Дюдя поворухнувся, наче вставати, Марта змовкла на мить, але Дюдя видобув із кишені сірники й запалив цигарку, не зводячи з жінки очей. Очі йому зовсім стали блискучі блакитні блискавки, під ними жевріла цигарка, й дим сповивав чоло й чубату голову.
«Кажи ще, кажи ще, чоловіче. Ти бачиш, я сіла й тебе слухаю, бо моє слово ще попереду. Ще скажи, що ти вже насправді забувсь бога й забувсь добрих людей, що на подолі живуть, і вже в той колектив уписався. Ще скажи, що тебе в тому колективі вже вибрано за голову. Ще скажи, що ти тепер у тих нехристів за головного!»
Дюдя коротко кивнув головою. Марта враз затулила лице руками й заголосила. «Лишенько ж моє, і коли я така нещаслива на світ народилася? Ох, не думала ж я, не гадала, коли заміж виходила, коли в церкві вінець приймала, що з колективним чоловіком житиму. Лишенько ж моє необхідне, біда моя страшная, як же я людям в вічі дивитимусь. Так ні, не може ж того бути, брешеш ти, чоловіче, лякаєш мене, нерви мої забурюєш. Та не може того бути, чи ти справді в колектив уписався, чи тебе справді хочуть на голову вибрати?»
Дюдя ще сухіше кивнув головою. Вираз його очей був такий, що Марта знов затулила обличчя руками й почала голосити. Горянин Андрій Дюдя докурив цигарку, сплюнув сильно, одягся й пішов із хати. Услід йому Марта висипала півкоша лайок, і коли кроки його вщухли в м'якому снігові передвесення, вона все ще вигукувала в ніч страшні слова й прокльони.
На зборах горян, людей високих і засмаглих, годованих картоплею із сіллю й напоєних чистою водою з криниці, виступав Андрій Дюдя. Недовгий був виступ його — він вийшов наперед і оглянув збори блискавичним блакитним поглядом — і враз загомоніли горяни. Голова сільради запитливо глянув на Дюдю, Дюдя кивнув головою, і той почав доповідь про колектив. Довго радилися горяни й глибокої ночі, потомлені всмерть, прокурені, нарешті зідхнули легко й стали писатися на аркуш паперу, що приніс голова сільради. Від самого берега паперу і аж угору закручувався кожен підпис, трудний і грубий, і за ним так само йшов дальший від берега вгору. Голова вчетверо склав папір, поклав собі в кашкета, і горяни вийшли на зоряну вулицю — вже зорі світилися повним світом.
«Так, — сказав голова. — Но це ще не все. Нас тут душ два десятки, а ще із сотню треба взяти до нас. Трудне це діло — в хатах, на колодах, на полі гуде куркульня й упадає коло баб і дідів. Як воно буде, й що ти скажеш, Андрію?»
Довгий і темний стояв Дюдя серед снігу. Він звів угору правицю, наче щось мав у жмені. Тоді він кинув з розмаху об сніг і розтер ногою, і горяни згадали, як вони шестеро забрали в денікінців гармат, нагнавши їх у ліс уночі — так само світилися зорі крізь осніжене гілля повним світом. Ще трохи постояв Дюдя коло горян, а тоді пішов додому спати.
Сонний і млосний, через цілий день не ївши нічого, дійшов Дюдя до своєї хати й постукав у вікно. У хаті було темно, наче вимерло, й ні один звук не прокинувся всередині. Дюдя опам'ятався й постукав знову. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті, й Дюдя заснув навстоячки.
Йому привиділася чудна машина — комбайн. Комбайн косив, молотив і віяв, — Дюдя прокинувся, і його гіркий узяв жаль, що він старий, і трохи шкода свого спітнілого гарячого життя. Горянин Андрій Дюдя схопився й енергійно стуконув об рями. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті, але притлумлений голос сказав:
«Хто там стукає серед ночі?»
Дюдя мовчав, і голос замовк. Він став терпеливо чекати, але було тихо. Він знову відчув, що засинає й хилиться на стінку, уже коліна його вдарилися об приспу, він отямився і сильно застукав кулаком у вікно. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті. Дюдя став бити часто й рівно в рями. У хаті немов загусла тиша й темрява. Раптом Дюдя зчувся, що стук не допомагає. Хата хотіла послухати його голосу. Він сів на приспу й узявся думати, зборюючи сон.
Жінка щодня сварилася з ним, шпетила його на всю губу, та він на те не зважав. Він знав, що хоч вона й бігає щодня до Перепічок поласувати сметанкою та м'ясцем, хоч вона плачеться на свою бідність і на свого чоловіка, хоч вона й каже щодня, що їй світ зав'язав, але й досі не пішла від нього — вона ж його жінка, і він за двадцять років ні разу не скинув оком на другу. Йому здалося, що, може, він і справді замало з нею балакав, може, вона хоче домогтися його голосу.
«Одчини, жінко, це я», — сказав горянин Андрій Дюдя і устав із приспи.
«Кому я одчинятиму? — одповів холодний, злий голос. — У мене нема чоловіка. Ідіть собі геть!»
Горянин Андрій Дюдя нерішучо оглянувся на приспу. Уже примерзало, й на ранок добрий буде мороз, він був у латаній свитині, й йому сильно хотілося спати. Він підійшов до вікна, зачепив рями двома пальцями, обачно, по-хазяйському вийняв їх і поклав на приспу. По тому він вліз вікном у хату й звичними вигорбинами долівки намацав путь до печі. Та перед піччю щось забілішало, як сонний спомин. Він ступнув ще раз і налетів головою на якесь залізо, якого не було в хаті, упав, і Марта ще двічі вдарила його кочергою по грудях. Він звівся на ноги й штовхнув її так, що вона одлетіла на сажінь. У ту ж мить пронизливий зойк спалахнув по хаті й замовк.
Дюдя запалив сірника. Коло печі лежала Марта в сорочці, боса, лоб їй був заюшений кров'ю — вона убилася об гострий ріг печі. Дюдя засвітив лямпу, приніс води, облив голову Марті, вона звелася на лікті й дивилася на нього, мов оторопіла. Дюдя ще раз придивився до рани, розшукав чисту ганчірку, перев'язав жінці голову — їй тільки роздерло шкіру — й ліг спати.
Уранці другого дня Марта лежала на пружиннім ліжку в просторій хаті Перепічки між грамофоном і швацькою машиною марки Зінгср. На Марті була чиста сорочка з тонкого полотна, на голові вишиваний рушник, руки вона склала хрестом на грудях, і коло неї метушилися Перепеччиха з дочками. На столі, новою накритому скатертиною, були крашанки й білий хліб, а поруч того йод і флакончик з якоюсь ароматичною есенцією. Заплющивши очі й зідхаючи легко, лежала Марта, і їй здавалося, що вона вже вмерла і душа їй у раю. Баби й дівчата, подолянські а й горянські, навшпиньках заходили до хати, й Переиеччиха тихесенько, пошепки розповідала їм, як чоловік хотів забити Марту, та вона не далася, й тоді він розпеченою кочергою випалив їй на спині: «Записуйсь у колектив!».
Чимраз більше приходило бабів, чимраз трагічніший шамрив шепіт, чимраз глибше зідхала Марта, й дві великі сльози покотилися їй з очей. Вона підняла руку — і всі в хаті завмерли. «Дітоньки мої, голубоньки, — сказала Марта, — моліться за мене, і я за вас молитимусь, щоб не попустив господь записати вас у колектив», — і рука знову безсило впала на груди.
Ширився шепіт і йшов по селу. Подоляни йшли на шпиль, і коло них збивалися купки горян, слухаючи страшних вістей. Ще тихі точилися розмови, але по-де-не-де хтось лаявся в голос, а коли проходив голова, усі змовкали й дивилися вбік, не бачивши його. О дев'ятій годині ранку голова покликав міліціонера, і вони пішли вдвох арештувати Андрія Дюдю.
Довго спав Андрій Дюдя тієї ночі, й коли прокинувся, то побачив у хаті замість жінки голову й міліціонера Григорія.
«Здоров, Андрію! — сказав голова. — Прости мені подрузькому, но тільки мені треба тебе арештувати. Куркульня розперезалася категорично, і я не дам селу ради. Отже, вдягайся, й підемо в буцегарню».
Коли горянина Андрія Дюдю привели до сільради, перед ґанком на вулиці він побачив підводу, на якій сидить високий, русявий, снігом припалий чоловік у замусленому кашкеті. Це й був слюсар Шарабан, і коли Дюдю завели в комору при сільраді й замкнули на замок, слюсар Шарабан вибрався з воза й увійшов у сільраду.
«Товариші, — сказав слюсар Шарабан. — Я приїхав до вас, як у вас колективізація, й чи куркулі не підвозять візка нашій великій справі, а конкретно, хто в вас голова сільради?»
Порадившися з головою й дізнавшись про події останнього дня, слюсар Шарабан довго розпитувавсь про Андрія Дюдю, що він за чоловік. І розпитавшися, дав слюсар Шарабан пораду: Андрія Дюдю випустити, а до Марти придивитись, чи вона на вмерті, а чи, мабуть, видужає.