Ну от! Не встигла я переварити одну неприємність, а тут іще одна наступає їй на п'яти й дихає в потилицю.
«Цікаво, що розвалиться першим — моє здоров'я чи мій шлюб?» — подумала я.
— Спасибі, що з'явилися, докторе Маркузе, — промовила я у відповідач. — Ви, як завжди, дуже вчасно.
Моє серце тьохнуло й занило. Вечеря на двох. І Пола серед цих двох не було.
Допивши призначену мені склянку вина, я зробила єдину розумну річ, котру можна було зробити за тих обставин: узяла пляшку з вином і пішла з нею нагору.
Там я налила собі третю склянку, витягла свою весільну фотографію та всілася на ліжко.
А потім сиділа, сьорбала вино й витріщалася на Пола.
Спочатку я не звернула особливої уваги на зміну в поведінці свого чоловіка, яка сталася після його останнього службового підвищення, коли він здобув дуже відповідальну посаду, пов'язану з напруженою працею. Звісно, я розуміла, що постійна напруга на роботі неминуче дасться взнаки, але я знала також, що кредитне фінансування було його спеціалізацією. Пол не раз казав мені, що це — його покликання і що ця робота добре йому вдається. Принаймні саме так він характеризував себе з професійного боку.
Тому я й не надала великого значення, коли Пол дещо відсторонився від мене, коли раптом почав уникати сідати разом зі мною за стіл, виявляв байдужість у ліжку. «Увага й зосередженість потрібні йому на роботі», — міркувала я. І заспокоювала себе: це ж ненадовго. Зараз він пришпорив себе, щоб досягти успіху, а потім — розслабиться. Або зазнає невдачі, бо бува й таке. Тоді я залижу його рани, і ми повернемось до колишнього, нормального ритму життя. І знову мене тішитимуть і його ямочки на щоках, і його чарівна посмішка. І ми знову станемо друзями-нерозлийвода.
Я витягла шухляду нічного столика й дістала звідти свій браслет-амулет. Його купив мені Пол на мій перший після нашого весілля день народження і не де-небудь, а в престижному дитячому магазині «Лімітед Ту». Я мала їх уже шість, але цей, найперший, був найулюбленішим — сердечко зі штучного діаманта. «На знак мого кохання», — сказав Пол, даруючи мені браслетку.
Не знаю чому, але ці нехитрі дрібнички, що були сентиментальним виразом щирого хлопчачого кохання, важили для мене в мільйон разів більше, ніж обіди в дорогих та престижних ресторанах, куди водив мене Пол, щоб відсвяткувати день моїх народин.
Цього року Пол повів мене до нового супермодного закладу «Пер Се», що відкрився в Тайм-Ворнер-Центрі. Але я так і не дочекалася подарунку — навіть після крем-брюле.
Він забув купити мені амулет. Забув або просто не схотів.
І це стало першою ознакою справжньої біди.
І біда не змусила на себе довго чекати: вона прийшла у вигляді молодої білявки, з якою я бачила свого чоловіка коло його офісу на Перпл-стрит і яку він водив до готелю «Сент-Реджис».
І про яку Пол нічого не сказав, нахабно збрехавши мені в обличчя.
Я саме була на кухні, розкладаючи рожеві відбивні по сковороді з олією, що шипіла й стріляла, аж раптом хтось сильно постукав у вікно задніх дверей. Від несподіванки мій зголоднілий шлунок перестав бурчати й замовк. Я глянула на годинник мікрохвильовки.
Рівно одинадцята.
Нарешті. «Нарешті він прийшов», — подумала я, витерши з лоба піт кухонним рушником і підходячи до дверей. Це не сон. Це дійсно відбувається. Наяву.
Прямо тут.
Просто зараз.
Я глибоко-глибоко вдихнула повітря й відсунула засув.