Айзек АЗІМОВ
Юність
1
Забрязкотіли камінці об шибку, і хлопчик заворушивсь уві сні. Потім сів у ліжку. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, де він. Звичайно, не вдома. Він у селі. Було холодніше, ніж удома, за вікном ледь розвиднювалося.
— Скіпко! — почувся настирливий хрипкий шепіт.
Хлопчик метнувся до відчиненого вікна.
Насправді його звали інакше, але новому приятелеві, з яким він напередодні познайомився, вистачило одного погляду на його худорляву постать, щоб вирішити:
— Ти — Скіпка! — І додати: — А я — Рудий.
Рудого також насправді звали не так, але прізвисько страшенно йому пасувало. Вони миттю подружилися: так швидко й без вагань можуть заприязнитися тільки діти, навіть не підлітки, а діти, на яких іще ніяк не позначилась дорослість.
— Привіт, Рудий! — гукнув Скіпка й бадьоро махнув йому рукою, кліпаючи очима та остаточно прокидаючись.
— Тихо! — схожим на каркання шепотом урвав його Рудий. — Ще розбудиш когось.
Скіпка аж тепер помітив, що сонце на сході ледь сягнуло верхівок низеньких пагорбів, що тіні довгі й розпливчасті, а трава мокра від роси.
Вже тихіше він поцікавився:
— Ти чого хотів?
Рудий лише зробив йому знак вийти.
Скіпка швидко вдягнувся, з радістю скоротивши вранішнє вмивання: побризкався ледь теплою водою, та й край. Поки вибіг надвір, вода на обличчі вже висохла, босі ж ноги зволожились від роси.
— Та тихше ти, — сказав Рудий. — Якщо прокинеться мама чи татко або навіть хтось із слуг, то почнеться: «Ану додому!» або: «Бігатимеш босоніж по траві — застудишся й помреш!»
Він передражнив так схоже, що Скіпка пирснув і подумав, що зроду ще не зустрічав такого кумедного хлопця, як Рудий. Запитав нетерпляче:
— Ти щодня отак рано встаєш? Отак удосвіта? Неначе весь світ тільки тобі належить, правда? Навкруги ні душі, еге ж?
Він аж запишався, що йому дозволили ступити до цього незвичайного світу.
Рудий скоса поглянув на друга й мовив недбало:
— Я вже давно на ногах. Хіба ти вночі нічого не чув?
— А що?
— Та гриміло ж.
— Була гроза? — остовпів Скіпка. Він ніколи не міг заснути у грозу.
— Та, навряд. Але гриміло. Я підійшов до вікна, коли почув, — а дощу нема. На небі повно зірок, а саме небо якесь майже сіре. Уявляєш?
Скіпка ніколи такого не бачив, однак на знак згоди кивнув.
— Отож я й подумав, що треба вийти.
Вони йшли зеленою узбочиною бетонки, що спускалася до пагорбів, навпіл перетинаючи навколишню місцевість, і губилася серед них. Дорога була така давня, що навіть батько Рудого не міг сказати йому, коли її збудували. На ній не було ні тріщин, ні вибоїн.
— Таємницю берегти вмієш? — запитав Рудий.
— Аякже. Що за таємниця?
— Таємниця, та й годі. Мо’, скажу, а мо’, й ні. Ще не вирішив.
На ходу Рудий зламав довгу гнучку стеблину папороті, один по одному пообривав листочки і хльоснув нею, мов батіжком. На якусь хвилю уявив себе на баскому коні, що стає дибки й закушує вудила, підкоряючись його залізній волі. Потім він стомився, відкинув батіжка й загнав коня у найглухіший закут своєї уяви — ще знадобиться колись.
— Скоро приїде цирк, — промовив він.
— Оце-то таємниця. Я й без тебе знаю. Батько мені ще вдома казав.
— Це ще не таємниця. Вона — ого-го!… Ти в цирку коли був?
— Та звісно, був. Ще й питає.
— Сподобалося?
— Ще й як!
Рудий знову стежив за ним краєчком ока:
— А лишитись у цирку ти коли хотів? Отак узяти й лишитись назавжди.
Скіпка замислився.
— Мабуть, ні. Гадаю, я буду астрономом, як батько. Здається, він цього хоче.
— Пхе! Астрономом!
Скіпка відчув, як зачиняються перед ним двері в новий незвичайний світ, і астрономія враз видалась йому сухою наукою про мертві зірки.
— Цирк справді цікавіший, — сказав він примирливо.
— Це ти тільки так кажеш.
— Ні. Я так думаю.
Рудий перейшов до діла:
— А от якби тобі запропонували працювати в цирку прямо зараз, що б ти зробив?
— Я… я…
— Бачиш, — зневажливо засміявся Рудий.
Скіпка образився:
— Я б погодився.
— Овва!
— Випробуй мене!
Рудий — якийсь незнайомий і напружений — крутнувся до нього:
— Ти правду кажеш? Підеш зі мною?
— Про що це ти? — Скіпка трохи відступив.
— У мене є щось таке, що допоможе нам потрапити до трупи. Можливо, колись у нас буде власний цирк. Ми могли б стати найвідомішими цирковими артистами в світі. Це — якщо ти зі мною. Інакше… та, гадаю, я й без тебе обійдусь. Я лишень подумав, може, хай і приятель Скіпка спробує щастя.
Світ знову здавався незвичайним і чарівним, і Скіпка сказав:
— Згода, Рудий. Я з тобою. То що ж там у тебе, га? Ану розказуй!
— Відгадай. Що в цирку найголовніше?
Скіпка почав гарячково розмірковувати. Йому так не хотілося сісти маком. Нарешті запитав:
— Акробати?
— Оце так так! Я б на них і задарма не пішов.
— Тоді я не знаю.
— Тварини, от що! Які номери найцікавіші? Куди найважче попасти? Навіть у найпрестижніших цирках вистави з тваринами — найкращі.
— Думаєш?
— Спитай-но лишень. Тобі хто хоч скаже. Так от. Уранці я знайшов двох тваринок.
— І впіймав?
— Аякже. Оце й є моя таємниця. Нікому не скажеш?
— Звісно ж, ні.
— Гаразд.
Вони у мене в повітці. Хочеш глянути? Вони були вже майже біля повітки. Попереду зяяла величезна чорна паща розчахнутих дверей. Щось там надто вже чорно. Отже, весь цей час вони йшли саме сюди.
Скіпка спинився і вдавано байдуже запитав:
— А вони великі?
— Став би я з великими заводитись! Не бійся, не кусаються. Вони десь отакі, не більші. Я їх у клітку посадив.
У повітці Скіпка побачив велику клітку, почеплену на гак під дахом. Зверху її було накрито цупким полотном.
— Ми тут наче якусь пташину тримали. Головне, що звідси їм не втекти. Лізьмо на сінник.
Вони видряпалися сходами нагору, і Рудий притяг клітку до себе.
— Ніби якась дірка, — зауважив Скіпка, тицьнувши пальцем у полотно.
Рудий насупив брови:
— Звідки вона тут?
Він зазирнув під полотнину і сказав полегшено:
— Тут вони.
— Так наче чимось пропалено, — захвилювався Скіпка.
— То ти хочеш подивитися чи ні?
Скіпка повільно кивнув. Він зовсім не був певний цього. А що як вони…
Та Рудий уже стяг полотно. Як він і казав, там було двоє тваринок — маленьких і якихось огидних. Вони швидко зарухались, як тільки піднялася полотнина, й тепер були вже біля хлопчиків. Рудий обережно торкнувсь однієї пальцем.
— Обережно! — жахнувся Скіпка.
— Нічого мені не станеться, — сказав Рудий. — Бачив таких коли-небудь?
— Ні.
— Невже ти не розумієш, що в будь-якому цирку аж затрусяться, коли їх побачать?
— А не замалі вони для цирку?
Рудого це дійняло до живого. Він відпустив клітку, й вона загойдалася туди-сюди мов маятник.
— Ага, хочеш вийти з гри.
— Ні, я лише…
— Не хвилюйся, не такі вже вони й маленькі. Зараз мене тільки одне непокоїть…
— Що?
— Ну, я ж маю чимось їх годувати, поки приїде цирк. Треба придумати — чим.
Клітка гойдалась, а маленькі в’язні, припавши до ґраток, якось дивно й швидко жестикулювали, звертаючись до хлопчиків, — так наче були розумні істоти.