The Oval Portrait
Замок, до якого відважився слуга насильно ввійти, щоб не полишити мене в моїм розпучливім положенні заночувати під голим небом, був одним із тих масивів, в яких мішається понурість із величавістю, що гляділа на нас не менш привітно в дійсності, як в уяві пані Редкліф.
Правдоподібно ту будівлю хтось був покинув тимчасово й недавно.
Ми примостились в одній з найменших і найскромніших кімнат. Містилась вона в віддаленій вежі будівлі, і її устаткування було багате, але постаріле й старомодне.
Стіни були обвішані тепетами, прикрашені численними й різнорідними трофеями та величезною кількістю дуже зворушливих модерних картин у рамках, зі щедро позолоченими арабесками.
Можливо, із-за хвилинного запаморочення, я мусив поцікавитись не тільки картинами, що звисали й були надто очевидні для мого запримічення, але й тими численними закамарками, що їх створила дивачна архітектура цього замку.
Тому, що була ніч, я казав Петрові замкнути віконниці і засвітити свічки великого канделябра, що стояв у головах мого ліжка, та відчинити нарозтіж завісу з чорного шовку в френзелями, що покривала ліжко. Я наказав це тому, щоб могти якщо не спати, то бодай навпереміну оглядати картини й перечитувати книжку, що її застав я на подушці. Зміст її становив опис розвішених картин.
Я довго, довго читав її й набожно вдивлявся.
Зворушливо й швидко проминали хвилини й надійшла глибока північ.
Хоч положення канделябра мені не подобалось, я скоріше волів простягнути з трудом власну руку, як будити сплячого слугу. Я поставив свічник так, що він повніше кидав проміння на книжку.
Вчинок цей викликав зовсім несподіваний наслідок. Сяйво численних свічок падало тепер у закуток кімнати, що був сильно заслонений тінню від одного стовпа ліжка.
У живому світлі я побачив непомічену досі картину. Це був образ молодої дівчини, в якій щойно дозрівала прекрасна жіночість. Я поспішно глянув на картину й миттю заплющив очі. Чому я так вробив – це відразу не було ясно навіть для моєї досі бистрої свідомости. При закритих повіках я передумував цього причину.
Де був імпульсивний відрух, щоб використати час для свідомости, щоб упевнитись, що моя візія не обманула мене, щоб заспокоїти і здавити мою уяву для тверезішого і певнішого погляду.
Через кілька хвилин я вперто дивився знов на картину.
Це, що я тепер спостеріг, я не міг у його правдивості сумніватись, бо перший блиск свічок на полотна розвіяв сонне отупіння, що вкрадалось в мої змисли, й притьмом вводив мене у свідоме життя.
Портрет, про який я говорю, представляв молоду дівчину. Вправді це була тільки її голова й рамена, технічно виконані як віньєта, що дуже нагадувала улюблені голівки Сальє.
Рамена, груди й навіть кінчики ясного волосся непомітно вливалися в невиразну, але й глибоку тінь, до творила тло цілости. Рами були товсті, чітко позолочені й оббиті золотими прикрасами в стилі гротеску.
Як твір мистецтва, ту картину можна було подивляти. Зворушили мене нагло й сильно не виконання твору чи безсмертна краса обличчя. А вже найменше моя уява, що збуджена з півсну, спонукала б мене думати, що ця намальована голова є головою якоїсь живої особи.
Я зрозумів, що прикмети віньєти й самі рами розвіють мою думку і здержать навіть хвилинне її існування.
Розбираючи поважно ті справи, я сидів схилено майже годину, вдивляючись у прекрасний портрет.
Вкінці, вдоволений розв’язкою причини появлення цієї дивної з’яви, я положився на ліжко.
Я відкрив чар картини в абсолютній миттєвій подібності виразу, що спочатку здивував мене, потім збентежив і покорив, а вкінці налякав.