Джоджо МойєсПісля тебе
1
Кремезний чоловік у кінці бару пітніє. Він понуро звісив голову над своїм подвійним скотчем, але щохвилини підводить очі та озирається на двері позаду. Рясний піт на його обличчі виблискує у вогнях злітної смуги. Чується довгий уривчастий видих, наче він зітхає,і очі знову повертаються до склянки.
Пробачте
Я перестаю дивитися на склянки, які натираю, та кидаю на нього погляд.
Можна мені ще один?
Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе і що може стати тільки гірше. Але він уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося пятнадцять хвилинзгідно з правилами закладу, я не маю причин йому відмовити. Я підходжу, беру його склянку й підношу до розливального пристрою. Він киває на пляшку:
Подвійний. І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.
Сім фунтів двадцять пенсів, будь ласка.
Уже за чверть одинадцята, вечір вівторка, і я в тематичному ірландському пабі «Трилисник та конюшина» в аеропорту Лондон-Сіті, хоча він не більш ірландський, ніж Магатма Ґанді. Ми вже ось-ось зачинимося на нічза десять хвилин після зльоту останнього літака. Зараз тут лише я, напружений молодик із ноутбуком, смішливі жінки за другим столиком та оцей чоловік, що колише свій подвійний «Джеймсон». Вони чекають на свій рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхенаостанній затримали на сорок хвилин.
Я на зміні з полудня, бо в Карлі заболів живіт і вона пішла додому. То нічогоя не проти залишитися допізна. Тихенько підмугикуючи третьому диску альбому «Кельтські сопілки Смарагдового краю», я підходжу до двох жінок, щоб забрати порожні склянки. Вони дивляться якесь відео на телефоні та сміються пяним сміхом.
Це моя онука, їй пять днів, каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.
Дуже мила, усміхаюсь я у відповідь. Мені всі маленькі діти схожі на пухкі булочки.
Вона живе у Швеції, а я ніколи там не була. Але ж треба поїхати побачити свою першу онуку, правда?
Ми пиячимо за народження дитини, розсміялися вони. Може, випєте з нами? Давайте, відірвіться від роботи лише на пять хвилин. Ми ніколи не допємо цієї пляшки.
Ой, а ось і наш. Ходімо, Дор.
Засвітився новий напис на табло, і вони хутко збирають свої речі. Мабуть, лише я помічаю деяку непевність їхньої ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю їхні келихи на стійку й оглядаю приміщення в пошуках порожнього посуду.
Вам ніколи не хочеться? Низенька жінка повернулася по шарф.
Вибачте?
Ну, ви ходите по залі, кінець зміни. Стрибнути на літакі вж-ж-ж! Я б так і зробила. Вона знову засміялася. Кожного дня, чорт забирай.
Я усміхаюсь професійною усмішкою, яку можна зрозуміти як завгодно, і повертаюся до бару.
Навколо мене крамниці зачиняються на ніччується брязкання металевих ролет, які ховають невиправдано дорогі сумочки й «Тоблерони», що рятують пасажирів, якщо ті не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогні на третьому, пятому й одинадцятому виходах, і в нічне небо злітають останні на сьогодні пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конґо, штовхає свій візок до мене, похитуючи стегнами. Її черевики з гумовими підошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.
Доброго вечора, люба.
Доброго, Вайолет.
Не варто тобі бути тут так пізнотреба бути вдома, зі своїми близькими, сонечко.
Вона каже мені одне й те саме кожного вечора.
Та ще й не дуже пізно. Моя відповідь також однакова щоразу.
Вдоволена, вона продовжує свій шлях.
Напружений молодик із ноутбуком та спітнілий любитель скотчу вже пішли. Я закінчую розставляти склянки та підбиваю касу, двічі перевіряючи, щоб цифри на чеках збіглися з тими, що в касі. Потім занотовую все в книгу, перевіряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цієї миті помічаю, що на стільці й досі висить пальто кремезного чоловіка. Я підходжу й дивлюсь на табло: саме триває посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрій побігти й віддати йому пальто. Я дивлюсь іще раз, а потім повільно йду до чоловічого туалету.
Гей, є тут хто?
Звідти чути придушений голос, із нотками істерики. Я штовхаю двері.
Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпає воду собі в обличчябліде як крейда.
Що, вже мій рейс?
Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.
Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очіначе два ґудзикисповнені переляку.
Я не можу. Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. Не можу я сісти в той літак.
Я чекаю.
Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. Він трусить головою. Не те що боюсямене це жахає.
Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.
А що за нова робота?
Він кліпає очима:
Ем запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».
Звучить дуже відповідально, зауважую я. У вас є гальма.
Я довго чекав на цю можливість. Він важко глитнув. Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.
Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча кулярадше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.
Дякую, чути його непевний видих. Він трохи підбирається, намагаючись дати собі раду. Певен, що вам ніколи ще не доводилося бачити такого ідіота, як я, еге ж?
Десь по чотири рази на день.
Його очі-ґудзики розширюються.
Десь чотири рази на день мені доводиться витягати когось із чоловічого туалету. І зазвичай саме через страх літати, пояснюю я.
Він кліпає очима.
Але, знаєте, я завжди всім кажу, що жоден літак, який вилетів із цього аеропорту, не впав.
Його шия посунулась назад у комірці.
Правда?
Жоден.
Навіть навіть маленької аварії на злітній смузі не було?
Я знизую плечима.
Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі.У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.
Ну мабуть, правда ваша. Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. Так що, по чотири на день?
Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.
Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.
Там наче ваш рейс оголошують.
Ви вважаєте, що все буде гаразд?
З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життята й по всьому. Дивіться, пять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?
Поїздки на автобусі,повторює він.
Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.
Це точно. Одна його брова злітає вгору. На дорогах стільки ідіотів.
Я киваю.
Він поправляє краватку.
Це серйозна робота.
Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.
Може, й так Дякую вам, міс?
Луїза, кажу.
Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. Він уважно дивиться на мене. Може Чи не не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?
Сер, там оголошують ваш рейс, відповідаю я й відчиняю для нього двері.
Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.
Так, звісно ну, я піду.
Щасти вам із гальмами!
За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.
О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводуі я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.