Ванді Козакевич
Посеред вулиці Версинґенторікса якийсь дебелий чолов'яга ухопив Матьє за руку; на протилежному боці туди-сюди походжав хідником поліцай.
— Дай копієчку, начальнику, я хочу їсти.
У нього були близько посаджені очі й капшукуваті губи, з рота тхнуло перегаром.
— А, може, випити? — поспитався Матьє.
— Старий, Христом-богом присягаюся, — насилу обертаючи язиком, пробелькотів чолов'яга, — от тобі хрест.
Матьє намацав у кишені монету в сто су.
— Та мені, знаєш, наплювати, — сказав він, — це я просто так, щоб не мовчать.
І простягнув йому сто су.
— Оце ти добре діло зробив, — пробурмотів чолов'яга, спираючись об стіну. — Я хочу побажати тобі чогось прегарного. Чого ж тобі побажати, га?
Обоє подумали, тоді Матьє сказав:
— Та чого хочеш.
— Гаразд, зичу тобі щастя, — сказав чолов'яга. — Отак.
Він переможно розреготався. Матьє угледів, що поліцай уже прямує до них, і стривожився за чолов'ягу.
— Гаразд, — мовив він, — бувай.
І хотів було податися геть, та чолов'яга перепинив його.
— Щастя, — м'яко сказав він, — одного щастя замало.
— Ну, добре, а що ж іще треба?
— Я ось хочу подарувати тобі…
— А я ось зачиню тебе в хурдигу за жебрацтво, — озвався поліцай.
Він був геть молодий, з червоною мармизою і намагався виглядати суворо.
— Ти вже півгодини чіпляєшся до перехожих, — не зовсім упевнено докинув він.