На «Білого оленя» можна натрапити несподівано, блукаючи вуличками між Фліт-стрит і Набережною. Немає рації говорити, де саме він міститься: небагатьом з тих сповнених рішучості шукачів щастило дістатись до мети. Спершу вам аж ніяк не обійтись без провідника, та згодом ви, мабуть, зорієнтуєтеся самі, якщо заплющите очі й покладетесь на інстинкт. До того ж, відверто кажучи, нікому в клубі не буде до смаку поява нових відвідувачів, принаймні під час «нашої» вечірки. Та й без них тут уже виявиться забагато людей. Що стосується самого приміщення клубу, то його час від часу трясе, коли працюють друкарські машини, а з вікна туалету для чоловіків відкривається панорама Темзи. Ззовні клуб нагадує звичайнісінький шинок, це відповідає дійсності протягом п’яти днів на тиждень. Бар і салон – на першому поверсі; тут – звичайні для таких закладів панелі мореного дуба, матове скло, пляшки за шинквасом, ручки пивних агрегатів... Загалом – нічого незвичайного, і лише музичний автомат у барі нагадує про двадцяте сторіччя. Його встановили під час війни у сміхотворному намаганні створити затишок для американських солдатів, тож нам у першу чергу слід було пересвідчитися, що він ніколи більше не працюватиме.
Гадаю, настав час пояснити, хто такі «ми». Це виявилося не так просто, як я спершу гадав, оскільки скласти повний каталог членів клубу «Білий олень» буде, мабуть, неможливо і, напевне, геть нецікаво. Отже, до цього можу лише додати, що «ми» розпадаємось на три основні категорії. До першої належать журналісти, письменники й редактори. Журналісти, звісно, позбігалися сюди з Фліт-стрит. Ті, хто не хапав зірок з неба, подалися до інших місць; залишилися найстійкіші. Що ж до письменників, то більшість їх дізналась про нас від колег. Вони з’явились тут у пошуках матеріалу і потрапили в пастку.
А там, де з’явились письменники, рано чи пізно з’являються й редактори. Якби Дрю, хазяїн клубу, отримував проценти від літературного бізнесу, що процвітав тут, то забагатів би (є підозра, ніби він і так багатий). Один з наших дотепників якось підмітив, що для «Білого оленя» стаж звичними суперечки кількох обурених авторів з непохитним редактором в одному кутку клубу, в той час як в іншому кілька завзятих редакторів сперечалися з непоступливим автором.
Що стосується літературних справ, хотів би застерегти, що згодом ви матимете нагоду познайомитися з ними більш детально. А тепер давайте коротко поговоримо про вчених. Що їх привело сюди?
Звичайно, Біркбек-Коледж міститься через дорогу, а Кінгз – за кілька сот метрів на Стренді. Втім, це пояснення не викликає сумніву, хоча не останню роль відігравали персональні рекомендації. До того ж багато хто з наших вчених – письменники, а чимала частина письменників – учені. Досить заплутано, однак нам подобається саме так.
До третьої категорії нашого мікровсесвіту належать ті, кого можна досить вільно назвати «зацікавленими аматорами». їх приваблювала до «Білого оленя» атмосфера загальної суєти, але найбільше задоволення вони одержували від бесід і компаній, тож тепер приходять щосереди, у «наш» день. Інколи вони збивались із темпу й сходили з дистанції, та на їхнє місце ставали новачки.
Немає нічого дивного в тому, що з таким могутнім потенціалом нам не доводиться нудьгувати по середах у «Білому олені». Тут можна почути не тільки дивовижні історії, але й стати свідком надзвичайних подій. Приміром, якось професор, проїздом до Гарвела, забув портфель, у якому... втім, не будемо вдаватися до подробиць, хоча тоді ми не пройшли повз цю подію. А ще найбільш цікаво... Агенти росіян можуть відшукати мене в кутку за дошкою для метання дротиків. Я знаю собі ціну, однак зі мною легко домовитись.
Тепер, коли я думаю про це, видається дивним, чому ніхто з колег не спробував записати згадані історії. А може, справа в тому, що за деревами не побачили лісу? Може, забракло стимулу? Ні, таке пояснення не витримує критики, адже більшість із них злидарюють так само, як і я, й так само гірко скаржаться на Дрю з його принципом нікому не давати в борг. Я побоююсь, що поки відстукаю ці слова на старому тихому «ремінгтоні», Джон Крістофер, або Джордж Уїтлі, або Джон Бейнон уже працюють не покладаючи рук над першокласним матеріалом. Таким, наприклад, як історія з шумопоглиначем Фентона...
Не знаю, коли все це почалось: одна середа схожа на іншу, і тепер важко пригадати точну дату. До того ж, декому неважко на кілька місяців розчинитись у юрбі завсідників «Білого оленя», перш ніж про нього згадають. Можливо, саме так трапилось і з Гаррі Первісом, адже коли я звернув на нього увагу, він уже знав багатьох із нашої компанії. Коли я думаю про це, мені здається, тут його досягнення значно більші, ніж мої.
І хоча я не знаю коли, та знаю абсолютно точно, як це все почалось. Берт Гаґґінс мав здібності до каталізу, а точніше, не він сам, а його голос. Своїм голосом Берт міг каталізувати що завгодно. Коли переходив на довірливий шепіт, здавалось, це сержант проводить на плацу стройові навчання цілого полку. А коли залишав клуб, розмови раптом стихали, й ми вичікували, поки наші вушні перетинки звикнуть до тиші.
Якось Берт Гаґґінс вийшов із себе, розмовляючи з Джоном Крістофером (ми всі так чи так опинялись у подібній ситуації), і внаслідок своїм голосом розстроїв шахову партію, що проходила в глибині салону. Як завжди, гравців кільцем обступили були охочі давати поради, і всі ми здригнулись, приголомшені громовим голосом Берта. А коли стихло відлуння, хтось мовив: «От якби примусити його мовчати...»
Аж тут вихопився Гаррі Первіс:
– А знаєте, є такий спосіб.
Не впізнаючи голосу, я роззирнувся й побачив акуратно вдягненого чоловічка років під сорок. Він курив одну з тих різьблених німецьких люльок, які завжди викликали в мене асоціації з годинниками із зозулею та Шварцвальдом. Це була єдина його нетрадиційна річ, в усьому іншому він нагадував дрібного службовця міністерства фінансів, який прибрався, щоб іти на збори асоціації бухгалтерів.
– Вибачте, що ви сказали? – спитав я.
Він не звернув на мене уваги, лише ледь доторкнувся до люльки рукою. Саме тоді я й збагнув, що ця штука зовсім не схожа на дерев’яну люльку, як я спочатку думав, а являє собою значно витонченіше пристосування з металу та пластику, щось на зразок невеличкого хімічного заводика. Тут була навіть пара мініатюрних клапанів. Справді, чим не завод?..
І хоч мене не так легко приголомшити, я не приховував зацікавленості. А чоловічок лише самовдоволено посміхнувся.
– Чого тільки не зробиш задля науки. Ця ідея належить біофізичній лабораторії. Там хочуть точно визначити природу тютюнового диму, от і придумали ці фільтри. Ви знаєте давні балачки про те, чи призводить куріння до раку язика, і якщо так, то яким чином? Уся складність у тому, що це потребує величезної, так би мовити, роботи по дистиляції для виявлення деяких прихованих побічних продуктів. Тож і доводиться багато курити.
– Чи не заважає уся ця сантехніка одержувати насолоду від куріння?
– Не знаю. Адже я доброволець. А взагалі я не курю.
– Оце так!.. – тільки й зміг промимрити я, а тоді пригадав, з чого почалася наша розмова. – Ви сказали, – вів я далі, й досі відчуваючи легкий дзвін у лівому вусі, – ніби існує спосіб примусити Берта мовчати. Хотілося б знати, як саме, якщо це тільки не метафора.
– Я саме думав, – відповів Гаррі, пихкаючи люлькою, – про шумопоглинач бідолашного Фентона. Сумна історія, втім, як на мене, досить повчальна для всіх нас. Хто знає, можливо, колись хтось удосконалить цей пристрій і заслужить благословення людства.