Або ж «Дивіться, я — чаклун!», або ж «Дивіться, дивіться, я — бог дощу!».
Зухвалий хлопчик з непокірним чорним волоссям та смішкуватими очима тепер дорослий, йому вже двадцять один рік, а він досі грається в ігри. «Дивіться, я — король!», майнула в Кресена сумна думка. «О Ренлі, Ренлі, мила дитино, чи думаєш ти, що робиш? Хіба не завмирає твоє серце від лихих передчуттів? Чи болить за тебе душа бодай в когось, окрім мене?»
— Які пояснення князі дали про свої відмови? — спитав він пана Давоса.
— Ну… хтось відбувся гречними словами, а хтось зухвалими, хтось шукав виправдань, хтось годував обіцянками, а хтось просто збрехав, та й годі. — Він знизав плечима. — Зрештою, хіба не байдуже, хто що наплів? Слова — то вітер.
— І ви не змогли принести йому надію?
— Оманливої надії я б йому не поніс, а іншої не мав, — відповів Давос. — Від мене він почув правду.
Маестер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили у лицарі. Це сталося після облоги Штормоламу. Князь Станіс із малою залогою утримував замок мало не рік супроти великого війська князів Тирела та Рожвина. Їх відрізали навіть від моря, яким вдень і вночі шугали галери Рожвинів під винно-червоним прапором Вертограду. В самому Штормоламі давно поїли усіх коней, знищили собак з котами і доїдали щурів. А тоді настала ніч нової луни з небом, вкритим чорними хмарами. Огорнувшись пітьмою, Давос-перемитник кинув зухвалий виклик одразу і заставам Рожвинів, і скелям затоки Човнозгуби. Його невеличке суденце мало чорний коріб, чорні вітрила, чорні весла і черево, набите цибулею та солоною рибою. Не надто багатий припас, та все ж залога вижила на ньому досить довго, щоб дочекатися Едарда Старка, який зрештою дістався Штормоламу і поклав облозі край.
Князь Станіс винагородив Давоса добрячим куснем землі на мисі Гніву, невеличким замком і лицарською відзнакою… але ухвалив також і вирок, за яким той мав втратити по одному членику з кожного пальця лівиці, крім великого, аби відбути роки свого перемитницького ремесла. Давос підкорився вирокові, але поставив умову, щоб Станіс вчинив покарання власноруч — він не бажав потерпати від ножа у чиїхось нижчих руках. Князь скористався різницьким тесаком, аби зробити справу чисто й вірно. Опісля Давос обрав для свого новоствореного шляхетного дому ім’я Лукомор, а на прапорі помістив чорного кораблика на блідому сірому тлі, з цибулиною на вітрилі. Колишній перемитник полюбляв жартувати, що князь Станіс зробив йому велику милість: позбавив зайвих чотирьох нігтів, які треба чистити й підрізати.
«Ні», подумав Кресен, «така людина не дасть йому облудну надію, не пом’якшить сувору правду».
— Правда, пане Давосе, буває гірким трунком, ба навіть для такої людини, як ясновельможний Станіс. Він думає тільки про те, щоб повернутися до столиці при повній силі та владі, скинути ворогів і отримати своє за правом. Але зараз…
— Якщо він поведе своє жалюгідне військо на Король-Берег, то стріне певну смерть. Йому не вистачить числа. Я так і казав, але ж ви знаєте його гонор незгірш мене. — Давос підняв лівицю в рукавичці. — Спершу в мене пальці відростуть, ніж він прислухається до здорового глузду.
Старий зітхнув.
— Ви зробили все, що змогли. Тепер я маю додати свій голос до вашого.
І маестер продовжив свій виснажливий підйом.
Князь Станіс Баратеон перебував у великій круглій палаті зі стінами голого чорного каменю та чотирма високими вузькими вікнами, що дивилися на чотири вітри. Посередині палати стояв величезний стіл, за яким вона отримала свою назву: важка плита різьбленого дерева, зроблена за наказом Аегона Таргарієна ще до Завоювання. Мальований Стіл був більше як п’ятдесят стоп завдовжки, приблизно двадцять п’ять завширшки у найширшому своєму місці, а у найвужчому — заледве чотири стопи. Стіл не мав жодного прямого боку, бо теслі Аегона зробили з нього подобу земель Вестеросу, ретельно випилявши кожну затоку та кожен півострів. На поверхні, потемнілій від трьох століть фарбування покостом, були зображені сім королівств Аегонової доби з річками та горами, містами та замками, озерами та лісами.
У палаті було лише одне крісло. Воно стояло точнісінько там, де коло узбережжя Вестеросу розташувався острів Дракон-Камінь, і було підняте так, щоб бачити з нього весь стіл. На кріслі сидів чоловік у тісній зашнурованій камізелі й штанях грубої бурої вовни. Коли увійшов маестер Кресен, чоловік підняв очі.
— Я знав, що ви однак прийдете, старигане, хоч вас клич, а хоч ні.
В тому голосі не було ані крихти тепла. Та й не бувало майже ніколи.
Станіс Баратеон, князь Дракон-Каменя і милістю богів законний спадкоємець Залізного Трону Семицарства, був широкий у плечах, жилавий, сухий обличчям та плоттю, яка нагадувала в’ялену на сонці, тверду, мов залізо, шкіру. Розповідаючи про нього, ніхто не проминав слів «суворий» та «жорсткий». Не досягнувши ще тридцяти й п’яти років, на голові князь Станіс мав тільки вінчика ріденького чорного волосся навколо вух та потилиці, що нагадував тінь від корони. Його брат, покійний король Роберт, за минулі роки відростив бороду, якої маестер Кресен сам не бачив, але від людей чув, яка вона була невгамовна, цупка та рясна. Наче у відповідь, Станіс коротко підрізав власні баки, і вони лежали чорно-синьою тінню на кутастій щелепі та кістлявих западинах щік. Очі його нагадували глибокі рани під важким лобом — сині, як нічне море. Спостерігаючи за його ротом, впав би у відчай найзавзятіший блазень чи мартопляс, бо той рот створений був лише на те, аби хмуритися, кривитися і вигукувати різкі короткі накази. Бліді губи та стиснуті щелепи давно забули, як треба посміхатися, а сміятися ніколи не вміли й поготів. Інколи, як світ уночі лежав тихий і нерухомий, маестрові Кресену здавалося, що він чує за пів-замку, як князь Станіс скрегоче зубами.
— Колись би ви збудили мене від сну, — мовив старий.
— Колись ви були молодші. А зараз старі та хворі. Вам краще спати, ніж никати замком.
Станіс ніколи не пом’якшував мови, не згладжував кути, не вдавався до лестощів. Він казав те, що думає, і хай пекло вхопить тих, кому це не до смаку.