Репутація, що я здобував її в такий сумнівний спосіб, спонукала мене опанувати шляхетне мистецтво боксу. Мене завжди тягнуло до боксу, я мав добрячий удар, але в бруклінському клубі, куди я потайці їздив цілу годину потягом, мене не знали, Неперевершений там не існував, там я діставав змогу бути слабким: я відвоював там право програвати дужчим за себе, право позбутися гонору. То був єдиний спосіб утекти від того страховиська досконалості, яке я сам і створив: там, на ринзі, Неперевершений міг програти, він міг бути невдахою. Там міг існувати простий хлопчина Маркус. Адже потроху моє прагнення бути першим номером вихлюпнулося через вінця: що більше я вигравав, то дужче боявся програти.
Третього року навчання бюджет ліцею скоротили, і директор вирішив ліквідувати команду з лякросу, бо вона обходилася задорого, а зиску з неї не було жодного. На превелике моє лихо, треба було шукати нову спортивну секцію; футбольна та волейбольна команди заклично позирали на мене, та я добре знав, що, приставши до них, доведеться конкурувати з набагато вправнішими гравцями, ніж мої розтелепи з лякросу. Я міг зійти на другорядні ролі, знову стати ніким або, ще гірше, опинитися за задвірках команди: що скажуть, якщо Маркус Ґольдман, на прізвисько Неперевершений, колишній капітан команди з лякросу, рекордсмен із забитих м’ячів за останні двадцять років, стане посміховиськом футбольної команди? Два тижні я просто-таки місця собі не знаходив, аж почув про досі невідому команду з бігу, що складалася з двох грубасів із куцими ніжками і якогось худого кволого парубійка. Крім того, то був єдиний вид спорту, з якого Фелтон не брав участі у міжліцейних змаганнях. Я подумав, що ніколи не стану до суперництва з набагато дужчими супротивниками: для мене це було б вельми загрозливо. Мені полегшало, і я без вагань приєднався до тієї команди, де на першому ж тренуванні під захопленими поглядами директора і кількох одногрупників завиграшки побив рекорди решти бігунів.
Усе було б добре, якби директор, зваблений моїми результатами, не надумав з доброго дива організувати змагання з бігу серед місцевих ліцеїв, щоб звеличити нашу школу, адже був переконаний, що Неперевершений в тій боротьбі виграє. Почувши цю новину, я запанікував, місяць тренувався як проклятий, та знав, що не зможу дорівнятися до бігунів з інших ліцеїв, що давно брали участь у таких перегонах. Я був лише фасадом, картонним героєм і став би для всіх посміховиськом.
Уболівати прийшов увесь Фелтон і половина мого кварталу. Прозвучала команда «старт», і, як я й боявся, відстань між мною та іншими бігунами почала збільшуватися. Настала вирішальна мить: ставкою була моя репутація. Перегони були на шість миль, двадцять п’ять кругів стадіону. Двадцять п’ять принижень, ось що це мало бути. І я мав прибігти останній, упосліджений і вкритий ганьбою. А переможець, либонь, випередить мене аж на коло. Отож репутацію Неперевершеного треба було кров із носа рятувати. Я зібрався на силі, ввімкнув усю свою снагу, у відчайдушному пориві метнувся вперед, виконуючи шалений спринт, і під шалений галас глядачів умить опинився на чолі змагальників. У такий спосіб я втілив у життя план, якому позаздрив би сам Макіавеллі: відчувши, що сила моя спливає, я вдав, ніби зашпортався, і полетів додолу, виконавши декілька переворотів через голову. Глядачі заревли й засвистіли, та честь мою було врятовано, хоч я незаплановано зламав ногу, тож довелося пережити операцію й два тижні пролежати в лікарні. Наступного тижня в ліцейському часописі про це написали:
«Під нас легендарних перегонів Маркує Ґольдман, на прізвисько Неперевершений, уже обігнав суперників і ладен був здобути блискучу перемогу, але став жертвою неякісної бігової доріжки: він упав і зламав ногу».
З біговою кар’єрою, та й зі спортом загалом, було покінчено: з огляду на те каліцтво мене звільнили від фізкультури аж до кінця навчання. За самовідданість і героїзм мене вшанували табличкою у «вітрині пошани», де вже було виставлено мою бігову футболку. А директор, проклинаючи кепську якість бігової доріжки у Фелтоні, поміняв на стадіоні все покриття, вгативши в нього кошти, передбачені на позакласну роботу, тому наступного року в ліцеї не відбувалося ніяких заходів.
Після закінчення ліцею, маючи купу чудових оцінок, похвальних грамот і рекомендацій, я ухвалив фатальне рішення: вступити до університету. І ось, лежачи пополудні на ліжку й роздивляючись три запрошення — з Гарварду, Єлю й Берроузу, маленького провінційного університету в Массачусетсі, — я й миті не вагався: треба вступати в Берроуз. Іти до великого університету означало ризикувати своєю репутацією Неперевершеного. Гарвард і Єль були зависокою планкою: мені не хотілося зустрічатися з невгамовною елітою, що сповзеться туди з усіх країв і заселить всеньку Дошку пошани. У Берроузі доступ до почестей був легший. Не хотілося Неперевершеному обсмалити крилець. Йому кортіло так і лишитися Неперевершеним. А Берроуз пречудово на це надавався: скромний кампус, де я буду зіркою першої величини. Я легко переконав батьків, що факультет філології того університету з будь-якого погляду набагато кращий, ніж у Гарварді чи Єлі, тож восени 1998 року подався з Ньюарка до того маленького промислового містечка в Массачусетсі, де й зустрів Гаррі Квеберта.
Десь надвечір, коли я сидів на терасі, гортаючи альбоми і поринувши у спомини, зателефонував схвильований Дуґлас.
— Ради бога, Маркусе! Я повірити не можу, що ти попхався до Нью-Гемпширу, не попередивши мене! Журналісти дзвонять і запитують, що ти там робиш, а я нічого не знаю! Довелося ввімкнути телевізор, щоб дізнатися про все. Повертайся в Нью-Йорк! Повертайся, поки не пізно, бо ця історія занапастить твою репутація! Завтра удосвіта виїжджай відтіля і катай до Нью-Йорка. В Квеберта пречудовий адвокат. Нехай він робить свою роботу, а ти зосередься на книжці. За два тижні ти повинен здати Барнаскі роман!
— Гаррі потрібно, щоб поруч був друг, — відтяв я.
Запала мовчанка, а потім Дуґлас промимрив, наче лише тепер збагнув те, чого не міг уторопати вже місяцями:
— То в тебе немає книжки, еге? До кінця терміну, що дав тобі Барнаскі, лишилося два тижні, а ти й досі не написав цієї клятої книжки… це правда, Маркусе? То ти допомагатимеш другові чи таки повернешся до Нью-Йорка?
— Заткни пельку, Дуґу.
Знову довге мовчання.
— Марку, скажи мені, що маєш ідею. Скажи, що в тебе є план і що є достатні підстави, щоб сидіти в Нью-Гемпширі.
— Підстави? А дружба — не достатня підстава?
— Послухай, чорти б тебе вхопили, чи ти йому щось винен, тому Гаррі, що взяв та й помчав туди?
— Усе винен. Геть усе.
— Як це — все?
— Дуґласе, мені непросто це пояснити.
— Марку, ти про що?
— Дуґласе, був у моєму житті епізод, про який я тобі не розповідав… Після закінчення ліцею я міг збитися на манівці. І тоді я зустрів Гаррі… Він, у певному розумінні, врятував мені життя. Тож я зобов’язаний йому… Без нього я не був би письменником. Це сталося в Берроузі, в штаті Массачусетс, 1998 року. Я зобов’язаний йому всім.
29. Чи можна закохатися в п'ятнадцятирічну дівчину?
— Я хотів би навчити вас писати, Маркусе. Та не для того, щоб ви вміли писати, а щоб стали письменником. Бо написати книжку — дрібниця: писати вміють усі, та не кожен — письменник.
— Гаррі, а як дізнатися, що ти письменник?
— Ніхто не знає, чи він письменник. Йому повинні сказати про це інші.
Усі, хто пам’ятав Нолу, казали, що вона була прегарна дівчина. З тих, які надовго закарбовуються в пам’яті: лагідна, уважна, сяйлива і всім обдарована. Здавалося, вона була переповнена тією світлою радістю життя, що може осяяти найпохмурішу днину. По суботах вона працювала кельнеркою в «Кларксі», немов та пташка, пурхала поміж столиками, а її світле волосся немов линуло в повітрі. Вона завжди знаходила добре слово для кожного клієнта. Всі тільки й дивилися на неї. Нола була наче світ у собі.