Розвідка про молоді роки, пригоди, лиходійства та шлюби принца Даемона Таргарієна.
Писана архімаестром Гільдайном у Цитаделі Старограду.
Муж, про якого йдеться у сьому труді, був онуком одного короля, братом іншого, чоловіком королеви. Двоє його синів і троє онуків сиділи на Залізному Престолі; але сам Даемон Таргарієн упродовж свого життя вдягнув лише один королівський вінець — корону Порогів, крихітного та вбогого королівства, яке він викраяв собі сам кров’ю, залізом і драконовим вогнем, та скоро сам і покинув.
Упродовж багатьох століть дім Таргарієн народжував на світ і найвидатніших можновладців, і найбридкіших чудовиськ. Принц Даемон мав у собі дещицю від одних і дещицю від інших. За його часів не було на всьому Вестеросі людини, яка водночас викликала б стільки ж захоплення, любові, презирства і ненависті. Він був створений у рівних частках зі світла і тіні, відтак одним людям здавався поборником добра, а іншим — найчорнішим із мерзотників. Ми не зможемо глибоко зрозуміти суть вельми скорботного кровопролиття, відомого як «Танок драконів», якщо не розглянемо з належною ретельністю різноманітні вчинки, скоєні цим лукавим принцом як перед самим згаданим «Танком», так і за довгі роки до нього.
Зерна великого розбрату були посіяні в останні роки довгого правління Старого Короля — Джаяхаериса I Таргарієна. Багато писати про самого Джаяхаериса буде тут недоречно; згадати варто хіба те, що по смерті коханої дружини, Ласкавої Королеви Алісанни, та сина Баелона, принца Дракон-Каменя, Правиці Короля і спадкоємця Залізного Престолу, його милість лишився примарною подобою тієї людини, якою був раніше.
Втративши принца Баелона, Старий Король мусив шукати собі деінде найближчого помічника у справах державних. За нового Правицю король запросив до себе пана Отто Вишестража, молодшого брата князя Вишестража на Старограді. Пан Отто привіз із собою до двору дружину та дітей і вірно служив королю Джаяхаерису решту років, відміряних його милості в земному світі. Короля почали зраджувати тілесні та розумові сили; дедалі частіше він мусив опинятися на ложі хвороби, де його вірною супутницею стала п’ятнадцятирічна донька пана Отто — Алісента. Вона приносила його милості страви, читала вголос, допомагала митися і вдягатися. Старий Король часто навіть плутав її зі своїми доньками і називав їхніми іменами; незадовго до смерті він остаточно переконав себе, що Алісента насправді є його донькою Саерою, повернутою до нього з-за вузького моря.
Року 103 по А.З. король Джаяхаерис I Таргарієн помер у власному ліжку, поки панна Алісента читала йому з «Неприродньої історії» септона Барта. Його милості виповнилося дев’яносто і шість років, а правив він Семицарством на Залізному Престолі з чотирнадцятирічного віку. Земні його рештки були спалені у Драконосхроні, а попіл поховано разом із попелом Ласкавої Королеви Алісанни під Червоним Дитинцем. Жалоба охопила увесь Вестерос. Навіть у Дорні, куди на той час влада престолу ще не досягала, чоловіки плакали за королем, а жінки роздирали на собі вбрання.
Згідно бажання померлого короля, а також ухвали Великої Ради 101-го року, Залізний Престол успадкував його онук Візерис. У день вінчання на царство король Візерис I Таргарієн мав двадцять шість років од народження. Вже десять років шлюб пов’язував його з сестрою в перших — пані Аеммою з дому Арин, яка й сама була онукою Старого Короля та Ласкавої Королеви Алісанни через свою матір, принцесу Даелу (померлу 82 р. по А.З.). Пані Аемма декілька разів терпіла викидні, а один з її синів помер у колисці, проте донька Раеніра народилася 97 р. по А.З. цілком здоровою. Новий король і його королева аж дух ронили за своїм єдиним живим дитям.
Візерис I Таргарієн мав щедру і доброзичливу вдачу, за яку його рівною мірою любило і панство, і простолюддя. Правління Молодого Короля — так прозвали його люди по сходженні на престол — очікувалося мирним та сповненим загального добробуту. Про щедрість його милості гуляли неймовірні чутки, а Червоний Дитинець перетворився на місце розкошів, гідних звеличання у піснях. Король Візерис та королева Аемма приймали у своєму домі безліч бенкетів та турнірів; на численних прихильників та улюбленців дощем лилася шана, почесні уряди та щедрі винагороди.
А посеред цього пишного святкування, оточена ласкою та турботою всього загалу, знаходилася принцеса Раеніра — маленька дівчинка, яку двірські співці скоро нарекли «Втіхою королівств». Маючи всього шість років од народження у рік сходження свого батька на престол, Раеніра була розвинена не по роках, розумна, смілива і прекрасна вродою так, як бувають лише нащадки драконової крові. У сім років вона стала драконоїзницею, злетівши у небо верхи на молодій дракониці Сиракс, названій ім’ям богині старої Валірії. У вісім, як личило дівчаткам шляхетного походження, вона почала службу чашницею… але не вдалині від домівки, а при власному батькові-королі.
Тим часом нудні обов’язки правління королівствами кинуті були королем головне на його малу раду та Правицю. Уряд цей продовжував справляти пан Отто Вишестраж, який служив королю-онуку так само віддано, як свого часу — королю-дідові. Усі погоджувалися, що людиною він був здібною та спроможною, хоча дехто вважав його надто погордливим і різким на мову. Що довше пан Отто служив, то більше набирався пихи та величі — так про нього переповідали люди. Багато визначних князів та панства зненавиділи його за вдачу і водночас заздрили високій посаді коло Залізного Престолу.
Серед невдоволених найбільше вирізнявся саме наш лукавий принц — Даемон Таргарієн, бундючний, марнославний та запальний молодший брат короля.
Уміючи причаровувати до себе людей не гірше, ніж спалахувати вогнем, принц Даемон вислужив лицарські остроги у шістнадцять років і отримав від самого Старого Короля меча Темну Сестру на знак визнання його вояцької майстерності. Хоча року 97 по А.З., ще за Старого Короля, його одружили з панною з Рунокаменя, цей шлюб щасливим не став. На принца Даемона Долина Арин наганяла нудьгу («Тут, у Долині, чоловіки полюбляють гойдати овець» — писав він, — «і винуватити їх не можна, бо вівці в них вродливіші за жінок»), а скоро йому обридла і пані дружина, котру він почав величати «моя спижева сучка», глузуючи з укритого рунами спижевого обладунку князів дому Ройс. Коли на Залізний Престол сів його брат, принц подав йому прохання про припинення свого шлюбу. Візерис відмовив, але навзамін дозволив Даемонові повернутися до двору, де той сидів у малій раді, справляючи уряд коронного підскарбія 103-104 рр. та коронного правника — близько півроку 104-го.
Але правління державою втомлювало і знуджувало цього войовничого принца. Він нарешті показав себе з кращого боку тільки тоді, коли король Візерис поставив його тисяцьким міської варти. Даемон виявив, що вартові погано озброєні, вдягнені у випадкові шматки обладунків та поношене лахміття, а відтак озброїв їх вузькими кинджалами, тесаками та залізними кийками, одягнув у чорні кольчуги (старшину — в панцери) і видав довгі золотаві киреї, які вони мали відтоді носити з гордістю. Саме у ті часи й виникли прізвиська вартових Король-Берега, відомі до сього дня: «золотокирейники» або «золотаві».
Службі серед золотокирейників принц Даемон віддався вірно та пристрасно, і часто сам виходив на варту спокою в провулках Король-Берега разом зі своїми людьми. Ніхто не сміє сумніватися, що за його доби місто стало безпечніше та краще впорядковане… але порядок той дався за брутальну ціну. Даемон знаходив насолоду в тому, щоб особисто різати руки кишеньковим злодюжкам, вихолощувати ґвалтівників, рвати ніздрі крадіям з домівок, і лише за перший рік свого урядування вбив на вулицях трьох людей у вуличних чварах. Невдовзі принца вже добре знали у всіх найсумнівніших кублах Король-Берега: шинках і винних льохах (де він пив, не витрачаючи ані монети) або гральних кишлах (відки уносив більше грошей, ніж приносив з собою). У міських бурдеях він перепробував незчисленну кількість шльондр, особливо призвичаївшись до цнотливих дівчаток. Невдовзі його улюбленицею стала одна лисенійська танцівниця, що звалася ім’ям Мисарія, та скоро стала відома як Мерзарія і також Борознячка за бліду шкіру та біляве волосся.
Король Візерис не мав жодного живого сина, тому Даемон вважав себе законним спадкоємцем Залізного Престолу і прагнув титулу принца Дракон-Каменя. Його милість відмовив Даемонові… але вже до кінця року 105 по А.З. друзі знали його як Принца Столиці, а простолюддя — як Князя Блошино-Подольського. Хоча король не бажав передавати престол Даемонові у спадок, та все ж не втратив прихильності до молодшого брата і охоче пробачав йому численні осоружні вихватки.
Принцеса Раеніра також була зачарована своїм дядьком, бо його увага та ніжна турбота про неї не знали меж. Коли він перетинав вузьке море на своєму драконі, то при поверненні завжди привозив небозі рідкісний та коштовний подарунок. Після смерті Балеріона король Візерис так і не опанував іншого дракона; його милості не надто смакували ані турнірні герці, ані лови у лісі та полі, ані вправи з мечем. Принц Даемон, навпаки, досяг у всьому згаданому неабияких успіхів і здавався саме таким, яким його братові бути не судилося: струнким та гартованим, визначним воїном, зухвалим, безстрашним… і зовсім не на крихту небезпечним.
Про витоки цієї ворожнечі ще й досі тривають суперечки. Але всі погоджуються, що Правиця Короля, пан Отто Вишестраж, відчував до королівського брата надзвичайну відразу. (Королівський блазень Грибочок стверджує, що чвари між ними почалися, коли принц Даемон зірвав вінця цноти юної доньки пана Отто — майбутньої королеви Алісенти. Але ця сороміцька побрехенька не знаходить підтвердження іншими джерелами.) Саме пан Отто переконав Візериса прибрати принца Даемона з посади коронного підскарбія, а потім і коронного правника — про що скоро сам пошкодував. Адже на посаді тисяцького міської варти з майже двома тисячами озброєних стражників під рукою принц Даемон став іще могутніший, ніж раніше.
«За жодну ціну не можна дозволити, щоб принц Даемон зійшов на Залізний Престол» — писав Правиця своєму братові, князеві Старограду. — «Бо то буде нам другий Маегор Лютий, коли не гірше.» За тих часів пан Отто ще бажав, щоб батьків престол успадкувала принцеса Раеніра. «Краще Втіха Королівств, ніж Князь Блошино-Подольський», — так він тоді писав, і у думці своїй не був самотній. Але його прихильники наштовхнулися на прикру і тяжку перешкоду. Якщо дотримуватися прикладу, започаткованого ухвалами Великої Ради року 101-го, права чоловіка на престол завжди стояли вище за права жінки. За відсутності законного сина брат короля мав перевагу над донькою короля, як Баелон мав перевагу над Раеніс року 92 по А.З.
Що ж до власних поглядів та переконань його милості, то всі літописи погоджуються: найбільше король Візерис не терпів незгоди та розбрату. Анітрохи не сліпий до вад свого брата, він усе ж наполегливо беріг та плекав давні спогади про того вільного, сильного духом, сміливого, вигадливого хлопчика, яким Даемон був здавна. Король полюбляв казати, що донька — то найбільша втіха та розрада його життя, але ж рідний брат є рідний брат. Знову і знову він намагався схилити принца Даемона та пана Отто до примирення, але глибока та люта ворожість продовжувала кипіти без упину під облудними посмішками, котрими ці двоє можновладців обмінювалися при дворі. Коли на короля Візериса починали тиснути особливо наполегливо, він відкидався запевненнями, що його королева скоро подарує йому сина. І ось року 105-го він оголосив двору та малій раді, що королева Аемма знову виношує дитину.
Того ж самого лихого року до Королегвардії було вписано пана Крістона Колія. Він посів місце, звільнене смертю овіяного піснями та переказами пана Риама Рожвина. Уроджений сином підкоморія у службі князя Дондаріона, господаря на Чорночалі, пан Крістон був гарний на вроду молодий лицар двадцяти і трьох років. Уперше він привернув до себе увагу двору, коли переміг у бугурті, влаштованому на честь сходження короля Візериса на престол. У останню мить того потішного бою пан Крістон телепнем вибив Темну Сестру з руки принца Даемона, викликавши захват його милості та оскаженіння принца. Опісля переможець віддав семирічній принцесі Раенірі свого вінка пошани і попрохав її про запоруку прихильності для кінних герців. Кінним боєм він знову-таки переміг принца Даемона, вибив з сідел обох уславлених близнюків Каргилів з Королегвардії — пана Арика та пана Ерика — і лише тоді впав від удару списа князя Лимонда Малістера.
Маючи світло-зелені очі, вугільно-чорне волосся і природну чарівність у звичаях, Колій легко і швидко припав до смаку трохи не усьому двірському жіноцтву… рахуючи не в останню чергу і саму Раеніру Таргарієн. Принцесу так підкорило поводження людини, яку вона сама кликала «мій білий лицар», що Раеніра навіть просила батька зробити пана Крістона її особистим захисником і охоронцем. Його милість задовольнив її примху, як задовольняв безліч інших. Відтоді пан Крістон завжди носив на герці запоруки прихильності від Раеніри, а на всіх бенкетах та інших двірських розвагах неодмінно знаходився поруч із нею.