Батурин Сергій - Шизґара

Сергій БатуринШизґара

Дійові особи

Олексій Дем'яненко — «чоткий» парубок.

Сашко Шварцберг — друг Олексія, «чоткий» парубок.

Оленка Ярова — гарна дівчина, стріляє за Можайським.

Галушка — гарна дівчина, подобається Шварцбергу.

Микола Можайський — друг Олексія та Сашка, «чоткий» парубок.

Рудий Котя — галабурдник, механік по мотоциклах.

Ігор Гамзєєв (Сорока) друг Олексія, грає на барабанах в рок-гурті.

Ксюха — «мала» Ігоря, вважається найгарнішою дівчиною в своєму класі.

Вітько Заєць (Белс) — старший парубок.

Серьога Омельчук (Ом) — друг Олексія.

Олена Стрілецька — гарна дівчина.

Ірина — гарна дівчина.

Чабаненко Микола — «основний» парубок з бульвару Лихачова.

Габелія Володимир — «чоткий» парубок.

Сява Фортуна — гітарист, маестро.

Лев Оскарович Шварцберг —

батько Сашка, модельєр.

Бела Ісаківна — мати Сашка.

Толян Сєров (Сироп) — суворовець.

Вітько Зуб — однокласник Олексія.

Юрко Соколов (Сокіл) — старший парубок, «основний» з «Супера».

Кузькіна-Мать (Лариса Іванівна) —

злостива вчителька укр. мови та укр. літ.

Віталій Щербанюк — старший парубок.

Саладдін — старший парубок.

Баклажан — малолітка, стріляє за Віткою.

Вітка — симпотна чувіха.

Лука — парубок, стріляє за Віткою.

Демон — Віталій Демчук, хуліган-беспрєдєльщик.

Свєтка Закринична — симпотна герла з нестандартною поведінкою, зовні схожа на шведську кінозірку

Вовка Шмульський

Персонажі.

Лідія Сергіївна Соколова

Андрій Кобза

Уманський

Шляпкін

Крейда

Іванча

Дроба

Студенюк

Андрющенко

Марат

Вітя Калач

Натаха з болонкою

Соловець

Дьоміна

Єгор Нехлюйко

батьки Нехлюйка

Андрій Заєць, малолітка, брат Белса

Наталка Швець

Сашко Рибак

Емма Рожнятовська

Пролог

Уже кілька років Олексій Володимирович їздив в громадському транспорті досить рідко — час од часу. Бо зазвичай на колесах, а без них — куди? Але минулого тижня у «Фіаті» ні сіло ні впало почала барахлити коробка передач, і через раз вмикалася четверта, тож з понеділка він загнав свого бойового коня на станцію технічного обслуговування та поїхав на роботу на метро. Йому поталанило: потрапив у той дуже нетривалий проміжок часу в самому кінці вранішньої години пік, коли основний натовп вже схлинув, а потяги ще йдуть досить часто, і у вагонах хай і не вільно, але нема тієї жахливої тисняви, яка, здається, стає нормою в столичній підземці.

Він зайшов до вагону — місця, щоб сісти, не було, тоді Олексій відшукав, де приткнутися, взявся за поручень і тут усвідомив, що сорок хвилин поїздки йому абсолютно нема чого робити. Відвик за кермом, що дорогою можна щось почитати. Знічев'я він взявся розглядати пасажирів, що дружно втупилися в свої айпади, смартфони, планшети, електронні книжки та інші пристрої, здатні нести інформацію в цифровому вигляді.

Прямо перед ним сиділа жінка приблизно його віку — невисока, гарна, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям — і читала щось з електронного рідера. Професійна цікавість журналіста, що пише на теми культури, перемогла: Олексій зазирнув в екран, очікуючи зустрітися там із Джеймсом Паттерсоном, Стівеном Кінгом, Джоном Грішемом або ще кимось з цієї когорти. Але в її планшеті вирувала буря мечів Джорджа Мартіна. «Дивний вибір для дорослої жінки», — подумав він і раптом звернув увагу на її руки: шкіра ніжна й доглянута, а нігті вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. Жінка читала й усміхалася, і усмішка у неї була променяста якась, чи то так здалося. А парфум — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю… Господи, когось вона мені нагадує — став придивлятися до читачки чоловік. Маленька родимка над бровою, неслухняний вихор над чолом. Невже Ірина?

А та раптом кинула на нього погляд, потім ще один, зробила незадоволений вираз обличчя, який добре вміють демонструвати привабливі жінки: мовляв, набридли ви, чоловіки, своєю постійною увагою, — і знову опустила очі в екран.

«Очевидно, не Ірина, якщо я сумніваюся і вона мене не пізнає — визначився Олексій. — А так схожа.» Він змусив себе відвести очі й більше не дивитися на неї. Схожа, ну то й що? Трапляється. Це ж не привід роздивлятися впритул сторонню жінку.

Незабаром звільнилося місце якраз навпроти незнайомки, він сів, ще раз мимоволі глянув: шкода, що не вона — приблизно так мала би виглядати тепер Ірина.

Коли ж це було? Майже ціле життя тому. Скільки років він взагалі нічого не згадував, а тут пам'ять заходилася послужливо підносити, здавалося, задавнені й збляклі, а, виявляється, такі яскраві й живі спогади…

1. Фортуна та «п'ятак»

Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», — коштували до ста вісімдесяти карбованців. Така сума видавалася Олексієві не те що непід'ємною — несосвітенною, і віддавати її за робочі штани, хай навіть і з генуезької парусини та з моднячими лейблами, він вважав чистим безумством. Напівкустарні ж псевдоковбойські панталони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з великого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду. Вовку Шмульського, котрий один-єдиний раз наважився вийти на люди в подібного штибу витворі болгарського легпрому, довго й уперто дражнили індіанцем з племені «Ріла». Щоправда, й бійцем Вовчик був тоді посереднім, якщо не сказати — абияким, та справи це не міняло: гострий вуличний поговір не милував нікого, і яка тобі різниця, що ти — не Шмульський, що кепкуватимуть здебільшого поза очі, якщо ти точно знаєш: усе одно — шкіритимуться. Бути посміховищем для всього району явно не кліматило. Для урочистих виходів та променадів були в Олекси кльові брюки, шиті в ательє, але повсякденної проблеми це не знімало.

Рішення з'явилося саме собою, коли двоє козирних хлопців — Микола Чабаненко й Вовка Габелія — з'явилися на «п'ятаку» в чорних котонових «белсах», вразивши компанію наповал. «Бомба», — у захваті визнало товариство. Якби хтось і хотів, усе одно не зміг би сказати нічого поганого: крій виявився надзвичайно вправним, а холоші запрасовані «під дзвін» просто майстерно.

Лише Сашко Шварцберг, чорнявий спортивний парубок, з котрим Олексій дружив ще з дитсадка, промовчав. Уважно роздивившись ці витвори швацького мистецтва, він потім цілий вечір мовчки покурював свій «БТ», подумки прораховуючи якусь геніальну ідею. Хлопцем він був видним: вдягався так, що й фарца заздрила, знав піврайону, був грошовитим і ніколи не жмотився, коли компанією скидалися на поліпшення дозвілля. Звісно, його відчужену замисленість обов'язково помітили би, але причовгав зі своєю гітарою Сява Фортунатенко на логічне прізвисько Фортуна. Від Дзержинки до Печерського мосту між Чорною горою та Тверським завулком було чимало вправних гітаристів, але всі вони першенство визнавали за Фортуною. Та й інструмент у Сяви був — не які-небудь чернігівські дрова за п'ятнадцять п'ятдесят, — ні, грав він на концертній «Кремоні» зі сріблястими струнами, а носив її в чорному чохлі з югославського шкірозамінника.

Не знаю вже, що сказали би про його гру достойники на кшталт Джиммі Гендрікса чи Річі Блекмора, та коли в дванадцять років Сява змінив пріоритети, віддавши хард-року перевагу над звичайним «пекарем» та дворовим «дир-диром», стіни його кімнати прикрасили спочатку портрети саме цих корифеїв, потім до них додалася Сюзі Кватро в шкіряному комбезі, а невдовзі місця вільного там не залишилося. Незабаром Фортуна десь розжився львівським, яскраво-вишневого кольору, інструментом, на верхній деці котрого замість центрального отвору — розетки — обабіч струн були, як на скрипці, прорізані фігурні ефи.