Проводжаючи Роя поглядом, Венда милувалася ним. Які в нього рівні та дужі хапальні кінцівки, чутливі вусики густі й ніжні, а таких чарівних опалових зорових аналізаторів вона досі ні в кого не бачила.
3
Лаура вмостилася в кріслі. Яке воно м’яке, як зручно влаштоване! Як приємно й затишно в салоні літака — зовні він зовсім не такий, відлякує якимось нелюдським, холодним сріблястим полиском.
Плетена люлька з дашком лежала поруч на сусідньому сидінні. Лаура зазирнула нишком за покривальце, поправила мереживний чепчик. Волтер спав. Кругленьке личко світилося ніжною дитинною чистотою, а повіки прикривали очі, немов двійко торочкуватих півмісяців.
Обережно, з безмежною ніжністю мати зібрала йому під чепчик рудявий чубчик, що був розметався по лобі.
Скоро вже час годувати Волтера, і вона сподівалася, що незвичне оточення не відволікатиме малюка від їди. Стюардеса була дуже послужлива. Вона навіть поставила Волтерові пляшечки у невеличкий холодильник. Подумати тільки, навіть холодильник! У поглядах пасажирів, що сиділи по той бік проходу, Лаура вгадувала бажання завести розмову, був би тільки привід. Така нагода трапилася, коли вона взяла з люльки рожевощокого Волтера, загорнутого, немов кокон, у білосніжні пелюшки, і поклала собі на коліна.
Дитина завжди гарний привід, щоб познайомитися й побалакати.
Як і слід було чекати, жінка навпроти сказала:
— Яке славне дитя! Скільки йому, голубонько?
Лаура, затиснувши в зубах шпильки (вона розстелила в себе на колінах пелюшку і заходилася переповивати Волтера), відповіла:
— Через тиждень буде чотири місяці.
Розплющивши оченята, Волтер усміхався до незнайомої тьоті беззубими вологими яснами. (Йому завжди подобалося, коли його переповивали).
— Глянь-бо, Джордже, як воно радіє, — звернулася жінка до свого чоловіка.
Чоловік і собі всміхнувся малюкові і зробив товстими пальцями «козу»:
— Ме-е-е!
Волтер, гикаючи, весело засміявся.
— Як його звати, голубко? — поцікавилася сусідка.
— Волтер Майкл, — відповіла Лаура. Потім додала: — На честь батька.
Ніщо вже не стримувало розмови. Лаура довідалася, що її попутників звати Джордж та Елеонора Елліс, що вони їдуть у відпустку, що в них троє дітей: дві доньки і син. Обидві доньки заміжні, в однієї вже двійко своїх дітлахів.
Лаура уважно слухала, її худорляве обличчя сяяло від утіхи. Волтер, себто Волтер-старший, не раз казав, що вона колись привабила його саме своїм умінням вислуховувати людей.
Волтер почав крутитися в своєму сповитку. Лаура звільнила йому рученята, хай порухається, а тоді сам угамується. Попросила стюардесу:
— Будьте ласкаві, підігрійте йому пляшечку.
Попутники до всього доскіпливо, але приязно допитувалися. Лаура повідомила, скільки разів на добу вона тепер годує Волтера, дала точний рецепт молочної суміші, пояснила, як запобігає попрілості від пелюшок.
— Аби лишень у нього не розладнався сьогодні шлунок, — тривожилася вона. — Все-таки літак…
— Боронь боже, — підхопила пані Елліс. — На такого малюка політ не подіє. Крім того, ці великі літаки — просто чудо. Якби не ілюмінатор, я б нізащо не повірила, що ми летимо. А як ти гадаєш, Джордже?
Однак пан Елліс, людина пряма і відверта, бовкнув:
— Мене дивує, що ви таку крихітку берете в політ.
Пані Елліс кинула на чоловіка несхвальний погляд.
Лаура, поклавши синову голівку собі на плече, легенько поплескала його по спинці. Він почав було пхикати, та зразу вщух, щойно доп’явшись маленькими пальчиками до материних гладеньких русявих кіс і заходившись порпатися в розпущеному пучку на потилиці.
— Я везу його до батька. Волтер досі ще не бачив свого сина.
Здивований пан Елліс знов хотів було щось зауважити, але пані Елліс його випередила, запитавши:
— Ваш чоловік, певно, військовий?
— Так, військовий.
(Пан Елліс відкрив був уже рота для здивованого вигуку, але похопився).
— Його частина розташована якраз біля Давао, — провадила Лаура, — і він зустріне мене в Ніколс-Філді.
Поки стюардеса повернулася з пляшечкою, подружжя довідалося, що Волтер-батько — сержант квартирмейстерської служби і в армії вже чотири роки, а побралися вони два роки тому, що незабаром його демобілізують і вони збираються провести неподалік довгий медовий місяць, перш ніж повернутися до Сан-Франціско.
Отримавши пляшечку, Лаура вмостила синову голівку собі на лікоть лівої руки й приклала соску йому до рота. Волтер чіпко ухопив її яснами й заляскав долоньками по теплому склу, вп’явши голубі оченята в маму.
Лаура лагідно пригорнула малого до себе й поринула в роздуми про те, що мати рідне дитинчатко, хоч би яких клопотів і прикростей воно тобі не завдавало, все-таки велике щастя.
4
Усе гіпотези, міркував Ган, самісінькі гіпотези, та й годі. Мільйон років тому і ще раніше, коли Рід планети жив на поверхні, ми могли бачити Всесвіт, безпосередньо спостерігати його. А тепер, коли у нас над головами вісімсот миль твердої породи, ми можемо робити лише дедуктивні висновки з показників, що їх дають прилади.
Тільки чисто теоретично припускалося, що клітини мозку, крім звичайного електричного поля, дають ще якесь енергетичне випромінювання. Вважалося, що вони мають заряд такої (неелектромагнітної) енергії, швидкість поширення якої перевищує світлову. Енергії, що забезпечувала найвищі функції мозку і, отже, властивої тільки розумним, мислячим істотам.
Окрім коливання стрілки на приладі, ніщо не вказувало на просочування такого енергетичного поля до їхньої печери. За даними інших приладів можна було тільки визначити джерело випромінювання та напрямок, у якому воно поширювалося, на відстані десяти світлових років. Колись мешканці поверхні встановили, що до найближчої зірки не менше як п’ятсот світлових років. Однак за той час, що минув, принаймні хоч одна зірка мала наблизитися до їхньої планети. А чи гіпотеза хибна?
— Тобі лячно? — Ган без попередження перейшов раптом на розмовний рівень, урвавши Роєві роздуми.
— На мене покладено велику відповідальність.
«Хто б казав про відповідальність», — подумав Ган. З покоління в покоління Головні Техніки працювали над Активізатором Резонансу і Станцією Прийому, але саме йому випало зробити вирішальний крок. Хіба можна уявити собі більшу відповідальність? Він відказав:
— Звичайно, велику. Ми охочі до балачок про зникнення Роду, однак завжди гадаємо, що це станеться колись потім, не за нашого життя. Та кінець настане. Розумієш? Настане. Те, що ми маємо зробити сьогодні, забере дві третини наших енергетичних ресурсів. Другої спроби не буде. Решток енергії не вистачить навіть нинішньому поколінню. Але все обійдеться, якщо ти чітко виконуватимеш інструкції. Ми все завбачили. На те пішло життя багатьох поколінь.
— Я все зроблю так як треба.
— Поле твого розуму потрапить у мережу джерел, що їх ми віднайшли у космосі. Всі поля мають індивідуальні якості, отож імовірність збігу чийогось із твоїм надзвичайно мала. Але наші прилади вловлюють мільярди полів. Повинно існувати бодай одне подібне до твого. Поки буде ввімкнутий Активізатор, у вас виникне резонанс. Не забув, на яких принципах він працює?
— Це я добре засвоїв, шефе.
— В такому разі ти знаєш, що поки буде підтримуватися резонанс, твоє мислення перейде на планету Ікс до мозку істоти з тотожним полем. Цей процес іще не потребує якихось енергетичних витрат. Скориставшись резонансом, ми передамо туди і масу Станції Прийому, що забере таку кількість енергії, якої нам тут вистачило б на сто років. Передача маси на відстань у такий спосіб була кінцевою проблемою, яку ми врешті-решт розв’язали.
Ган підняв чорний кубик, що й був Станцією Прийому, і став похмуро його розглядати. Зовсім недавно, перед появою трьох останніх поколінь Роду, вважалося, що при всіх необхідних технічних характеристиках Станція не поміститься в об’єм, менший від п’ятнадцяти кубічних метрів. А тепер ось вона — розміром з його кулак.