Отже, постала проблема: як зберегти мир у світі й водночас не зупинити поступ цивілізації?
Єдиним виходом, вирішили вони, є спрямування людського насильства в інше русло. Треба дати йому вихід...
Першим рішучим кроком стала легалізація кривавих гладіаторських змагань. Але цього було замало — людям були потрібні справжні відчуття, а не замінники.
Замінити вбивство було нічим. Тому довелося узаконити вбивства — щоправда, на суворо індивідуальній основі, лише для тих, хто за складом характеру їх потребував. Уряди зважилися заснувати Управління емоційного катарсису.
Методом проб і помилок були вироблені єдині правила.
Кожний, хто хотів убивати, реєструвався в УЕК. Після надання певних даних та гарантій Управління забезпечувало Мисливця Жертвою. Якщо перемагав Мисливець, то за кілька місяців він, відповідно до закону, ставав Жертвою.
Таким чином, система ґрунтувалася на тому, що людині надавалася можливість скоїти скільки завгодно вбивств. Але між одним вбивством та іншим вона мала побути Жертвою. Якщо їй вдавалося убити свого Мисливця, людина могла або зупинитися, або зареєструватися на наступний тур.
До кінця першого десятиліття статистика встановила, що до УЕК звертався приблизно кожен третій — принаймні один раз. Згодом ця цифра зменшилася до двадцяти п'яти відсотків і більше не змінювалася.
Філософи хитали головами, але прагматики були задоволені. Війни залишилися там, де їм належало бути споконвіку — в руках індивіда.
Звісно, гра поступово вдосконалювалася. З моменту її офіційного визнання вона перетворилася на великий бізнес. Виникли фірми, що обслуговували як Мисливців, так і Жертв.
Управління емоційного катарсису вибирало імена Жертв випадково. На вбивство Мисливцеві виділялося два тижні. Він міг покладатися лише на власну винахідливість, будь-яка стороння допомога вважалася порушенням правил. Мисливець отримував ім'я Жертви, її адресу й опис зовнішності. Убивати він міг тільки з пістолета стандартного калібру. Застосовувати будь-яку іншу зброю заборонялося. Крім того, Мисливець не мав права користуватися засобами захисту.
Жертва одержувала повідомлення на тиждень раніше від Мисливця. їй сповіщалося лише одне: вона — Жертва. Імені свого Мисливця вона не знала. Жертві надавалося право використовувати будь-яку зброю та засоби захисту, а також наймати детективів. Вони не мали права убивати — це дозволялося лише Жертві та Мисливцю. Але
детективи могли виявити в місті чужинця або нервову озброєну людину.
Жертва могла влаштовувати Мисливцеві будь-які пастки й засідки. За убивство чи поранення сторонньої людини в перебігу Полювання суворо карали, убивство за будь-якими іншими мотивами — через ревнощі чи корисливість — однозначно каралося смертю.
Система одержала загальне схвалення: ті, хто прагнув убивати, мали таку можливість; тих, кого це не приваблювало — переважну більшість населення, — ніхто, звісно, не примушував цього робити.
Хай там як, а людство позбулося загрози великих воєн. їх замінили сотні тисяч малих.
Фрелейнові не надто подобалася ідея полювати на жінку. Але, зрештою, якщо вона сама зареєструвалася, то це не його провина, нехай нарікає на себе. Перемігши у шести Іграх, він не збирався програвати й цього разу.
Решту ранку Стентон провів, заучуючи напам'ять інформацію про свою Жертву, потім підшив отримане повідомлення до попереднього.
Джанет Патциг жила в Нью-Йорку. Це трохи втішило Фрелейна. Йому подобалося Полювати у великих містах, до того ж він завжди хотів побувати там. Вік Патциг у повідомленні не був зазначений, але судячи з її фотографій, їй було трохи більше двадцяти.
Фрелейн замовив по телефону квитки на літак, потім прийняв душ. Він дбайливо допасував «Протект-Костюм Спеціальний», давно приготовлений для Полювання. Зі своєї колекції він прискіпливо вибрав пістолет, почистив його, змастив, поклав до пістолетної кишені й почав пакувати валізу.
Стентон відчував, як його охоплює знайоме збудження.
«Дивно, — подумав він, — кожне вбивство хвилює немов перше. Від цього не втомлюєшся, воно не набридає, як французькі тістечка, жінки чи випивка. Щоразу відкривається щось нове, не схоже на попереднє.