«Закрий свою пельку, і щоб я більше не чув такої зухвалості. Кольчугу теж знімай. Чим ти собі уявляв, ти займаєшся?»
«Як я тобі це розповім, із закритим ротом?» — хлопець викрутився із кольчуги і вона впала на землю.
«Ти можеш відкрити свій рот для відповіді,» сказав Данк. «А тепер підбери ту кольчугу, струси з неї бруд і поклади туди звідки взяв. І напівшолом теж. Ти нагодував коней, як я казав? Почистив Легконогу?»
«Так,» сказав хлопець, струшуючи солому з кольчуги. «Ви їдете в Ешфорд, так? Візьміть мене з собою, сір»
Трактирщиця попереджала мене про це. «А що скаже твоя мама?»
«Моя мама?» Хлопець зморщив обличчя. «Моя мама померла, вона нічого не скаже.»
Данк здивувався. Трактирщиця не була його матір’ю? Можливо, він просто служка у неї. У Данка трохи крутилась голова від елю. «Ти сирота?» спитав він невпевнено.
«А ти?» огризнувся хлопчина.
«Колись був,» визнав Данк. Поки старий не підібрав мене.
«Якщо ти мене візьмеш, я б міг бути твоїм сквайром.»
«Мені не потрібен сквайр,» відповів він.
«Кожному лицарю потрібен сквайр,» наполягав хлопець. «І, судячи з твого вигляду, тобі сквайр потрібен обов’язково.»
Данк загрозливо підняв руку. «Судячи з твого вигляду, ти зараз дістанеш головицю. Наповни мені мішок вівсом. Я відправляюсь в Ешфорд. Один.»
Якщо хлопець і злякався, то дуже вміло це приховав. Кілька секунд він стояв там з викликом, і коли Данк вже був готовий здатись, хлопець розвернувся і пішов за вівсом.
Данк полегшено зітхнув. Шкода, що я не можу його взяти. Але тут, в трактирі, у нього нормальне життя, значно краще, ніж те, яке було б якості сквайра межового лицаря. Взяти його було б поганим вчинком.
Тим не менше, він все ще відчував, що хлопець розчарований. Данк заліз на Легконогу, взяв за уздечку Грома. Можливо, мідне пенні його трохи розрадить. «Ось хлопче, лови за твою допомогу!» Він підкинув монетку з посмішкою, але конюх навіть не спробував її зловити. Вона впала в грязюку поруч з його голими ногами і він залишив її там лежати.
Підніме її, як тільки я від’їду, сказав собі Данк. Він розвернув полфрі та поїхав з трактиру, ведучи за собою двох інших коней. Дерева купались в місячному світлі, а небо було безхмарним та в зірках. Проте, виїжджаючи на дорогу він ще відчував на собі погляд насупленого та мовчазного конюха.
Післяобідні тіні почали рости, коли Данк зупинився на краю Ешфорда. Три десятки шатрів уже були зведені на трав’янистому полі. Десь великі, десь малі, якісь круглі, якісь квадратні, котрісь з парусини, інші з льону, окремі з шовку, але всі сліпуче розмальовані, з великими знаменами, що майоріли на їх верхівках. Яскраві, неначе поле з дикими квітами, з червоними і сонячно-жовтими відтінками, незчисленними тінями зеленого та синього, чорними, темно-сірими і пурпурними кольорами.
Старий був знайомий з деякими із цих лицарів. Інших Данк знав по історіям в тавернах і біля вогнищ на привалах. Хоча він так і не опанував магію письма і читання, старий невтомно тренував його в геральдиці, часто навчаючи навіть під час їзди. Соловей належав лорду Керону з Границі, настільки ж вмілому з арфою, як і зі списом. Коронований олень — це герб сіра Ліонеля Баратеона, Усміхненого Шторму. Данк помітив мисливця Тарлі, пурпурову блискавку Дому Дондарріонів, червоне яблуко Фоссофеїв. Трохи далі гарчав лев Ланністерів, золотий на червоному, а ось там — зелена черепаха Естермонтів пливла через світло-зелене поле. Коричневе шатро з червоним жеребцем могло належати лише сіру Отто Брекену, якого почали називати Звіром з Брекена, після того як три роки назад на турнірі в Королівській Гавані той убив лорда Квентіна Блеквуда. Казали, що сір Отто наніс настільки сильний удар своєю затупленою сокирою, що та застряла не тільки в забралі лорда Блеквуда, але й в його обличчі. Данк побачив знамена Блеквудів теж, на західному краю поля, на максимально можливій відстані від сіра Отто. Марбранд, Маллістер, Керджіл, Вестерлінг, Свонн, Маллендор, Хайтауер, Флорент, Фрей, Пенроус, Стоукворт, Даффі, Паррен, Вайлді: здавалось кожен Дім із заходу та півдня прислав своїх лицарів в Ешфорд вшанувати прекрасну діву і виступити в турнірі на її честь.
Проте, як би красиво ті тенти не виглядали, він знав, що для нього там місця не знайдеться. Поношений плащ з вовни стане його шатром на цю ніч. Поки лорди і визначні лицарі уплітатимуть каплунів та молочних поросят, його вечерю складе твердий, жилавий шматок соленої яловичини. Він чудово знав — розбити свій табір на тому яскравому полі, означало стати об’єктом мовчазного презирства і відкритого кепкування. Дехто, можливо і віднісся б до нього по-доброму, проте це було б по-своєму ще гірше.
Межовий лицар повинен цінити свою честь. Без неї, він не більше ніж найманець. Я повинен заслужити своє місце в тій компанії. Якщо я добре виступлю, якийсь з лордів, можливо, візьме мене в своє оточення. В такому випадку я їздитиму в благородній компанії, їстиму свіже м’ясо кожну ніч в замку і ставитиму власне шатро на турнірах. Але спочатку я повинен добре виступити. Неохоче, він розвернувся і повів своїх коней до дерев.
На околицях великого лугу він знайшов місце, де поворот струмочка формував глибокий ставок. Біля його берегів ріс очерет, а над ним піднімався високий в’яз. Весняна травичка тут була м’якою на дотик і настільки ж зеленою, як і знамена деяких лицарів. Це було хороше місце, яке ще ніхто не встиг зайняти. Тут буде моє шатро, сказав Данк собі, шатро зі стелею із листя, зеленішого ніж навіть знамена Тіреллів та Естермонтів.