Що ж, така їхня доля — приречені, як і все інше! Жахливо, але навіщо впиратися? Нічого не вдієш. Усе йде своїм шляхом. І життя, як усе інше! Вночі на низькій, темній стелі хмар горіли, тремтіли червоні плями, виблискуючи, надуваючись, стискаючись, немов болючі опіки. То були домни. Спочатку вони хвилювали Коні, викликаючи своєрідний жах: їй здавалося, що вона живе в підземному царстві. Потім вона звикла. А зранку йшов дощ.
Кліфорд вдавав, ніби любить Реґбі більше за Лондон. Ця земля таїла в собі якусь понуру волю, а люди — мужність. Коні думала, що ще було в цих людях — безперечно, в них не було ні очей, ні розуму. Люди були змучені, безбарвні й понурі, як тутешні околиці, й такі ж непривітні. Щось, правда, було в їх гортанному нерозбірливому діалекті та в човганні їхніх шахтарських чобіт, підбитих цвяхами, коли вони гуртами тяглися асфальтовою дорогою по домівках з роботи — жахливе і трохи таємниче видовище.
Ніхто не вітав молодого сквайра з поверненням, жодних святкувань, жодних депутацій, ні єдиної квіточки. Просто приїхали машиною по темній вологій дорозі, схованій під похмурими деревами, далі по парковому схилу, де паслися сірі мокрі вівці, на пагорб, де розкинувся своїм темним коричневим фасадом будинок. У цей час економка та її чоловік стояли на задньому плані, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити «з приїздом» чи «ласкаво просимо».
Між Реґбі-холом та селищем Тевершел зв'язку не було жодного. Жодного скинутого капелюха, жодного реверансу. Шахтарі просто витріщувалися, торговці здіймали до Коні капелюхи, як до знайомої, й незграбно кивали до Кліфорда, оце й усе. З обох боків почуття нездоланної прірви і якоїсь невиразної неприязні. Спочатку Коні страждала від неприязні, яка йшла з селища, немов постійна мжичка. Потім загартувалася до такого ставлення, воно стало своєрідним тонізуючим засобом, з яким варт примиритися. І річ не в тому, що вони з Кліфордом були непопулярними, вони обоє просто належали до відмінної від шахтарів раси. Нездоланна прірва, неосяжний розрив — такого, мабуть, не буває на південь від Трента. В центральних графствах чи на промисловій півночі нездоланна прірва виключає будь-який зв'язок. Ти на своєму боці, а я — на своєму! Дивний виклик спільній пульсації людства.
І все ж загалом селище симпатизувало Кліфордові й Коні, в абстракції. А насправді для обох сторін це означало — дайте мені спокій!
Пастора, симпатичного чоловіка років шістдесяти, переповнювала значимість його обов'язків і водночас зводило у ніщо мовчазне «дай мені спокій» цілого селища. Майже всі жінки шахтарів були методистками. Шахтарі взагалі ніким не були. Та навіть офіційного одягу священика вистачало, щоб звести нанівець факт, що він був таким самим чоловіком, як усі інші. Ні, він був Містером Ешбі, автоматом для молитов та проповідей.
Вперта, інстинктивна думка: «Ми такі ж, як і ти, хоч ти і леді Чатерлей!» — спочатку спантеличувала й дратувала Коні незмірно. Нестерпними здавалися цікава, підозрілива, фальшива приязнь, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби розговоритися, зацікавлений образливий призвук: «О Боже! Тепер я щось означаю, якщо зі мною розмовляє сама леді Чатерлей. Та хай вона не думає, що вона через це краща за мене!» — який вона завжди відчувала в напівоблесному гугнявленні жінок. Оминути таке було неможливо. Безнадійний і образливий нонконформізм.
Кліфорд не звертав на них уваги, й вона навчилася того ж самого — просто минала їх, не підводячи погляду, а вони витріщувалися, ніби бачили перед собою ходячу воскову фігуру. Коли доводилося мати з ними справу, Кліфорд ставав гордовитим і зневажливим — дозволяти собі приязність він більше не міг. Насправді він ставився досить гордовито й зневажливо до кожного, хто не належав до його класу. Стояв на своєму без жодної спроби до примирення. І тому не викликав ні любові, ні ненависті у людей; просто залишався частиною життя, як шурф чи Реґбі.
Але тепер, скалічівши, Кліфорд зробився надзвичайно полохливим і сором'язливим. Окрім особистих слуг, він намагався ні з ким не зустрічатися. Адже йому доводилося сидіти в кріслі на колесах або з моторчиком. Однак вдягався він так само охайно, як завжди, в костюми від дорогих кравців, зав'язував, як і раніше, акуратні краватки з Бонд-стріт і збоку виглядав так само елеґантно й пристойно, як раніше. Він ніколи не скидався на сучасних женоподібних юнаків, навпаки, в його червоних щоках та широких плечах було навіть щось буколічне. Та його натуру виказували м'який, невпевнений голос, а також очі — водночас сміливі й налякані, впевнені й непевні. Часто він відштовхував своєю зверхністю, потім знову ставав скромним, зніченим, майже боязким. Вони з Коні любили одне одного в сучасній відстороненій манері. В ньому набралося надто багато болю, його каліцтво стало надто великим потрясінням, щоб він міг залишитися впевненим і легковажним. Він був ображений. А тому Коні прикипіла до нього всім серцем.
Та вона не могла не відчувати, як по-справжньому мало зв'язувало його з людьми. Шахтарі в певному розумінні були його власністю, та він не вважав їх людьми, а тільки знаряддям, частиною копалень, а не частиною життя, грубою сировиною, а не такими ж, як і він, людськими істотами. Якоюсь мірою він їх боявся, не витримував, щоб вони дивилися на нього тепер, коли він скалічів. А їхнє дивне грубе життя видавалося йому таким же неприродним, як життя їжаків.
Віддалено він ними цікавився, нагадуючи того, хто дивиться у мікроскоп або вгору — у телескоп. Контакту не було. Контакту по суті не було ні з ким, хіба що — традиційно — з Реґбі та через міцні зв'язки сімейної оборони — з Емою. Все інше його по-справжньому не цікавило. Коні відчувала, що й вона, власне, не дуже-то цікавила його, мабуть, тому, що це зрештою нічого не давало, просто заперечувало зв'язки між людьми.
І все ж він цілком від неї залежав, він потребував її щохвилини. Він, великий і міцний, був безпорадним. Він міг котити себе в кріслі на колесах, він мав крісло з моторчиком, у якому можна було повільно об'їжджати парк. Та на самоті він зовсім губився. Йому всюди бракувало Коні, щоб переконатися, чи він взагалі існує.
Крім того, він був амбітний. Він почав писати оповідання, дивні, дуже особисті оповідання про людей, яких знав. Розумні, уїдливі, та все ж якимось таємничим чином позбавлені сенсу. Гострий, своєрідний погляд на речі. Але жодного дотику, жодного контакту з життям. Так ніби все це відбувалося в вакуумі. А що сьогоднішнє життєве поле великою мірою нагадувало сцену з штучним освітленням, то ці оповідання навдивовиж правдиво відображали сучасне життя, тобто сучасну психологію.
Кліфорд уболівав за свої оповідання майже патологічно. Він хотів, щоб усі вважали їх гарними, найкращими, nec plus ultra. Вони з'являлися в усіх сучасних журналах і, як завжди буває, заслужили хвалу й хулу. Та хула для Кліфорда означала просто тортури, ніби його штрикали ножами. Так наче вся його істота втілилася в тих оповіданнях.
Коні допомагала йому, як могла. Спочатку все це її збентежило. Він монотонно, вперто, настирливо усе з нею обговорював, і їй доводилося всіма силами реаґувати. Так ніби вся її душа, і тіло, і стать мали піднятися й перейти в ті його оповідання. Це її бентежило й захоплювало.
Побутових клопотів у них майже не було. Їй доводилося наглядати за будинком. Але наглядач будинку служив у сера Джефрі багато років, а висохла, підстаркувата, велично коректна особа жіночої статі — її важко було назвати покоївкою чи навіть жінкою, — яка прислужувала за столом, працювала в будинку вже сорок років. Навіть служниці вже постаріли. Жахливо! Залишалося одне — дати цьому місцю спокій! Усі ці безконечні кімнати, в яких ніхто не жив, уся ця традиційна для центральних графств рутина, механічна чистота й механічний порядок! Кліфорд наполіг на тому, щоб найняти нову кухарку — досвідчену жінку, яка служила йому на квартирі в Лондоні. Здавалося, в усьому іншому тут правила механічна анархія. Усюди стояв досить добрий порядок, сувора чистота і сувора пунктуальність, навіть досить сувора доброчесність. І все ж Коні бачила у всьому методичну анархію. Усе це не з'єднувалося органічно теплим почуттям. Будинок виглядав таким понурим, як вулиця, по якій перестали ходити люди.
Що зоставалося їй, як тільки махнути на все рукою? Так вона і вчинила. Іноді приїжджала міс Чатерлей з аристократичним тонким обличчям і тріумфувала, помічаючи, що нічого не міняється. Вона так і не пробачила Коні, що та порвала її внутрішній зв'язок з братом. Саме Емі належалося разом з ним створювати ці оповідання, ці книжки, оповідання Чатерлеїв, в яких було те нове, що вони, Чатерлеї, привнесли в світ. Інших зразків не існувало. Не існувало органічного зв'язку з попередньою думкою та засобами вираження. Тільки нове — чатерлеївські, цілком особисті книжки.
Коли батько Коні ненадовго завітав до Реґбі, він сказав дочці наодинці стосовно Кліфордових писань — вони милі, та в них немає нічого особливого. Довго вони не протримаються!.. Коні глянула на огрядного шотландського лицаря, який ціле життя добре давав собі раду, і її очі, її великі, запитливі очі затуманилися. Нічого особливого! Що він хоче сказати цим «нічого особливого»? Коли критики хвалять оповідання, а Кліфордове ім'я — майже знамените, коли вони навіть принесли гроші… що ж має на увазі батько, кажучи, ніби в Кліфордових писаннях немає нічого особливого? Що іще там має бути?
Коні поділяла звичку всіх молодих — те, що існувало в цю хвилину, означало все. А хвилини змінювали одна одну, не обов'язково одна одній належачи.
Під час другої зими у Реґбі батько сказав їй:
— Сподіваюся, Коні, ти не даси обставинам зробити з тебе demi-vierge.
— Demi-vierge! — відповіла непевно Коні. — Чому? Чому ні?