москіти всякого роду, п'явки; вони повзли сухопуттям, забиралися у панчохи, під білизну, в черевики, і їх треба було відривати від лиця, від шиї, викидати з кашкета. Білі, жирні паразитні гробаки з убитих антилоп залазили в ніздрі і вуха. Після однієї ночі поруч з шкірою антилопи гартебісте* я став глухий на праве вухо — барабанну перетинку проточив мені такий гробак.