Я ще не дуже добре граю на гітарі, але більшість моїх слухачів невибагливі, і це мене тішить. Єдине, що треба постійно практикуватись і все вчити. Як же ж там робити перехід з ре-мажор на до-мажор септакорд?
Робе,каже Зіґфрід,Маємо не дуже продуктивний сеанс. Залишилося десять-пятнадцять хвилин. Чому ти просто не скажеш, що в тебе на думці?
Я відкидаю першу гадку і висловлюю другу:
Перше, що зайшло мені в голову,це як моя мама плакала, коли тато загинув.
Я так не думаю. Дай мені вгадати. Перша думка була про Клару?
Я відчуваю клубок у горлі й мені забиває подих. Я раптом побачив Клару такою, якою вона була шістнадцять років тому і ні на годину старше
Взагалі, Зіґфріде, я б хотів поговорити про матір.Я не стримуюсь і примирливо гигикаю задля ввічливості.
Зіґфрід ніколи не зітхає покірно, але з його мовчання все зрозуміло.
Бачиш,я веду далі, обережно окреслюючи всі важливі деталі,мама хотіла вийти заміж після смерті батька. Не одразу. Я не хочу сказати, ніби вона була рада, що він помер абощо,вона його кохала. Одначе я тільки зараз уторопав, що вона була здоровою молодою жінкоюдуже молодою. Зажди Їй було десь тридцять три роки. Якби не я, вона одружилася б, тому маю почуття провини. Я не дав їй цього зробити, а підійшов і сказав: «Ма, тобі не треба іншого чоловіка. Я буду чоловіком у сімї й подбаю про тебе». Звичайно, я не міг додержати свого слова. Мені було лише пять років.
А мені здається, тобі було девять, Роббі.
Невже? Дай подумати. Так, Зіґфріде, здається, ти маєш рацію
Я намагаюся проковтнути великий клубок у горлі, давлюся й кашляю.
Робе, кажи, що там, Робе!наполягає Зіґфрід.
Що тобі казати? Дідько б тебе узяв, Зіґфріде!
Говори, Робе.
Що говорити? Чорт забирай, Зіґфріде! Ти мене з розуму зведеш! Це лайно взагалі не допомагає!
Робе, будь ласка, скажи, що тебе турбує.
Стули свою дурну бляшанку!
Увесь біль, який я досі ховав глибоко у собі, вирвався, і я не міг це терпіти чи припинити.
Робе, раджу тобі спробувати
Я борсаюся в пасках, вибиваю шматки пінопласту з килимка, горлаючи:
Закрийся! Я не хочу цього чути! Я не витримую, як ти не розумієш? Не можу, не витримую!
Зіґфрід терпляче чекає, поки я припиню ридати. Це трапляється раптово. Я його випереджаю:
Чорт забирай, Зіґфріде, це все ні до чого. Припинімо. Гадаю, інші дужче потребують твоїх послуг.
Що ж до цього, Робе,говорить машина,я досить компетентний, щоб допомогти людині впродовж визначеного часу.
Я мовчки витираю сльози паперовими серветками, які робот залишив біля килимка.
Але в тебе ще є нереалізований потенціал,веде далі Зіґфрід.Утім, продовжувати наші сеанси чи нівирішувати тобі.
У кімнаті відпочинку є що випити?запитую я.
Якщо я правильно тебе зрозумів, то ні. Однак мені говорили, що нагорі є непоганий бар.
Що я тут досі роблю?питаю я.
Пятнадцять хвилин перегодом, записавшись на сеанс наступної неділі, я випив чашку чаю в кімнаті відпочинку. Я намагаюся розчути, чи не кричить його наступний пацієнт, але нічого не чутно.
Я вмиваюся, поправляю шарф, пригладжую маленький вихор на голові та йду до бару вихилити чарчинку. Метрдотель (людська істота) знає мене і запрошує сісти біля південного вікна з видом на частину нижньої затоки у Бульбашці. Він дивиться на струнку зеленооку дівчину з волоссям мідного кольору, яка самотньо сидить неподалік, але я заперечливо хитаю головою. Я випиваю, оцінюю ноги дівчини з мідною засмагою, роздумую над тим, де пообідати, і вирушаю на урок гри на гітарі.
Розділ 2
Скільки себе памятаю, я мріяв бути проспекторомрозвідником-старателем. Мені було не більше шести років, коли батьки взяли мене на ярмарок у Шаєнні. Хот-доги, соєвий поп-корн, різнобарвні паперові кульки з гідрогеном, циркова вистава із собаками та кіньми, колеса фортуни, ігри, атракціони. Також там був надувний намет із непрозорими стінками. Вхід коштував долар, а всередині була виставка імпортних товарів з тунелів гічі на Венері. Віяла для молитви, вогняні перли і справжні металеві дзеркала гічі, які коштували двадцять пять доларів за штуку. Тато казав, що вони несправжні, але мені здавалися справжнісінькими. Та однаково, ми не могли дозволити собі витратити двадцять пять доларів. І, якщо по правді, люстерко було мені не потрібне: рябе обличчя, криві зуби, волосся, яке я зачісував назад і завязував у хвостик. Тоді Браму тільки було відкрито. Я чув, як мій тато говорив про це, їдучи додому на аеробусі. Вони думали, що я сплю, але туга в його голосі розбудила мене.
Якби не мама і я, він би потрапив туди. Проте, в нього ніколи не було шансів. Він помер через рік. Єдине, що я від нього успадкував, щойно виріс,це роботу.
Не знаю, чи працювали ви на харчових шахтах, але, гадаю, чули про них. Це не дуже весело. Я почав трудитися там, коли мені було дванадцять років, на півставки. До шістнадцяти років у мене був статус, як у батька: бурильник шпурів. Платили добре, але доводилося тяжко працювати.
А що робити з тією платнею? На Повну Медицину й на те, щоб залишити шахту, не вистачало. Я просто був прикладом успішної людини для місцевих. Працюєш шість годин, десять відпочиваєш. Вісім годин снуі знову на ногах. Одяг постійно смердів сланцем. Палити дозволяли лише в ізольованих місцях. Повсюди був маслянистий туман. Усі дівчата також смерділи мастилом і були змучені роботою.
Дні минали одноманітно. Ми працювали, залицялися до дружин своїх друзів і грали в лотерею. Також ми жлуктали багато дешевого міцного питва, яке виготовляли за якихось десять миль звідси. Іноді на ньому була етикетка шотландського віскі, інколиз-під горілки чи бурбону. Але все воно виготовлялося на тих слизьких випарювальних колонах. Я нічим не відрізнявся від інших аж ось одного разу виграв у лотерею квиток, щоб поїхати звідти.
Доти я просто жив.
Моя мати також працювала на шахті. Після того, як батько загинув під час пожежі в забої, вона виховувала мене. На шахті були ясла. Все було добре, поки в мене не стався психічний розлад. Мені тоді було двадцять шість і я мав проблеми з дівчиною. Через деякий час я не міг підвестися з ліжка вранці, тож мене відвезли на лікування. Я був відсутній близько року, а коли мене випустили з палати для шаленців, моя мати вже померла.
Слід визнати, що це моя провина. Я не кажу, що хотів цього. Вона була б жива, якби їй не випало турбуватися за мене. Ми не мали достатньо коштів, щоб оплатити витрати на лікування. Мені потрібна була психотерапія, а їйнова легеня. Але вона її не отримала і померла.
Я зненавидів наш будинок після її смерті, та окрім цього міг хіба що оселитися в гуртожитку для неодружених. Мені не подобалося жити в оточенні чоловіків. Звичайно, я міг одружитися, але не одружився. Сильвія, дівчина, з якою в мене почалися проблеми, давно мене покинула. Я не був проти шлюбу. Зваживши на мою історію хвороби і на те, що я так довго жив з матірю, читач може подумати, що я був проти одруження. Але це не так. Мені надзвичайно подобалися дівчата, я хотів побратись і мати дітей.
Проте не в шахтах.
Я не хотів, щоб мій син повторив долю свого батька.
Буріння шпурівстрашенно тяжка робота. Зараз використовують парові смолоскипи з нагрівальними спіралями гічі, і сланець легко розпадається, як віск під час розрізання. А в наш час доводилося бурити й підривати. Швидкісний ліфт спускався в шахту на початку зміни. Стіна шахти була слизькою та смердючою і пролітала повз зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину; мені доводилося бачити, як підпилі шахтарі, хитаючись, намагалися схопитися за стіну, щоб триматися на ногах,тоді їхні руки перетворювалися на оцупки. Після того, як лебідка опускалася в шахту, ще треба було кілька кілометрів ковзатися й перечіпатись об настили, поки дістанешся забою. А потім треба було бурити і встановлювати заряди. Відтак, доводилося ховатися в якомусь укритті й чекати на вибух, сподіваючись, що розрахував усе правильно й тебе не засипле смердюча масляниста маса (якщо людину живцем поховає під сланцем, вона зможе прожити під ним ще тиждень. Такі випадки бували. Якщо її не врятувати через три дні, вона вже ні на що не буде здатна). Якщо все закінчувалося добре, треба було йти до наступного забою, ухиляючись від навантажувачів, які сунули коліями.