— Ви хочете сказати, що?..
— Надто довго протримав мене тут штиль, хлопчику мій. І думки довго не затримуються у мене в голові. — Захмарний Вовк махнув блідою, майже прозорою рукою перед Живчиковим обличчям.
— О батьку, — пробуркотів Живчик. — Що це з нею?
— Я щезаю, Живчику, мене поглинає Матір Бур. Найбільше я шкодую за тим, що покинув тебе, щойно ми знайшли одне одного. Та перш, ніж щезнути зовсім, я хотів би дечим із тобою поділитися — дечим, що я спізнав тут. Матір Бур невдовзі повернеться.
— До Світокраю? — вжахнувся Живчик.
— Так, Живчику, — відповів Захмарний Вовк. — Та сама могутня буря, яка колись уперше посіяла життя на землі, вертається назад — це повторюється щокілька тисяч років від створення світу. Вона налетить із відкритого неба, промчить над Багнищем, Присмерковим лісом і сягне найвищої місцини Темнолісу — Верхоріччя. Верхоріччя — не вигадка, — запевнив Захмарний Вовк. — Коли Матір Бур дістанеться туди, вона омолодить його води, Крайріка з нову стане повноводою і могутньою, а енергія Матері розійдеться по всьому Світокраю, несучи нове життя, нові сподівання — то буде новий початок. — Він замовк, і зазирнувши батькові в очі, Живчик добачив у них біль. — Принаймні, — промурмотав Захмарний Вовк, — так мало б статися. Проте є тут одне «але».
Живчик спохмурнів.
— Я не розумію, — зізнався він.
Захмарний Вовк терпляче кивнув головою.
— Коли Матір Бур навідувала Світокрай востаннє, вона легко діставалася Верхоріччя, — пояснив він. — Зараз же на її шляху стоїть перешкода…
— Санктафракс! — осяяло Живчика.
— Санктафракс, — прошепотів Захмарний Вовк, і погляд його затуманився. — Наше летюче місто із золотими шпилями та вікодавніми установами — мій рідний дім ще, коли воно було справді величне… — Він прокашлявся. — Воно лежить просто на шляху бурі. Його знищить енергія Матері Бур, тільки-но вони зустрінуться.
— Але, — почав Живчик.
— Цить! — кволо перепинив його Захмарний Вовк. — Тут взагалі може статися непоправне. Якщо Санктафракс стане на заваді Матері Бур, вона не досягне Верхоріччя і не посіє в ньому нового життя. Води Крайріки тоді висохнуть цілком. А якщо річка пропаде, темрява із чорного серця Темнолісу пліснявою почне вкривати все довкіл, аж поки поховає під собою кожен клаптик Світокраю. — Він звів очі на сина. — Живчику, — звернувся до нього капітан, — Санктафракс не повинен стати на заваді Матері Бур.
— А як я можу цьому зарадити? — вигукнув Живчик, намагаючись відшукати у примарних рисах батькового обличчя бодай якусь відповідь на своє запитання.
— Якірний ланцюг… він тримає летюче місто на одному місці… його треба… відчепити, — пояснив Захмарний Вовк, вичавлюючи з себе кожне слово.
— Відчепити Якірний ланцюг? — Живчиковому подиву не було меж. — Але… але…
— Санктафракс тоді полетить геть і Матір Бур безперешкодно дістанеться Верхоріччя. Світокрай буде врятовано, тільки… — голос його дедалі завмирав. — Ми залишимося без Санктафракса.
На кінці останнього речення усе його тіло взялося сяйвом і спалахами.
Живчик похолов і знову здригнувся.
— Що… що ж воно коїться? — затинаючись, поспитав він.
Захмарний Вовк підніс до очей руки і зачудовано дивився, як вони мерехтять, немов складені з міріадів крихітних танцюристих порошинок.