— Вона заховалася у неї вдома?
— Так. Поки ми вешталися лісом, вона прибігла до неї вся в крові і попросила допомогти. Та примчавши туди, крім трупа старенької Купер, нікого там не знайшли. Здуріти можна.
— І та дівчина — то була Нола? — запитав я.
— Так. Незабаром ми це зрозуміли. Спершу зателефонував її батько і сповістив, що вона зникла, а потім стало відомо, що Дебора Купер назвала її прізвище, коли вдруге телефонувала до поліції.
— І що ж сталося потім?
— Після другого бабусиного дзвінка приїхала вже окружна поліція. Прибувши на узлісся, помічник шерифа помітив «шевроле монте-карло», що прямував на північ. Організували погоню, та авто втекло від нас, хоч на шляхах були поліційні заслони. Наступні тижні Нолу весь час шукали: ми обнишпорили весь край. Хто ж міг подумати, що вона була тоді в Гусячій бухті, у Гаррі Квеберта? Все вказувало, що вона десь у цьому лісі. Пошуки знай тривали, ліс той тягнеться аж до Вермонту, уяви собі! Проте не знайшли ні авто, ні дівчинки. Якби можна було, ми всю країну перевернули б догори дриґом, але поліційне начальство штату вирішило, що пошуки занадто затратні, а результат дуже непевний.
— Ви когось підозрювали?
Він повагався, потім сказав:
— Неофіційно, але… підозрювали Гаррі. І небезпідставно. Я про те, що ось він прибув до Аврори, а за три місяці зникає Нола Келлерґан. Дивний збіг, правда ж? А яке авто було в нього тоді? «Шевроле монте-карло». Та доказів проти нього було мало. А цей рукопис якраз і є той доказ, що ми його шукали тридцять три роки тому.
— Думаю, Гаррі її не вбивав. Та й нащо було йому залишати поруч із тілом такий доказ? І нащо загадувати садівникам копати саме там, де зарито труп? Усе це купи не держиться.
Тревіс знизав плечима.
— Повірте моєму досвіду: людиська здатні що завгодно втнути. Надто ж ті, яких добре знаєш.
Сказавши це, він підвівся і чемно зі мною попрощався. «Якщо я зможу щось для тебе зробити, то скажи», — мовив наостанку. Пінкас, який чув нашу розмову, хоч і не втручався в неї, недовірливо пробурмотів: «Ти ба… Ніколи не чув, щоб поліція підозрювала Гаррі…». Я не відповів. Віддер першу сторінку газети, що валялася на столі, й, хоч було ще зарано, поїхав до Конкорда.
*
Чоловіча в’язниця штату Нью-Гемпшир розташована на Норт-Стейт-стріт, 281, на північній околиці міста Кон-корд. Щоб дістатися туди з Аврори, треба з дев’яносто третьої автостради, після торгового центру «Капітолій» на розі Голідей-Ін, звернути на Норт-стріт і хвилин із десять їхати прямцем. Поминувши цвинтар Боттом-Гіл і озерце у вигляді підкови коло річки, ви попрямуєте вздовж ґратчастої огорожі з колючим дротом нагорі, що недвозначно вказують на призначення закладу за ними; трохи далі стоїть офіційний щит із назвою в’язниці, а потім видно похмурі споруди з червоної цегли, оточені височенними захисними мурами, і решітчасту браму головного входу. На протилежному боці дороги — автосалон.
Рот чекав мене на паркінгу, пахкаючи дорогою сигарою. Обличчя його було спокійне. Замість вітання він ляснув мене по плечу, наче ми з ним були давні друзі.
— Вперше у в’язниці? — запитав він.
— Так.
— То постарайтеся розслабитися.
— А хто вам сказав, що я напружився?
Він кивнув на табун журналістів, що з’юрмилися неподалік.
— Вони скрізь, — сказав він. — Не відповідайте на їхні запитання, це круки, Ґольдмане. Гасатимуть за вами, аж поки змусять ляпнути щось не те. Тримайте себе в руках і не кажіть їм і слова. Кожне ваше слово, що буде хибно витлумачене, обернеться проти нас і зашкодить стратегії захисту.
— А яка ваша стратегія?
Він поважно зиркнув на мене.
— Усе заперечувати.
— Усе заперечувати? — перепитав я.
— Усе. Їхні стосунки, викрадення, убивства. Я доможуся, щоб його визнали невинним, та ще й злуплю зі штату Нью-Гемпшир відшкодування за моральні та матеріальні збитки.
— А як же рукопис, що знайшли разом з останками Но-ли? Як зізнання Гаррі про те, що в нього був із нею роман?
— Той рукопис ні про що не свідчить! Написати — не означає вбити. Та й Гаррі добре пояснив цю обставину: Нола взяла той рукопис незадовго до зникнення. Що ж до їхнього роману, то це було просто захоплення. Нічого особливого. Нічого незаконного. Ось побачите, прокурор нічого не доведе.
— Я оце балакав із начальником аврорівської поліції, Тревісом Довном. Він каже, що Гаррі підозрювали вже тоді.
— Дурниці! — визвірився Рот, який, чуючи заперечення, завжди зривався на грубість.
— І підозрюваний тікав у чорному «шевроле монте-карло». Тревіс каже, що Гаррі теж мав тоді таке авто.
— Дурня в квадраті! — вигукнув Рот. — Але це треба знати. Ви добряче попрацювали, Ґольдмане, мені така інформація потрібна. Якщо вже ви знаєте всіх йолопів Аврори, то розпитайте, що вони говоритимуть у суді, якщо їх викличуть як свідків. І постарайтеся рознюхати, хто з них полюбляє перехилити чарчину чи віддухопелити свою дружину: таким свідкам немає віри.
— Хіба це не підлі прийоми?
— На війні як на війні, Ґольдмане. Буш збрехав нації, щоб напасти на Ірак, але це було необхідно: він дав під сраку Саддамові, звільнив іракців, і світ став набагато ліпший.
— Більшість американців не схвалює цієї війни. То було справжнісіньке лихо.
Адвокат розчаровано скривився.
— О, ні! Але так я і думав…
— Про що ви?
— Ґольдмане, ви голосуватимете за демократів?
— Авжеж, за них.
— Та вони такими податками обвішають багатіїв, як оце ви! Побачите. І потім пізно буде скиглити. Щоб керуватиму Америкою, треба мати яйця. А в слонів яйця більші, ніж у віслюків, така вже генетика.
— Дуже повчально, Роте. Хай там як, а демократи вже виграли президентські вибори. Схоже, ваша прекрасна війна досить непопулярна, щоб похитнути баланс.
Він усміхнувся, лукаво і водночас недовірливо.
— Ох, не кажіть мені, що повірили цьому! Жінка і мурин! Жінка і мурин, Ґольдмане! Ви ж розумний, хлопчина, поміркуйте серйозно: та хто в цій країні обере в президенти жінку або чорнопикого? Ось візьміть та й напишіть про це книжку. Фантастичний роман! Хто буде кандидатом наступного разу? Лесбійка-пуерториканка? Вождь тубільного племені?
Після звичних формальностей, я попросив, щоб Рот покинув мене віч-на-віч із Гаррі. Він сидів за пластиковим столом в арештантській робі, змарнілий. Коли я увійшов, він увесь аж засяяв. Підвівся мені назустріч, і ми обнялися, а потім посідали за столом один напроти одного. Помовчали трохи, і він сказав:
— Маркусе, мені страшно.
— Ми витягнемо вас відціля, Гаррі.
— У мене тут є телевізор. Я все бачу і чую, що про мене кажуть. Мені клямка. Кар’єрі моїй гаплик. Життя моє скінчилося. Це початок мого падіння: таке враження, що я лечу в прірву.
— Гаррі, ніколи не бійтеся впасти.
Він сумно всміхнувся.
— Дякую, що прийшли.
— Ми ж друзі. Я поселився у Гусячій бухті, годую чайок.
— Знаєте, якщо ви повернетеся до Нью-Йорка, я зрозумію вас.
— Нікуди я не повернуся. Рот чудернацький чолов’яга, але, здається, він знає, що робить: каже, вас виправдають. Я залишуся тут і допомагатиму вам. Зроблю все, щоб з’ясувати правду і змити з вас цю ганьбу.
— А що з вашим романом? Адже видавець чекає його наприкінці цього місяця?
Я понурився.
— Немає роману. Немає в мене ідей.
— Як це — немає ідей?
Я нічого не відповів і змінив тему розмови, діставши з кишені оту газетну сторінку, що видер у «Кларксі» кілька годин тому.
— Гаррі, — сказав я, — мені хочеться збагнути. Я хочу знати правду. Не можу забути про той ваш дзвінок кілька днів тому. Ви побивалися над тим, що вчинили з Нолою…
— То були емоції, Маркусе. Мене щойно затримала поліція, я мав право на один дзвінок, і єдиний, кому я міг сказати, були ви. Сказати не про те, що мене заарештували, а що вона загинула. Бо лише ви знали про неї, й мені треба було з кимсь поділитися горем… Усі ці роки я гадав собі, що вона жива. А з’ясувалося, вона вже давно мертва… Вона мертва, і я відчуваю провину, хоч як тут крути. Я винен, що не зумів її захистити… Але я не завдав їй ніякої шкоди, присягаюся, я не винен у тому, що мені закидають!