— Ну, носи здоровий! Раніше чоботи вміли робити! Не те, що зараз! — і він подивився на свої, румунські, які вже двічі ремонтував у шевця.
— Та вони трохи завеликі, — пожалівся хлопець. — У батька був сорок третій розмір, а в мене сорок перший з половиною… Можна ще одну?
Ігор витягнув з пачки сигарету, простягнув хлопцеві й, не попрощавшись, пішов далі… Дійшов до автостанції, покрутив головою в різні боки — звідси відкривався чималий вибір вулиць і напрямків. Підійшов до дошки оголошень. Пробіг очима приклеєні друковані й рукописні папірці. Все було про «продам» або «куплю».
— А може, в міліцію піти? Міліцейський пістолет в мене вже є! — зіронізував над собою Ігор і всміхнувся. Згадав про форму.
Зітхнув. Після сигарети йому захотілося кави, але справжньої, як сигарета, а тут усюди — лише розчинна. Та нехай, махнув рукою, вже яка є. Зайшов до крамнички, взяв собі «три в одному» і випив біля прилавка, за вітриною якого лежали кілька видів ковбас і копчена курка. Згадав прохання матері купити продуктів. Перевірив вміст кишень — на бідність жалітися було гріх. Купив свіжий батон, півкілограма «докторської», масло, шпроти і, не втримавшись, в азарті шопінгу, глянув на молоденьку продавщицю і мовив твердим, упевненим голосом: «І пляшечку „Коктебеля“, будь ласка. Ні, не цю, п’ять зірочок!».
Вийшовши під дощ з об’ємним пакунком, Ігор подумки посміявся з себе, з пози «багатого й крутого», яким себе відчув, купуючи коньяк.
Настрій піднявся. Ігор йшов додому, обмірковуючи раптове відкриття: він п’є коньяк або хоче випити під час дощової погоди.
А час наближався до обіднього, і в шлунку заграла лоскотна мелодія голоду.
Мама також не відмовилась від чарки коньяку. Вони обідали вдвох, сидячи навпроти один одного біля заплаканого дощового вікна. Щоправда, Ігор налив собі вже третю чарку, а Олена Андріївна тільки з першої скуштувала.
— Дивно, що Степана нема, — знову згадав садівника Ігор.
— Дорослий чоловік, — знизала плечима мама. — Він же в нас не прописаний! Прийшов-пішов, сам собі господар!
— Він ніде не прописаний, — підтвердив Ігор. — Таких людей зазвичай міліція розшукує…
— Тіпун тобі на язик! Всяке в житті буває! Не приведи Господь тобі в його ситуації опинитись! І взагалі, видно, що він людина чесна і відповідальна, він, коли говорить, кожне слово зважує перед тим, як сказати. Не те, що ти!
Ігор промовчав. Кинув косий погляд на терези на підвіконні. Налив собі четверту чарку, думаючи про садівника.
Під вечір задзвонив мобільний.
— Привіт! — почув Ігор життєрадісний, як звичайно, голос Коляна. — Що робиш?
— Та так, дома сиджу.
— А що, до мене на день народження не збираєшся?
— А хіба сьогодні?
— Так, тому й телефоную! Приходь у клуб «Петрович» за кілька годин! Пам’ятаєш, там де ретро-паті. Маєш піонерський галстук чи щось таке? У них там вічний Радянський Союз. Господар, певно, з колишніх комсомолістів…
Ігор подивився у мокре вікно. Виходити на вулицю, а тим більше їхати в Київ йому зовсім не хотілось, але й сказати про це уродиннику не випадало — образиться!
Вигадувати причину на кшталт застуди або проносу було вже пізно. Про це говорять на початку розмови.
— Добре, що-небудь придумаю, я тут вже твій день народження почав коньяком відзначати, — сказав Ігор. — А подарунок який хочеш?
— Подарунок? Ти знаєш, я — людина незаможна, зрадію будь-якому. Крім квітів! Квіти терпіти не можу! Це зів’ялі гроші! Так що краще грішми!
— А рублями візьмеш?
— А мені однаково, що рублі, що долари!
Ігор посміхнувся, згадавши про дві пачки старих радянських рублів у валізі.
— Добро! Тоді пачку рублів отримаєш! До зустрічі!
8
У голові тихо шумував коньяк. Ігор стояв над ліжком і роздивлявся розкладену на покривалі міліцейську форму. На підлозі стояли наваксовані шкіряні чоботи, добре тримаючи свою форму пляшки. На тумбочці лежали переклеєні банківською стрічкою дві пачки радянських сторублівок.
«Можна було б взяти з собою, а там у туалеті переодягнутись, — подумав Ігор, зітхнув, потім махнув рукою. — Та ну його! Одягну на гімнастерку куртку, на вулиці й так темно. Хто там буде надто приглядатись!»
Натягнув міліцейські чоботи. Виявились як мінімум на розмір більше. Ігор дістав товсті шерстяні шкарпетки, натягнув поверх тонких і знову поміряв чоботи. Тепер ногам стало комфортніше.
— Ну що ж, — рішуче кивнув він, скидаючи чоботи, — сьогодні ввечері я буду ретроментом! І платити за все буду ретрогрішми!
Одягнув галіфе, гімнастерку. Кобуру з пістолетом лишив на ліжку, затягнув ремінь. Підійшов до дзеркала. На обличчі з’явилась усмішка — сподобався собі в цій формі.
— Клас! — вирвалося в Ігора. — Дівчат в жар кине!
На хвильку задумався. Витягнув пістолет з кобури, покрутив його в руках. Незважаючи на коньячний шум у голові, дослухався до мудрої думки: зі зброєю не жартують!
Засунув пістолет під матрац, закрив пусту кобуру. Взяв зі столу золотий годинник, засунув в ліву кишеню галіфе. Похвалиться перед іменинником, якщо випаде нагода. Виглянув у вікно. Дощу не було.
Вийшов в коридор тихо, намагаючись не шуміти. Мати дивилася телевізор у вітальні.
Надягнув куртку, ще раз оглянув себе і залишився задоволений. Чоботи в очі не кидались, таж приміський люд одягається як завгодно. Ось він сьогодні хлопця в кирзових чоботях зустрів і не здивувався!
Дивлячись собі під ноги, обходячи калюжі, вийшов з двору й повернув до автостанції. Дорогою помацав кишені галіфе — пачки рублів приємно відстовбурчились. От якби це були гривні, а ще краще — бакси! Здалося йому, що вечір нині темніший, ніж зазвичай. Глянув на небо — темне, важке. Ну нічого, подумав, зате в «Петровичі» буде весело. Головне — не затриматись там і на останню електричку встигнути. На маршрутку пізньої години розраховувати не варто!
Раптом на кілька секунд Ігора огорнула суцільна непроникна темрява. Чи в очах потемніло? Ігор встиг у цю «темну» мить згадати, що його рідний дядько помер від підробленого коньяку. Спочатку він осліп, кричав «Я нічого не бачу», потім затих, приліг на диван і помер. Про це йому розповіли, його самого, звичайно, в дядька вдома в той момент не було. Але відтоді він ще довго до кожної відкоркованої пляшки коньяку принюхувався.
Ноги відчували тверду землю, начебто той самий тротуар. Тому Ігор не зупинявся, хоч і налякався трішки. Йшов далі. І раптом темнота відступила — попереду він побачив кілька вогників. Озирнувся, щоб зрозуміти: це в нього з очима негаразд чи на вулиці погасло світло? Так часто буває. Сидиш ввечері вдома, телевізор дивишся, і раптом — бац! І повна темінь. Деколи на п’ять хвилин, а деколи — на кілька годин!
А позаду темно і нічого не видно, тільки спереду вогники. «Вибило електрику», — сказав сам до себе Ігор і пішов далі.
Втішився раптом, переключив свої думки на чоботи — як легко в них крокувати. Ніби швець на його ногу пошив! А вони ж на розмір — півтора більші! Радість змінилася підозрою. Зупинившись, він глянув на чоботи, але практично їх не побачив. Гмукнув здивовано і пришвидшив крок, поспішаючи до вогників.
— Десь вже і автостанція має бути, вона ж яскраво освітлена! І кіоски біля неї, і пивна! — Ігор вдивлявся вперед, а занепокоєння зростало: не подібні були ці дивні вогники на те, що він сподівався побачити.
Чи то від думок, чи то від дивного відчуття фізичного дискомфорту його кинуло в жар. На чолі виступив холодний піт. Він зняв куртку, нервово закинув її за плече, тримаючи пальцем за петлю для вішака.
— Гей, лейтенантику! Куди поспішаєш? — почув поряд жіночий голос. — Точний час не підкажеш?
Ігор зупинився, озирнувся. Темно.
— Ні, — сказав обережно, вдивляючись в темряву. — Годинник є, та поламався. Не ходить.
— Твоє щастя, — в жіночому голосі почулася прихована погроза.
— Манько, дурепо! Ти що не бачиш — це мент, а не солдат! — почувся поряд чоловічий шепіт. — Ходімо звідси! Мерщій!