— А ви випадково про Юхима Чагіна нічого не чули? — запитав сухим чітким голосом.
— Про Фіму?! — здивувалася вона. — Чого ж не чула? Фіму колись тут кожний другий знав!
На її обличчі з’явилася задумлива посмішка.
— Фіма вродливий був, моторний. Жінкам дуже подобався. Шкода, що його вбили…
— Як вбили? Коли? — вирвалося в Ігора.
Господиня задумалася.
— Напевно, за Хрущова… Точно! Відразу після того, як Хрущов Гагаріна в космос запустив. Чи раніше? Після супутника, якого також Хрущов в космос… Пам’ятаю, на похоронах всі лише про космос і гомоніли.
— А будинок, де він жив? — обережно запитав Степан. — Будинок цей ще стоїть?
— Стоїть, стоїть, — закивала господиня. — Куди ж він подінеться?!
Степан багатозначно подивився на Ігора.
В його погляді блиснув азарт, губи розтягнулися в ледь помітній посмішці.
5
Ігор цієї ночі спав погано. Панцирна сітка під матрацом скрипіла щоразу, коли він перевертався з боку на бік, і своїм скрипом будила його.
Добре хоч те, що це не будило Степана, який похропував на сусідньому ліжку.
Врешті-решт Ігор влігся на спину і лежав з розплющеними очима. Дивився в низеньку стелю, що ледь біліла у темряві. Дивився і згадував минулий вечір і вечерю в господині. Згадував, як вона посміхалася якоюсь майже дитячою посмішкою, розповідаючи про Фіму Чагіна, і ця посмішка виглядала дивною на її змарнілому обличчі! В кінці розмови вона навіть проговорилася, що й сама була в Фіму закохана, зрештою, як і більшість дівчат Очакова. Фіма Чагін був худим, довгим, з гострим борлаком на шиї. Ніс був також гострий. З’явився він в Очакові несподівано — його бабуся, що жила у великому будинку, раптом захворіла. Це було після війни. І батьки відправили його з Каховки до неї, щоб будинок після її смерті чужим не дістався. Бабуся одужала і прожила, за словами господині, ще років десять разом з онуком, дружно й весело. Він, коли приїхав, спочатку з усіма очаківськими забіяками побився, показав свій гонор. Так Фіма здобув авторитет, його почали вважати своїм, «очаківським». Ходив на рибалку, лазив з іншими пацанами в порт, щоби щось потягнути, знімав з немісцевих рибальських човнів якорі і перепродував їх на ринку. Деколи його ловили, але він завжди втікав. Аж поки його за якусь дрібницю не посадив дільничний на два роки. З тюрми Фіма вийшов іншим — подорослішав, став мовчазним. І бігати перестав, а ходив повільно, повагом. І люди до нього приїжджали різні: і з Таганрога, і з Одеси, і з Ростова. Інколи жили в його будинку по кілька тижнів, а потім щезали, і на їх місце приїжджали інші. І всі, як один, худі й сухорляві. І грошенята мав. І дільничний з ним вітався і ні про що більше не питав. І так тривало років п’ять-шість, а може, й довше, поки його не знайшли зарізаним у власному будинку.
Ігор пригадав, як блимнув вогник в очах бабусі, коли вона розповідала про вбивство Фіми. Лежав Фіма, говорила вона, посеред вітальні на спині. З грудей ніж стирчав, а поряд грубезна пачка грошей, перев’язана мотузочком, лежала. І записка: «На пишний похорон».
Бабуся пообіцяла наступного ранку цей будинок показати.
Повернувшись в кімнату після вечері, Степан не зронив ні слова, роздягнувся, ліг і відразу захропів. А ось йому, Ігору, із сном цієї ночі не пощастило. І довелося під Степанове хропіння думати і згадувати минулий день і минулий вечір. Під ранок він все ж таки задрімав. Спав недовго, тому що незабаром ніби в саме вухо раптом закричали птахи, і очі самі собою розплющились, наче від переляку.
Виявилось, Степан відчинив віконце прибудови, за яким під сонцем, що сходило, прогрівався дзвінкий осінній ранок.
Кивнувши замість «добридень», Степан вийшов на подвір’я в самих трусах. На подвір’ї дзвякнуло відро, полилася вода з колонки, потім голосно запирхав садівник і невдовзі прибіг назад мокрий по пояс.
Поголившись, Степан знов вийшов надвір та швидко повернувся з двома великими яблуками. Одне кинув Ігору.
— Тримай сніданок! — сказав і смачно з хрускотом відкусив від свого яблука.
Хвилин через п’ятнадцять їх покликав з двору знайомий голос бабусі. Ні паспортами, ні їх іменами вона вчора не поцікавилася. Тому, постукавши у віконце, просто сказала: «Гей, шановні!». «Шановні» вийшли. Степан повісив на двері прибудови замок, замкнув його і двічі перевірив.
— Це на вулиці Кости Хетагурова, — говорила Анастасія Іванівна по дорозі. — Тут недалеко. Там зараз якась контора. Пенсійний фонд абощо.
Вони пройшли повз маленький магазинчик і повернули наліво. Спереду з’явилися двоповерхові цегляні будинки. Далі був пустир із згорілою дерев’яною хатою, а за пустирем, за невисокою залізною огорожею, стояла непоказна одноповерхова будівля з високим цоколем. Подвійні дерев’яні двері коричневого кольору підкреслювали непривітність державного закладу. По обидві боки від дверей висіли таблички: «Організація ветеранів праці м. Очакова» і «Громадська приймальня депутата Миколаївської облради Волочкова А. Г.».
— Ось він, — бабуся зупинилася. — Не змінився зовсім! — В її голосі прозвучали сльозливі нотки. — Там раніше, при Фімі, було чотири великих кімнати з пічками, а тепер, напевно, кімнат десять! Я якось туди заходила, до ветеранів. Гадала, допоможуть надбавку до пенсії отримати. — Вона сумно махнула рукою. — А років, напевно, з п’ять тому я тут Єгорова ще живого бачила, дільничного, який Фіму засадив! Тепер, мабуть, вже помер…
Степан зосереджено подивився на Анастасію Іванівну.
— Дільничні зазвичай довго живуть, — проговорив він задумливо. — Може, перевірити варто… Ви його адресу знаєте?
— Адреси точної не знаю, а будинок пам’ятаю. Це туди, — вона махнула рукою вздовж вулиці. — До моря. Огорожа в нього раніше червона була…
— Може, давайте до нього сходимо? — запропонував Степан. — Нам треба з ним поговорити, якщо він живий.
Хвилин п’ять ще мусили умовляти Анастасію Іванівну, перш ніж вона погодилась і повела їх до будинку Єгорова.
Двері в маленький потинькований будиночок за червоною огорожею відкрила веснянкувата шестилітня дівчинка.
— Дідусь вдома? — запитала її бабуся.
— Діду! — гукнула дівчинка і озирнулася назад. — Тут до тебе!
У коридор виглянув невисокий сухорлявий дідусь в синьому шерстяному спортивному костюмі з емблемою «Динамо». Спочатку він трохи налякано витріщався на двох чоловіків на порозі, і тільки потім помітив поряд з ними низеньку, зігнуту під тягарем років Анастасію Іванівну. Вираз його обличчя пом’якшав.
— Насте, це ти? — спитав він, не зводячи очей з бабусі.
— Ось, ублагали мене до тебе відвести пожильці мої, — кивнула вона на Степана та Ігора. — Зайти можна?
Старий кивнув.
Провів їх до кімнати, по дорозі намагаючись зловити літаючу в коридорі міль. Посадовив за стіл, накритий плюшевою скатертиною.
— Ви в якій справі? — запитав, всівшись навпроти них.
— Річ у тому, — почав пояснювати Степан, — що Фіма Чагін був чи то моїм родичем, чи то другом батька… Я хотів це з’ясувати… Тому й приїхав до Очакова.
— А я до чого? — здивувався старий.
— Ну, ви ж його у в’язницю засадили, отже щось про нього знали! — сказав Степан. — Наприклад, з ким він дружив? Дружив же він з ким-небудь тут?!
— Дружив?! — перепитав старий. — Може, й дружив. Не знаю. А займався він… як би це пояснити? Він усім займався! Крадене перепродував, гостей підозрілих приймав. Його будинок був чимось на копил «пошти до запитання». Залишали йому на зберігання різне на рік, на два… За це, зрозуміло, платили. В міліцію на нього доносили, з обшуками до нього приходили, але ніколи нічого не знайшли. Так і жив собі, поки не вбили. Може, чаю вип’єте?
Анастасія Іванівна стрепенулася і радо за всіх кивнула. Степан намагався під час чаювання ще щось взнати, але старий більше нічого нового не розповів.
— Видно, мій батько у нього бував, — розмірковував увечері Степан, коли вони вже сиділи на ліжках в своїй кімнатці. — Жив у нього і, напевно, залишав щось на зберігання… Отже, все-таки був злодієм…