І тоді, як ведмедя убивали, загнавши йому в груди рогатину (вона враз почервоніла, коли ведмідь, захрипівши, почав валитися на бік і мисливці гуртом добивали його), вона так злякалася, здійнявши крик, що всі її заспокоювали, запевняючи, ще «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він пішов до своїх ведмежих праотців, у ті Карпати, де прадіди наші спочивають...». А якось гайдук, молодий парубок, як у них, у горян, кажуть, файний леґінь, щось тицяв їй і казав, посміхаючись білозубою посмішкою під чорними вусами: «Заспокойся, панночко графине, ось тобі чічка...»
— Що? — в першу мить на второпала Маринка. — Яка... чі-чічка?
— По-нашому квітка...
І справді той леґінь простягував їй квітку з полонини — їх там!
— Чічка, чічка, наша карпатська чічка, — казав, посміхаючись, чорноокий парубок, стрункий і гарний станом. — Та не проста, а — чарівна. Що панночка графиня забажає, те чічка й виконає...
І заспівав:
— Ой, чічко, ти, сі чічко...
Марина взяла квітку і, чітко вимовляючи слова мови, якою з нею завжди гомоніла її няня Софія, проказала:
— Ой, чічко, ти, сі чічко...
— О, то панночка вже як наша, — захоплено вигукнув парубок (але ж і гарний який, Маринка аж червоніла, як на нього дивилася). — Най будеш ти здорова й щаслива у Карпатах наших, гарна, як сама чічка!
І Маринці здалося, як узяла ту квітку, звану чічкою, що саме тоді вона, хоч і належала до іншого народу, як тамтешній люд, відчула, що це ж і її батьківщина, де вона народилася і під сонцем якої зросла й розквітла... Справді, як ця чічка...
А молодий леґінь, котрий подарував їй чічку, збив крисаню набакир і пішов, наспівуючи сам собі:
І довго-довго Маринці вчувалася пісенька того леґеня, котрий подарував їй чічку.
І вона ще й заздрила невідомій Марічці, яку леґінь любив, а її ще ніхто не любив і ніхто їй так гарно, до сердечного щему не співав...
Бабця Софія аж руками своїми маленькими та сухенькими сплеснула, як побачила в неї карпатську квітку.
— Чічко ти моя, чічко, — ласкаво казала. — Будеш ти й справді здорова і гарна, як наші чічки з полонин...
А ще ж були прийоми, на які звідусіль і навіть з Польщі з’їжджалися ясновельможні гості, і тоді в замку ставало аж тісно від карет. Підрісши, Марина любила бувати на тих прийомах-гульках, на балах, де танцювала й веселилася напропале, часто міняючи плаття. Бувало й по кілька за вечір. Уже починаючи з шістнадцяти літ у неї стільки було платтів, що й з ліку збивалася, коли заходжувалася їх рахувати. Щодень по кілька разів перевдягалася — стрункенька, гарненька, будь-яке платтячко було їй до лиця, тож і любила часто вбиратися і дефілювати двором замку в оточенні виховательок та подруг...
Тільки замкового підземелля, льохів його страшних змалку боялася — там, казали, темно, вогко, повно жаб і вужів. Брр!!! Лякалася навіть до окованих залізом дверей, що вели до підземелля, близько підходити. Часто в замок кінні гайдуки та жовніри приганяли селян із старостинських маєстатностей і зачиняли їх у тих жахливих льохах. (Батько казав: то — лотри, вони погано працювали, були лінивим бидлом, пся крев, яке потребує добрих нагаїв!) Їх часто й пороли різками та нагаями біля кордегарні, а потім відпускали. Щоб швидко пригнати нових, і все повторювалося, і в підземеллі замку завжди хтось мордувався, тож там, казали, чути було стогони — навіть тоді, коли в підземеллі нікого й не було...
Шеренг молодих шляхтичів, претендентів на її руку та серце, не було. Тоді, у 1602 році, й пізніше. Як не було й залицяльників. І тим більше, дуелей з-за неї. Жаль, було б здорово, аби молоді шляхтичі ставали з-за неї на прю до бар’єра. Але чого не було, того не було. Та й не так це вирішувалося в їхньому світі. Не дівиці на виданні вибирали, а — їхні батьки. За кого скажуть, за того шляхтянки її кола і йшли — до чого тут дуелі. Як і любов. Накажуть іти — підеш. А про любов ніхто тебе й питати не буде.
Вирішував батько. А він вирішувати долю Марини не квапився. Чекав, вибираючи потрібного — з його точки зору — жениха. Тому в її колі з матримоніальними пропозиціями зверталися не до них, шляхтянок на виданні, а до їхніх батьків. З ними й вирішували женихи все, що треба, а їх, шляхтянок на виданні, лише ставили до відома: підеш за такого-то шляхтича, і все тут. Отож, батько вичікував, спостерігаючи, як підростає Маринка, вичікував єдиного шансу, виграшного, без промаху, а вона безтурботною пташкою щебетала-зростала у рідному Самборі...
— Бабусечко, розкажи мені казку, тільки страшну-престрашну! Щоб я швидко заснула.
— Нащо тобі страшні, голубко? У світі й без нас страху багацько — цур йому! Краще я тобі розкажу про хороших людей...
Хороші люди, на переконання бабці Софії — і це Маринка вже знала, — лише бідні люди. Тож бабусині казки були неодмінно про бідних-бідних (що таке бідність, Маринка ніяк не могла збагнути) і починалися десь так:
— Де не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатинки, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Та ще мав жінку та цілу громаду дітей. І сам на знав, скільки їх в його тісній хатинці пищить, верещить, просить їстоньки...
Марина чомусь захоплено вигукувала:
— І я хочу в такій бідній-бідній хатинці жити, де діти пищать, верещать і просять їстоньки...
— Тобі не можна у бідних жити, бо ти ясновельможна панночка і в замку живеш графському.
— А мені набридло в замку жити! Я хочу в бідній хатці пожити — це ж так, напевне, цікаво!
— Господь з тобою! Люди не відають, як тої бідності спекатись, а ти сама до неї хочеш. Цур їй, цур, бо ще наврочиш! Ти забула, у якій ти родині на світ білий з’явилася?
Мнішеки були знатною і відомою в Польщі магнатською родиною. (Магнатство перекладається з латини, як багата, знатна, велика людина; тоді в середньовічній Європі — великі землевласники.)
Але походив рід Юрія Мнішека із шляхти, дрібного дворянства. У Великому князівстві Литовському, до складу якого входили й українські землі у ХV—ХVI ст., існувала специфічна інституція — Рада панів. У 1492 році під час війни з Тевтонським орденом «пани» поставили Великому князівству ультиматум: не підемо воювати, поки Рада не буде наділена повноваженнями. І частково навіть з правом приймати закони. Згодом Рада панів починає домагатися, аби тільки їй належала законодавча функція у Великому князівстві Литовському. «Пани» також займали і вищі посади в державі. Згодом на місцях це призвело до ліквідації удільних князів і введення старост — зрозуміло, що ними теж ставали члени Ради.
Але магнатське всевладдя недовго протрималося. У зв’язку з турецько-татарською експансією висунулась воєнна становість — шляхта. Постійні тодішні війни згуртували цю соціальну групу, яка невдовзі заявила про свої політичні права і почала вимагати перерозподілу повноважень на свою вигоду. І вже в ХVI ст. шляхта взяла в свої руки місцеве самоуправління. Об’єднання королівств Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу Річ Посполита стало політичною перемогою шляхти. Звідтоді вона отримала найкращі можливості — від права вето в сеймі до права пропінації — виготовлення горілки і торгівлі нею. І хоч магнати все ще залишалися відчутною політичною силою, але їм уже доводилося рахуватися з інтересами шляхти, головним чином на сеймах, де вони купували навіть голоси дрібного дворянства, яке звідтоді вже багато що вирішувало. Верхівка шляхти, багатіючи, поступово переходила в магнатство.