М’яло-Ряснопіт похмуро захихотів.
— Овва, з цієї тварюки слова кочергою не витягнеш, — сказав він ядуче. — Дурна як чобіт. А втім, може, ти й розв’яжеш їй язика, прошу дуже… Я міг би відступити її тобі за божу ціну. — Він рвучко повернувся. — Ой, та на мене ж чекає інший покупець! — спохопився він. — Гукнеш мені, як щось буде треба.
— Дурний як чобіт! Ой, держіть, не можу! — вигукнув помагай-біда, коли М’яло-Ряснопіт зник з очей. — Зухвалець! Нахаба! — Його скошене око прикипіло до Живчика. — Ну чого стовбичиш і шкіришся, як блазень? — гримнув птах. — Витягни мене звідси, поки не пізно.
— Ні, — відрубав Живчик.
Помагай-біда знову видивився на нього, геть збитий з пантелику. Відтак нахилив голову, наскільки давала клітка.
— Ні? — перепитав він.
— Ні, — повторив Живчик. — Хотілося б спершу почути вашу «довгу історію». «Дійшли до такого, що далі вже нікуди» — ось що ви сказали. І я хочу знати: чому? Хочу знати, що сталося?
— Випустиш мене з клітки — розкажу, — запропонував помагай-біда.
— Ні, — втретє повторив Живчик. — Я вас знаю. Досить відімкнути дверцята, як ви одразу відлетите, а тоді коли то ми знову з вами побачимося! Попереду розкажіть мені свою історію, а тоді вже й визволити вас не гріх.
— Ах, ти ж щеня, зухвале щеня! — охижів помагай-біда. — Оце твоя дяка за все, що я для тебе зробив?!
— Не так голосно! — остеріг Живчик, лячно озираючись на двері. — Ще почує М’яло-Ряснопіт.
Помагай-біда втихомирився і заплющив очі. На хвильку Живчикові здалося, ніби той завзявся уперто мовчати. Хлопець ладен уже був злагідніти, коли це дзьоб помагай-біди розтулився.
— Відтоді, як це все почалося, вже спливло чималенько води. Двадцять років, якщо бути точним. Тоді твій батько був лише трохи більший, ніж ти тепер.
— Але ж вас тоді ще й на світі не було, — зауважив Живчик.
— Усі помагай-біди бачать одні й ті самі сни, сам знаєш, — відрік він. — І що знає один, знають усі. Та якщо ти думаєш раз у раз перебивати…
— Ні, ні, — замахав руками Живчик. — Даруйте мені ласкаво. Я більше не буду.
Помагай-біда сердито хмикнув.
— Гляди ж бо, шануйся.
— Уявімо собі таку сцену, — почав птах помагай-біда. — Холодне, по-осінньому негодяне надвечір’я. Над Санктафраксом, над його вежами та шпилями, чиї обриси вирізняються проти багряного неба, зійшов місяць. Самітна постать виринає з дверей найпотворнішої вежі і чимчикує брукованим подвір’ям. Це учень Факультету Дощознавства. Його ім’я — Вілнікс Помполніус.
— Що? Вілнікс Помполніус? — вихопився Живчик. — Найвищий санктафракський Академік? — Хоч він зроду ще не бачив гоноровитого академіка, Вілніксова слава линула поперед нього.
— Власною персоною, — потвердив помагай-біда. — Багато хто з тих, що сягнули величі, походив із простолюду — так само й він насправді був гостривником ножів у Нижньому місті. Але Вілнікс Помполніус завжди відзначався безоглядним шанолюбством, а тієї ночі й поготів. Коли він, нагнувши голову проти вітру, поспішав до блискучих шпилів Школи Світлознавства і Темрявознавства, то подумки кував змову і плів інтриги.
Живчик здригнувся, а хутро його камізельки з волорожачої шкури загрозливо наїжачилося.