Ця суміш, до речі, не є штучна. Я знаходжу її навіть у своїх почуттях до Сполучених Штатів, з приводу яких тут виникає багато запитань, бо саме в США розгортаються події мого роману. Та в кого не викличе тривожного почуття за майбутнє планети авантюристична політика керівників цієї великої країни? Знаю, події, що їх я описую в своєму творі, хоча вони ґрунтуються на історичних прецедентах, нелегко сприймуться деякими головами. Одначе, і це зрозуміло, я не намагаюся нічого доводити. Ця книга не дисертація, а роман. Вона піднімає проблеми, а не розвязує їх.
Полю Бюдкеру й Рене-Гі Бюснелю
І
28 березня 1970 року.
Будь ласка, додому, Уїльяме, попрохала місіс Джеймсон з награною чемністю, з якою завжди зверталася до шофера. (Бачте, Дороті, наймити поважають мене, бо я ніколи не забуваю про їхні дні народження й ґречно розмовляю з ними).
Уїльям похилив голову, виказавши розжирілу виголену потилицю. До речі, імя його не Уїльям. Для спрощення місіс Джеймсон називала так усіх шоферів, що безперестану мінялися у неї після смерті чоловіка. Водій наліг пухленькими руками на кермо, й «кадилак», гуркочучи, обачливо рушив з місця.
Місіс Джеймсон сперлася огрядними плечима на обшите гаванською шкірою бильце заднього сидіння (воно було виготовлено з красивої шкіри англійської чинбарні), поправила окуляри, оздоблені дрібненькими самоцвітами, поклала на коліна розкішний ридикюль й, відкинувши ліворуч важку голову, випялила нижню губу. Відтак витріщилася сірими очима на професора Севіллу й, не соромлячись, безцеремонно мовчки дивилась на нього, мовби на якусь річ. Перше враження: темні очі, смагляве обличчя, смолянисто-чорне волоссявикапаний циган. Він теж такий волохатий, уявляла вона, як і її небіжчик Джон, що нагадував горилу, бо обростав волоссям навіть на спині, а на грудях у нього буяло густесеньке руно. Цей також з отих справжніх латинян, що впадають за жінками.
Містере Севілла, ви іноземець?
О ні, я чистий американець, але мій дідусь по татові народився в Галісії.
В Галісії? перепитала вона, звівши брови.
Севілла зиркнув на неї і чемно усміхнувся. Вонавикапана риба меру: в неї достоту так, як у меру, гидливо відвисла нижня губа, погляд пильний і тупий.
Галісія, місіс Джеймсон, іспанська провінція.
Як це романтично, мовила вона, клацнувши замочком ридикюля.
Джеймсон образилась про себе: в ньому справді є циганська кров. Джеймсон знову повернулася ліворуч і стала розглядати Севіллу. Красиві руки, очі темні, чорний чуб на скронях посріблений. Авжеж, оті нікчеми закохаються в нього. Та, дасть бог, ця лекція недовго триватиме.
Місіс Джеймсон відчула біль трохи вище правої перси, однак вгамувала бажання просунути руку під блузку й помацати, як під шкірою котиться гулька, мов лісовий горішок, що, либонь, і називалося смертю. Мерфі завжди заспокоював її. Але то й було його ремеслозаспокоювати: «Нічого страшного, місіс Джеймсон, не хвилюйтесь». Голос у нього грудний, погляд проникливий, а сам з виду терплячий і зморений. Вона нахилилася вперед, зажмурила очі, спиною в неї покотилися горошини поту. Вона жахнулася, мовби чекала смерті. А перегодя випростала спину, звела вгору вії, з-за яких визирали сталево-сірі очі, які стрибали, мов маленькі налякані звірки, і затисла в руках ридикюль, що лежав на її колінах. Гаванська шкіра сидіння, виголена Уїльямова потилицявсе на місці. Господи, було б несправедливо, якби місіс Джеймсон, удова Джона Б. Джеймсона, померла. Їй пригадався Джон. Весь блідий, він дивився на неї налитими кровю очима. Потім удихнув у себе повітря з страхітливим свистом у грудях і, звалившись ниць, сконав. «Правда, господи, він пив, багато палив, був хтивим». Місіс Джеймсон здавалося, що вонавтілення шляхетності, в світло-голубій сукні, розмережаній дрібними квітами, важно сидить у гірському монастирі, й леви сумирно лежать біля її християнських ніг. Підвела голову, випяла нижню губу, аби приховати своє подвійне підборіддя. Розкрила ридикюль, дістала з нього заклеєного конверта, мовчки подала Севіллі.
Дякую, сказав той. Його смагляве обличчя почервоніло, темні очі закліпали. Севілла притамував бажання сховати конверта до кишені, а розважливо грався ним, наче якоюсь дрібничкою, що він, коли встане з оцього сидіння, обшитого гаванською шкірою, міг навіть викинути.
Дехто з наших лекторів полюбляє, аби їм платили готівкою, мовила вона безбарвним голосом.
О, це дрібниця, місіс Джеймсон, пробурмотів Севілла.
Маріанна, його дружина, коштувала дорого. Він платив їй нечувані аліменти. «Люба моя, мовила Маріанна, показуючи подрузі своє нове помешкання, і не повірили б, що ці гроші дісталися мені дивом». Проте справжнє диво була вона: на позові поставила страшенні вимоги й безсоромно лукавила. Їй дісталося чимало. Покладіться лише на святенниць, вони з кровю висмокчуть з вас останній долар. Севілла гнівно подивився на місіс Джеймсон. На рік вона має на витрати сто тисяч доларів. Що ж вона робить з ними? її чоловік помер, щоб збагатити свою дружину. Одне життя обірвалося задля іншого нікчемного. Яке безглуздя!
Ви одружені? спитала місіс Джеймсон.
Той коротко відповів:
Розлучився.
Є діти?
Двоє.
Вона втупилася осудливими очима в Уїльямову потилицю.
Чи не думаєте, мовила вона гортанним голосом, що то велике лихо для дітей бачити, як розлучаються їхні батьки?
Думаю, місіс Джеймсон, що то велике лихо для дітей жити в сімї, де немає злагоди. Тяжке руйнівне лихо, бо воно повторюється щоднини.
Я зовсім іншої думки, мовила місіс Джеймсон, клацнувши замочком свого ридикюля.
Отже, між нами виникла незгода, зауважив Севілла.
Уїльям переставив пухленькі руки на кермі, зиркнув у люстерко і побачив своє байдуже обличчя. «Стара шкапа, мислив він, завжди докучає людям».
Скільки вам років?
Севілла обернувся до неї.
Пятдесят два.
Чемно відповівши, Севілла відчув гнів. Завжди принижуєшся перед усіма задля ґречності, а вони користуються цим і кепкують з тебе.
Мій чоловік, озвалася місіс Джеймсон, помер у пятдесят чотири роки. То була чудова людина. Слава богу, ми складали з ним дружну пару. Я ніколи не порушувала звичаїв світської дами, лише жалкую, що мало зазнала втіхи за його життя. Джон щодня йшов на завод удосвіта й намагався не будити мене. А коли повертався, він, сердега, завжди пізно приходив додому, не заставав мене вдома Ви не скаржитеся на своє здоровя?
Ні,відповів Севілла. Він був обережний, невдоволений і збуджений.
Місіс Джеймсон замовкла. Знову трохи випяла губу. Відповідь не дала їй нічогісінького на оте її безпідставне запитання. Зараз вона уподобилася курці, яка, випорпавши з землі шматочок скла, здивовано вибалушилася. Запанувала мовчанка. Жінка примружила очі, забувши про Севіллу. Він для неї не більше як річ, яку, використавши, вона збиралася покласти на те місце, звідки взяла. Місіс Джеймсон зітхнула. «Клуб», головування в ньому, численні лекціїякий то клопіт! А час збігав, минала щороку весна. Скільки весен у її житті минуло!
«Кадилак» сповільнив ходу, повернув за правий ріг і повільно мчав вузенькою доріжкою, обабіч якої зеленіли кипариси. Заскреготіли гальма.
Професоре, прошу вас, розраховуйте не більш як на сорок хвилин і розповідайте зрозуміло.
* * *
Місіс Джеймсон кивнула Севіллі на великий фотель з обшитими червоним оксамитом підлокітниками. Він став обличчям до слухачок: сорок пар очей дивилися на нього. Професор злегка вклонився й сів. Подушка під ним осіла мяко, й він до половини пірнув у ній. Намагався випростатися, але не міг одірвати стегна від подушки. Сподівався, що йому запропонують сісти на стілець за столом, на якому зміг би розкласти записники. Проте тут не було нічогісінько, навіть маленького столика. Пірнувши в чистий оксамит, Севілла відчув, як ця розкіш паралізує його. Не хотів спертися на підлокітникизанадто вони низькі. Більш того, навіть не міг покласти собі на коліна аркушик паперу з планом. Встромив руку в кишеню, трохи завагався і вирішив говорити, не заглядаючи до записника.