«Вона!» — подумав Ігор і ледь не побіг вперед, та вчасно схаменувся.
Ось вже і рибні ряди спереду показалися. Під дашками прилавків висіли грона сушених бичків і тарані. Світило сонце, радісно дзвеніли мухи, купаючись у «прорибленому» повітрі. Жінка, чий голос лунав над рядом, стояла перед чотирма відкритими діжками з оселедцями. В руці тримала березовий віник, відганяючи мух, і робила це майже граційно, не дивлячись на рибу. Дивилася лише на людей і продовжувала свою торгову пісню, яка складалася з чотирьох слів: «Івасі, дунайка, донська і астраханська! Підходь, оближись!»
— Три дунайки! — зупинилася перед нею бабуся з авоською в руці. В авосьці — кілька бурячків, головка капусти і баночка хріну.
Пісня торговки стихла. Але тихше довкола не стало.
— Лиманський глосик! Лиманський глосик! — трохи далі почувся голос, ще більш оксамитний і сильний, ніж у продавщиці оселедців.
Ігор зіп’явся навшпиньки, вдивляючись у бік голосу. Спереду черга стояла з п’яти людей. Ігор обійшов чергу і побачив рудоволосу молоду жінку, статну, високу. Можливо, вона була навіть вищою Ігоревих ста сімдесяти сантиметрів. «А може, вона на підборах?» — подумав.
— Глосик! Лиманський глосик! Ранішній улов, свіжіше не буває!!! Свіжіше тільки в морі! — продовжувала вона і водила проникливими очима за покупцями. — Гей, брюнетик! Подивись! Жінка вдома подякує!
«Брюнетиком» виявився лисуватий чоловік років п’ятдесяти, в окулярах і костюмі з краваткою, з товстим коричневим портфелем в руці. Він зупинився і підійшов до прилавка слухняно, наче домашній кролик.
— Скільки коштує? — запитав.
— Для тебе — ціна буде мені у збиток, — проговорила торговка. — За п’ять штук — п’ять рублів!
— Це ж дорожче від оселедця! — здивувався «брюнетик», але залишився стояти перед прилавком.
— Та оселедців тут ціле море! Діжки стоять. А свіженькі глосики штучками лежать! Ти спробуй такого зловити!
— Добре, візьму п’ять рибок, — кивнув чоловік і поліз у внутрішню кишеню піджака. Дістав портмоне, розкрив, перебираючи пальцями купюри різної вартості.
Торговка дістала з-під прилавка газету, розгорнула. Підкинула одного глосика на руці, спритно спіймала.
— Дивись, які красені! — сказала.
Загорнула п’ять рибин у газету. Гроші взяла. «Брюнетик» подивився на газетний пакунок з підозрою.
— Промокне ж, — сказав. — А в мене там документи бухгалтерські…
Руда торговка посміхнулася, дістала ще одну газету і щільно загорнула пакунок з рибою, простягнула покупцю.
— Тепер не промокне!
Чоловік розкрив портфель, подумав, потім знов заклацнув замок і пішов, несучи паперовий пакунок з рибою в руці.
Ігор підійшов, зробивши вигляд, що глосики і його зацікавили.
— Беріть, — звернулась торговка вже особисто до нього. — Не пошкодуєте. Дружина подякує!
— Я неодружений, — Ігор сміливо подивився в гарне веснянкувате обличчя молодої жінки. Зараз йому здалося, що вони одного зросту.
— Нема дружини, мати подякує! — проговорила вона весело. — Жінки рибу люблять більше, ніж чоловіки!
— І скільки ж коштує?
— Для міліціонера — десять рублів за п’ять рибок! — зухвала посмішка освітила обличчя рудої торговки.
— А що ж так дорого? — посміхаючись у відповідь, запитав він.
— Ти — влада! — розвела вона руками. — Хіба для влади десять рублів дорого?!
— Ну добре, — Ігор раптом відчув у собі прихованого мачо. Він витягнув з кишені галіфе пачку сторублівок, витягнув так, щоб вона побачила його багатство, а інші — ні. Витягнув з пачки купюру і дав їй.
Посмішка зникла з її обличчя, не зменшивши при цьому його краси. Стурбованим поглядом вона подивилася на купюру.
— Дрібніших нема? — запитала.
— У влади дрібняків не буває, — пожартував Ігор, дивлячись просто в її зелені очі.
— Скажу чоловікові, щоб у міліцію йшов служити! — на її обличчя повернулась усмішка. — Гроші платять, пістолет дають! — вона кинула погляд на застібнуту кобуру.
— Пістолет дають, — кивнув Ігор. — А гроші не всім!
— Тільки начальникам? — голос торговки став зухвалим. Вона ніби і про рибу забула.
— А як вас звати? Випадково, не Валя?
— Чому ж випадково? Випадково котам імена дають, а людей випадково не називають! То що, п’ять глосиків? — Її погляд став серйозним.
Ігор кивнув. Торговка завернула рибу в газету. Взяла з рук Ігора купюру.
— Я зараз, — сказала і відійшла вбік.
Ігор дивився їй в спину, спостерігав, як сусідки по ряду їй гроші міняли, слухав її сміх. Повернувшись, вона висипала йому на долоню купку копійок, а зверху два десятки дрібних купюр поклала.
— Сподобається, приходьте ще! — сказала, і її погляд вже далі «побіг», поза Ігора, помандрував відшукувати нових покупців.
— А можна вас на каву запросити? — обережно запитав Ігор. І відразу наштовхнувся на здивований погляд її зелених очей.
— На що? На каву?
— Ну, на чай, на какао, — зніяковів Ігор, відчуваючи, що її погляд випромінює таку гарячу силу, що його обличчя спаленіло. — На шампанське…
— О! — тільки і промовила вона здивовано. — А чому?
Ігор розгублено розвів руки.
— Поговорити… познайомитись…
— Це по службі, чи як? — занепокоєно запитала вона.
Ігор заперечливо хитнув головою.
— Ні, просто так! Я… я тут новенький, у місті… нікого не знаю…
— Звідки ж вас прислали?
— Взагалі з Києва… у відрядження…
— Так у нас і какао випити нема де, — усміхнулась вона. — А шампанське — так це в ресторан потрібно йти, а я туди не ходжу…
— Добре, дякую, — зніяковілий Ігор вирішив закінчити розмову. — До побачення… і спасибі за рибку!
— Спасибі за рибку чоловікові передам, він у мене також рибкою пахне! Приходьте ще!
Ігор йшов до виходу з базару, йшов і відчував бурхливе хвилювання, ніби він щось не так зробив, і не просто «щось», а дуже важливе. Чи це його руда торговка так схвилювала?! Йшов він тепер швидким гарячковим кроком, ніби тікав звідкись, намагаючись не тікати. Відтак ноги самі вели його правильним шляхом на вулицю, де жив Іван Самохін. І впізнавав Ігор на ходу то прикметний будинок, то синій паркан, то вивіску «Ательє мод № 2» на цегляному півтораповерховому будинку з потрісканою штукатуркою, що фасадом виповз просто до дороги, там, де у інших, більш скромних будівель, лише паркани стояли та палісадники зеленіли.
Іван, помітивши крізь вікно «міліціонера» Ігора, що зупинився перед ворітьми, вийшов на поріг і махнув рукою, запрошуючи заходити.
— Я думав, ви заблукаєте, — сказав він, зачиняючи за Ігорем вхідні двері. — А що це у вас? — кивнув на газетний пакунок.
— Риби купив, — відповів Ігор. — Поклади поки що у холодильник.
— У нас холодильника нема! — посміхнувся винувато хлопець. — Ми ж не м’ясокомбінат! Можу в льох спустити.
— Не треба, — Ігор задумливо подивився хлопцеві в очі. — Мати твоя вдома?
— Що їй вдома робити? Вона ще на базарі.
— Тоді я відпочити приляжу, — сказав Ігор. — Тільки спочатку поговоримо. Чаю завариш?
— А може, краще вина?
— Тобі ж сьогодні на роботу?
— В мене на роботі вином всюди пахне. Там до нас не принюхуються!
— Тоді наливай! — погодився Ігор. — Ти ж це вино перед сном п’єш?
Сіли вони на кухоньці. Ігор не дивлячись витягнув з пачки купюр, що в правій кишені, одну сотку.
Поклав на стіл між собою та Іваном. Той кинув погляд на Леніна в овалі й напружився.
— Фотоапарат маєш? — запитав «міліціонер».
— Звідки він у мене?! — знизав плечима хлопець. — Я що — фотограф?
— Скільки у вас фотоапарат коштує?
— Стільки ж, скільки у вас, — Іванко правою долонею потер чоло. — Не дешево! Може, п’ятсот, а може, і тисячу…
— Фотографувати вмієш?
— Навчуся, коли треба. Що там складного? Чіткість в об’єктиві навести та на кнопку натиснути! Мені знайомий показував!
Ігор витягнув з пачки в кишені ще десять купюр, руку з купюрами на стіл поклав, полічив сотки.
— Ось маєш, купи апарат і плівку…