Майк Йогансен
ЛЕНІНСЬКА КАРТА
(СВ. РЕНО)
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак.
Це пішак з f4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля. Слон з С4, вежа з f1, кінь з d5, дама з d5, скеровані на пункт f7, ключ до існування ворожого короля.
Дорогу їм одкрив побитий пішак на f4.
Проста почтова картка зібгана удвоє.
До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).
Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком, можна зарахувати до партії … числа 1905 р. Н. Ленін.
В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.
«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.
Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.
В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.
«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.
Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.
«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14», — сказав лотиш і пішов з ґанку... Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», — сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»
Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився.
«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника».
Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд», — сказав він, узяв перо й написав записку. «З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»
І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки. «Я дуже хотів-би просити... Я з учорашнього дня нічого не їв».
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов.
Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час — від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено. «Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».
Валічка не слухає — їй сьогодня попало й вона поспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.
— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти. Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці. «Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка задерикувато. Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.
Рено уп'явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки.
«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки іншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»
«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця». Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник... Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись
Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь.
«Скажить, Рено — ви українець?» — «Я з Малоросії», —одповідає Рено обережно. «Я думаю, в вас ще тече французька кров», — Женечка.
«В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад...
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини...
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі. Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку. За верству
Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько — стеблинський... Світає...
Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи. «Покличте сюди чатового офіцера», — каже Рено. «Я— полковник Двигубський». Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові. «Візьми собі це сміття», — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне, — тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума. «Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»
«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо.
Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!» І тиць мені оті бамажки». Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.
Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.
Довго, довго дивиться він на підпис: тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці. Н. Ленін.
«Так хто, ти кажеш, такий?» — питається: він сиплим голосом.
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей. «Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»
Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції. Увійшов у хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька.