Вочевидь, Пол повіз Скотта до лікарні.
Звісно, що повіз. Напевне, прийшов до тями. А перед цим на кілька хвилин його просто перемкнуло. А кого б не перемкнуло, якби він зіткнувся з молодиком, котрий щойно переспав із твоєю дружиною? Та коли Скотт упав, Пол, напевне, враз протверезів.
Мабуть, саме зараз вони вже під'їжджають до реанімаційного відділення найближчої лікарні.
Я викликала таксі й через сорок нестерпно тяжких хвилин була вже вдома, в Йонкерсі. Рвучко розчинивши двері, я зупинилась, уп'явшись очима в годинник мікрохвильовки. У будинку панувала цілковита тиша.
А де ж Пол? Він уже мав повернутися! У чому ж справа?
Я гадала, що Пол відвіз пораненого до шпиталю «Лоуренс», котрий розташовувався за десять хвилин їзди від помешкання Скотта. Але минула вже ціла година. А новин — жодних. Може, сталося щось іще гірше? Може, Пола заарештували?
Піднявшись нагору, я перевірила автовідповідач, але, крім повідомлення гінеколога про погіршення мого здоров'я, нічого нового там не було. Простоявши ще п'ять хвилин, витріщаючись на порожню вулицю, я на повному серйозі зібралася була зателефонувати Полові на мобільних і про все розпитати. Із цим, правда, виникла невеличка проблема: я не знала, як сформулювати свої запитання. Не могла ж я запитати в нього, скажімо, отаке:
Нарешті я вирішила, що мені треба про все дізнатися з перших рук. Бо від напруженого чекання в мене міг поїхати дах.
Настав час розплатитися за свій учинок і хоробро глянути в очі неприємній дійсності.
Треба було їхати до шпиталю. Я схопила пістолет, кинула його в сумочку й вискочила з будинку.
«Слава Богу, що моє авто має АБС!» — подумала я, спромігшись зупинити свій «міні-купер» лише за кілька сантиметрів від заднього бампера блискучого автомобіля швидкої допомоги, припаркованого перед реанімаційним відділенням шпиталю «Лоуренс».
— А де жертва побиття? — гукнула я чепурненькій рудій медсестрі, що сиділа за плексигласовою перегородкою регістратури.
— Що? О Господи! Кого побили? Вас? — скочила вона на ноги, впустивши з переляку на підлогу примірник журналу «Піпл».
Я обміряла поглядом приймальню. Вона була порожня. Що ще дивніше, вона була чистою, без слідів крові. З гучномовців на стінах линула заспокійлива класична музика. Я враз пригадала, що винятково багатий район Бронксвіль, що межував з Йонкерсом, уважався одним з найкрутіших передмість у Вестчестері. Працівникам шпиталю «Лоуренс» переважно доводилося мати справу зі спортивними травмами, передозуванням наркотиків та початківцями, що впали з коня під час перших поїздок.
Я зробила здивоване обличчя й пішла назад на стоянку.
Якогось закривавленого простолюдина навряд чи прийняли б у шпиталі «Лоуренс», здогадалася я, тим паче, що цей район не мав свого поліційного відділка. Тож куди Пол повіз Скотта?
Я швиденько прикинула, де розміщується один найближчий шпиталь.
«Ага — Медичний центр Пресвятої Богородиці, з південного боку магістралі Бронкс-Рівер», — пригадала я, швидко вскочила в авто й скерувала його на мокру дорогу.
Треба повертатися в самісінький центр Бронксу — того Бронксу, що без закінчення «-віль».
Після десятихвилинної шаленої їзди я помітила, що величні будівлі в колоніальному стилі, котрі тяглися вздовж магістралі, змінилися на менш химерні, простіші житла. Сам Стів Мак-Квін позаздрив би тій хвацькості, з якою я зупинила свого «міні-купера» перед входом до Медичного центру на 233-й Іст-стрит.
Незважаючи на гучні протести, я протиснулася до регістратури крізь довжелезну чергу пацієнтів, що розтяглася на всю похмуру людну приймальню.
— За останню годину до вас не поступало ніяких анонімних жертв побиття? — напосілася я на першу ж побачену мною медсестру.