«Але ж я вцілів, подумалося Калакові, коли він, притискаючи руку до грудей, поспішав до місця збору. Цього разу я вцілів».
У цьому й крилася небезпека. Якщо він гинув, його відправляли назадбез шансів. Коли ж випадало пережити Руйнацію, він мав повертатися туди добровільно. До місця, сама лише згадка про яке жахала його. Туди, де біль і вогонь. А якби він вирішив не вертатися, тоді що?
Небезпечні думки, навіть зрадницькі думки. Він прискорив кроки.
Місце збору було призначене в затінку високого останцясправжнього шпиля, що, здавалося, сягав неба. Як і зазвичай, він і девятеро інших завважили перед битвою, що всі вцілілі зберуться там. Як не дивно, але чекав на нього лиш одинДжезріен. Невже восьмеро інших загинули? Що ж, і таке могло трапитись. Адже цього разу битва була просто шалена, одна з найлютіших. Раз од разу ворог виявляв усе більшу стійкість.
Але ні. Наблизившись до підніжжя останця, Калак стривожено насупився: увігнані вістрями в камянистий ґрунт, там пишалися сім мечів. Кожний із них був справжнім витвором мистецтва: обтічної форми, прикрашений ґліфами та візерунками. Він упізнав кожен із семи. Якби їхні володільники загинули, то й Клинки одразу зникли б.
Клинки були грізною зброєюнавіть потужнішою, ніж Сколкозбройці. А ці сімі поготів унікальні. Безцінні. Ззовні утворюваного мечами кола стояв Джезріен і дивився на схід.
Джезріене?
Вбрана в біле й блакитне постать обернулася в його бік. Попри перебуті століття Джезріен здавався молодимроків тридцяти, не більше. Його чорна борідка була охайно підстрижена, хоча колись ошатний одяг подекуди обгорів і вкрився плямами крові. Склавши руки за спиною, він глянув на Калака.
У чому річ, Джезріене? запитав Калак. Де всі?
Пішли.
Голос у Джезріена був тихий, грудний, королівський. І хоча століття спливли відтоді, як його голову востаннє вінчала корона, манера триматися з монаршою гідністю зосталася при ньому. Здавалося, він завжди знає, як учинити.
Сталося диво: цього разу загинув лише один із нас.
Таланель, здогадався Калак: лише його Клинка не вистачало.
Так. Він наклав головою, утримуючи прохід біля північного каналу.
Калак кивнув. Таким уже був Талн: він здебільшого обирав, здавалось би, безнадійні ділянки битви й часто здобував перемогу. Але й гинув не менш часто. Зараз він, напевно, саме повернувся до того місця, де вони перебували в перервах між Руйнаціями. До місця кошмарів.
Калак відчув, що тремтить. Відколи це він став таким слабкодухим? «Джезріене, цього разу я не можу повернутися, прошепотів Калак, підходячи ближче й хапаючи того за руку. Розумієш? Не можу».
При цих словах Калак відчув, як щось обірвалось у нього всередині. Скільки ж це тривало? Століття, а може, і тисячоліття тортур: адже там неуявно важко стежити за часом. Ці вогнища, ці гаки, які знову й знову терзали його плотькожнісінького дня. Спочатку пропалювали шкіру на руці, далі витоплювали лій і добиралися до кісток. Він і зараз відчував той сморід. О, Всемогутній, він і зараз його відчував!
Залиш свій меч, наказав Джезріен.
Що?
Мене обрали, щоб зачекати на тебе: ніхто не знав, уцілів ти чи ні,пояснив той, киваючи в сторону кола з мечів. Ми тут ухвалили дещо. Час порушити Присягу.
Жах пройняв Калака гострим болем.
А що це дасть?
Ішар гадає, що доки хоч один із нас звязаний Присягою, цього може вистачити. У нас є шанс покласти край Руйнаціям.
Калак зазирнув у вічі безсмертного короля. Зліва над клаптем рослинності клубочився чорний дим. Ззаду доносилися стогони агонізуючих. Там, у Джезріенових очах, Калак угледів страждання й горе. Цілком можливо, що і страх. Це були очі людини, яка зависла над прірвою, вхопившись за билинку.
«Святі небеса, промайнуло в думках Калака. Виходить, і ти зневірився?» Ця доля спіткала їх усіх.
Калак повернувся й відійшов убік, де з невисокого хребта відкривався вид на чималу частину поля бою. Воно було просто всіяне трупами, поміж яких сновигали живі. Воїни, вдягнуті ледь не в мішковину, котрі тримали в руках списи з бронзовими наконечниками. На їхньому тлі вирізнялися іншіу сяючих панцирних обладунках. Ось пройшла ще одна групка: четвірка бійців у порваних кожухах з погано вичинених шкір, які супроводжували могутнього велетня в чудовому срібному панцирі надзвичайно вигадливої роботи. Який контраст!
До нього підійшов Джезріен.
Вони мають нас за богів, прошепотів Калак. Вони розраховують на нас, Джезріене: адже, крім нас, у них нікого немає
У них є Променисті. Цього досить.
Калак похитав головою.
Але ж ворог! Це не спинить його. Він зуміє завдати удару. Ти й сам це знаєш.
Можливо, король Вісників не захотів удаватися в подальші пояснення.
А як же Талн? запитав Калак, укотре згадавши: вогонь, смалена плоть, більзнову, і знову, і знову
Нехай краще страждає один, аніж десятеро, прошепотів Джезріен. Він виглядав на диво спокійним, навіть холодним: немов чорна тінь, яку в сонячний, спекотний день відкидає позад себе чесна й благородна людина.
Джезріен знову підійшов до утворюваного мечами кола. І раптом тоді, матеріалізувавшись із імли, у його руках зблиснув власний меч, усе ще вогкий від конденсату.
Усе вже вирішено, Калаку. Тепер кожен сам по собі й нехай не намагається розшукати інших. Клинки ми залишимо тут. Термін нашої Присяги закінчується просто зараз.
При цих словах він підняв свій меч і ввігнав його в камянистий ґрунт поряд з іншими сімома. На якусь мить Джезріен завагався, поглядаючи на нього, але потім кивнув головою і відвернувся, неначе засоромився.
Ми з доброї волі взяли на плечі цей тягар. Що ж, ми можемо й вибавитися від нього, якщо забажаємо.
А що ми скажемо людям, Джезріене? запитав Калак. Яким вони памятатимуть цей день?
Усе дуже просто: скажемо, що зрештою вони перемогли, відказав Джезріен, ідучи геть. Гадаю, вони повірять. Хтозна: адже це може виявитись і правдою.
Якийсь час Калак проводжав поглядом Джезріена, котрий ішов випаленою рівниною. Врешті він прикликав власний Клинок і всадив його в камінь поряд з іншими вісьмома. Потому повернувся й пішов у напрямку, протилежному до обраного Джезріеном.
Та все ж він не міг не озиратися на кільце мечів і дещицю вільного місця. Там мав би стриміти десятий Клинокзброя того, кого вони втратили. Навіть гірше: покинули. «Прости нам», подумав Калак і попрямував геть.
4500 років по тому
ПрологУбити
«Людська любов холодна, наче води гірського потоку, що тече за лічені кроки від льодовика. Ми в його владі. О, Прародителю бур ми в його владі. Ще якихось тисяча дніві подме Вічновій», записано в перший день тижня пала місяця шаш року 1171 зі слів темноокої породіллі середніх років за тридцять одну секунду до того, як вона померла. Дитину врятувати не вдалося.
Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, одягся в біле того дня, коли мав убити короля. Взагалі-то в таких випадках у біле традиційно вбиралися паршенді, чужий для нього народ. Але він робив те, що вимагали від нього господарі, та не ставив зайвих запитань.
Він сидів у просторій камяній кімнаті, розжареній омахами багать, що палахкотіли у величезних жаровнях і кидали яскраві відблиски на постаті гульвіс, котрі, обливаючись потом, танцювали, пиячили, галасували, співали та плескали в долоні. Дехто не витримував і валився додолу. Їхні зчервонілі обличчя яскраво свідчили про те, що гульби з них, напевно, досить і що їхні шлункине бозна-які міхи для вина. На перший погляд здавалося, що падають вони замертвопринаймні доки товариші не переносили їхніх тіл з бенкетної зали на завбачливо приготовані ліжка.
Сет не розхитувався в такт барабанного бою, не пив сапфірового вина та не підводився з місця, щоб долучитися до танцю. Він тихо сидів на одній із задніх лавпросто служник у білому одязі. На цьому бенкеті, приуроченому підписанню угоди, мало хто звертав на нього увагу. Служник як служник, звичайнісінький шинкому є до нього діло? Тут, на Сході, більшість жителів були переконані, що Сет і подібні до ньогонарод тямущий і незлостивий. І найчастіше вони мали рацію.